Українці, коли чули рідні пісні, часто плакали: історія про співачку із Бахмуту, яка опинилась у Будапешті

Для багатьох українців переїзд в іншу країну внаслідок повномасштабного російського вторгнення — це початок життя з нового аркушу паперу. Наша співрозмовниця — Еліза Шевченко — молода співачка з Бахмуту, яка нині проживає у Будапешті й активно займається співом, але в пошуках себе у музиці. Вона відкриває і українську, і закордонну музику слухачам з різних країн.

— Привіт! Розкажіть, будь ласка, про те, як Ви почали захоплюватись музикою і співами.

— Як я народилась, то почала співати. А вже потім почала говорити. А якщо серйозно, то моя бабуся, хоч і непрофесійно, але співала у хорі. Тому я перехопила це захоплення музикою і вокалом доволі рано. І я цим займаюсь усе своє життя. Зараз я роблю кавери на пісні різних жанрів — від поп-музики до інді чи року. Але поки шукаю себе, свій жар і нішу, у якій можу сповна відкритись.

— Знаю, що Ви є і вуличною вокалісткою. Вас можна побачити і почути на вулицях Будапешта чи інших європейських міст. Як це виступати у відкритому просторі, коли навколо незнайома і спонтанна аудиторія, яка, можливо, раніше і не чула багатьох пісень, які виконуєте?

— Наразі це моя основна діяльність. Можу сказати, що це не нудно. Мені завжди було цікаво спробувати співати у на вулиці. А вперше спробувала, коли вже переїхала у Будапешт. Я це не планувала, але мені потрібно було щось робити після вимушеного переїзду з України в угорську столицю. Я позичила гітару у друга, бо моя залишилась у Бахмуті. Спробувала кілька разів пограти. Спочатку було дивно і доволі страшно. Це дуже дивна річ, коли ти йдеш на вулицю і просто починаєш співати. Але я зараз можу сказати, що це найцікавіша річ, яку я робила у своєму житті. Інколи це може бути небезпечно. Був момент, коли намагались вкрасти гроші, або просто щось вигукували. Але отримала дуже багато підтримки, якісь записки та подарунки. Одного разу дівчина подарувала мушлю. Це було дуже мило. І я її бережу. Українці, особливо в минулому році, коли чули рідні пісні, часто плакали, обіймались. Для них це особливо цінно почути щось своє, зустріти своїх. Для них це також терапевтично, як і для мене. Окрім Будапешта, я виступала у Празі, Кракові, в місті Чеське Будейовіце. Мої співи помітила і відома співачка Марина Круть, яка зрепостила сторіс із виконанням її пісні. Як і чимало українців, я проходжу через багато складних емоцій і втрат, і музика допомагає проживати ці емоції. Моя маленька мрія — почати створювати своє і дати місце цим почуттям.

— Наскільки я знаю, Ви також і викладаєте вокал для своїх учнів…

— Коли я жила у Бахмуті, то чотири роки працювала у музичній школі у селищі Опитне. Це був неймовірно важливий досвід для мене, як творчої особистості. Зараз я відчуваю, що бути вчителем — це велика відповідальність, адже маєш бути повним джерелом енергії, віри для своїх учнів. А я зараз навпаки сама у пошуку джерела енергії.

— Ви активно берете участь у проєкті «BudaSounds». Що це за проєкт і чим він для тебе корисний?

— Цей проєкт полягає у тому, щоб дати локальним музикантам можливість проявити себе і створити для них атмосферу приватного концерту, які відрізняються від атмосфери в барах. Тобто, музичні вечори для аудиторії, яка любить таку музику і взаємодіє з музикантом чи вокалістом. Така собі атмосфера вечірніх «квартирників». Концерти проходять у різних локаціях.

— Зараз дуже важко щось планувати, зважаючи на навколишні обставини в Україні та світі. Однак, є якісь думки, плани? Можливо, є думки про повернення в Україну?

— Питання про майбутнє дуже важке для будь-якого українця зараз. Я протягом свого життя хотіла переїхати в Київ. Але внаслідок війни переїхала прямо з Бахмута у Будапешт. І повернутись в Україну — це знову будувати все з нуля. Як там буде через 5-10 років — невідомо. Наразі я просто займаюсь музикою, вокалом і бачу себе саме у цій сфері.

— Дякую за розмову.

Нагадаємо, кореєць, який проживав в Ужгороді 10 років, переклав «Червону руту» на рідну мову.