Ветеран педагогічної праці про головне у професії вчителя та славу Великих Лучок

"Вересневий шкільний дзвоник не забувається..." Ця фраза пролунала з вуст ветерана педагогічної праці, старшого вчителя, хіміка за професією, тривалого керівника методичного об’єднання вчителів хімії Мукачівського району Олени Дмитрівни Рубіш.

Саме напередодні першого вересня і свята Дня знань, ми завітали в оселю Олени Дмитрівни, яка пропрацювала у рідній школі Великих Лучок 38 років, навчаючи старшокласників хімії, а до того ж сама цю школу закінчила з медаллю, що дало їй змогу на пільгових умовах вступити в Ужгородський університет, – пише газета "Панорама".

Нині гордиться тим, що в трудовій книжці тільки два записи: прийнята на роботу і звільнена у зв’язку з виходом на пенсію. І додає, що навіть її однокурсники на хімічному факультеті при зустрічі не раз дивувались і щиро заздрили: і навчання, і праця в одній рідній школі впродовж 48 років!

Олена Дмитрівна тепер уже біля 15 років на заслуженому відпочинку. Ми вирішили з нею поспілкуватись, щоб з’ясувати ряд запитань, які стосуються вчительського покликання, сімейного життя, оцінки сучасності і минулого, бачення перспектив, ролі ЗМІ у вихованні підростаючого покоління тощо. Подаємо її відповіді на наші запитання:

- Чи турбує Вас інколи ностальгія за шкільною роботою?

- Хоча пройшло чимало років, але школа для мене була другим рідним домом, в ньому я проводила багато часу, працювала із старшокласниками, які мене розуміли. Коли приходить вересень і бачу святково одягнених дітей, що йдуть у школу, мимоволі у душі вчувається малиновий шкільний дзвоник…

- Олено Дмитрівно, як би Ви хотіли представитись нашим читачам?

- Навіть не знаю. Моя біографія проста. Народилася у Великих Лучках у працьовитій та релігійній сім’ї. Вчилась залюбки, зацікавилась хімією, закінчила університет. Працювала в одній школі, і як класний керівник організовувала екскурсійні поїздки , проводила позакласну роботу. Разом із Василем Андрійовичем створила сім’ю, виховали двох дітей, маємо внуків і правнуків. Тепер – домогосподарка.

- Що являється для вчителя щастям?

- Любити і знати свій предмет, зацікавити ним своїх учнів. Я Вам скажу таке, коли довелось обирати свою майбутню професію, то профілюючим предметом була хімія на факультетах біологічному, хімічному й медичному. Я обрала хімічний. І не жалкую. Мені здається, якби сьогодні довелось знову обирати фах, я б вибрала саме вчителя хімії. Настільки цим дорожу. Я щаслива, що багато моїх випускників стали науковцями, вчителями хімії, біології, медиками… Навіть теперішня директорка школи у нашому селі моя випускниця.

- Що вважаєте головним сенсом життя?

- Щоб збувалися заповітні мрії, здоров’я не підводило – оце найголовніше. А відтак творити добрі справи, мати щасливу сім’ю, дітей і внуків наставити на вірний життєвий шлях. З міцною вірою в Бога долати житейські негаразди й дякувати Господу за неоціненний дар життя.

Школярі В.Лучок у Кисловодську

- Що було в житті приємним або не дуже?

- В житті, як на довгій ниві, всяке трапляється. Доводиться пережити як радісне, так і сумне. Закономірний відхід батьків в потойбічний світ дуже важко було пережити. Успіхи на роботі як мої, так і чоловіка, похвальна поведінка дітей, їхні досягнення – таких приємних хвилин теж було чимало.

- Як ставитесь до релігії?

- Мої батьки були релігійними і мене виховали у такому дусі. Хоч працювала я в школі за часів атеїзму і мій предмет особливий, але я більше зациклювалась на наукових твердженнях, лабораторних дослідах та експериментах. Практичні знання з хімії – то основа основ для учнів. Практичним заняттям я приділяла основну роль, кожна тема навчального плану включала досліди, спостереження, аналізи й логічні висновки. Мої учні у лабораторному класі почували себе господарями, творцями, дослідниками з реактивами.

- Що є головним у педагогічній праці?

- Сумлінно виконувати свої обов’язки, давати глибокі знання, бути прикладом моральної поведінки. Дорожити любов’ю учнів і її заслужити. Якщо учні люблять учителя, то, безперечно, полюблять і його предмет.

- З якою метою йдете по життю?

- Головна мета – жити, працювати, творити добро, бути корисним для оточуючих. А тепер у моєму віці хотілось би ще у здоров’ї жити, щоб внуків і правнуків допомагати наставляти на істинний шлях і радіти їхнім досягненням.

- Які проблеми сьогодення Вас, як педагога, найбільше хвилюють?

- Якщо чесно і відверто говорити, то я сторонник того, щоб кожен предметник з учнями працював так, аби навчити їх на уроках. Я не прихильник сучасного репетиторства. Нині в навчальних закладах слабо працюють гуртки за інтересами, рідко проводяться тематичні вечори. Дозвілля учнів в більшості пущене на самоплив. Тому розваги діти шукають самі, часто стаючи на хибний шлях.

На мою думку, нашій молоді часто бракує справжньої культури, християнської моралі. Її вільний час поглинають технічні засоби: інтернет, відео, комп’ютер, телефони. Телевізійні програми насичені бойовиками, відсутні ідейні кінофільми, а книжки відійшли на задвірки життя, класичні літературні твори, у кращому випадку, уже тільки бутафорія. Тепер на виховання впливають зовсім інші чинники.

- Як оцінюєте своє подружнє життя з Василем Андрійовичем?

- Слава Богу, ми уже прожили спільно 55 років. Любов, довір’я, повага і згода – головні критерії нашого спільного життя. Мої глибокі переконання в тому, що щасливі ті люди, де згода в сімействі. Пригадую з шкільної програми слова пісні з «Наталки Полтавки» Івана Котляревського:

Де згода в сімействі,

Де мир і тишина,

Щасливі там люди,

Блаженна сторона.

Мій чоловік, на відміну від мене, має у трудовій книжці чимало записів. Як дипломованого фахівця, керівництво району і села використовувало його на різних посадах. Знали, що не підведе, бо сумлінний, працьовитий, справедливий і відповідальний, вболіває за громаду. За колгоспного життя працював і бригадиром тракторної бригади, і завгаром, на заводі з переробки сільгосп-продукції, був керівником навчально-виробничого комплексу, десять років очолював сільську раду. Загальний трудовий стаж у рідному селі – 45 років.

Батьки і діти – це щаслива родина

- Чим, на Вашу думку, прославилось село Великі Лучки?

- Питання, на перший погляд, складне. Але ж і села, і міста прославляють люди своєю працею, здобутками. Пригадаймо наше село 30 років тому. Колгосп у селі – мільйонер. На території велика ферма, свинокомплекс, на якому і перукарня, кімнати відпочинку, потужний завод, багато сільгосптехніки. Люди зайняті працею, добре заробляють, поля оброблені, молодь працевлаштовується, життя буяє. Зі школи ми проводили екскурсії учнів на виробничі об’єкти. Запрошували шановних героїв праці, орденоносців в школу для зустрічі з молоддю. Оце було дійове і реальне виховання патріотизму, любові до праці, шани до людей старшого покоління. Що від цього залишилось? Забуття. А в замін що пропонується? Важко сказати. Отак і будуємо Незалежну Україну. Напрошується один висновок: треба наводити порядок у державі і на місцях. Знову надіємось на чергові місцеві вибори, бо центральна влада активно обговорює проблеми децентралізації, тобто передачу важливих повноважень на місця.

Але висловлю і головну думку своїх односельчан. Народ обирає свою владу для того, щоб працювала в ім’я добробуту громадян і розквіту державності. Тому потрібні, в першу чергу, такі реформи, які би забезпечували робочі місця, достойну плату, гідні пенсії, доступні ціни на товари, соціальні гарантії та рівні права і свободи кожного громадянина. Старше покоління, вкотре, дуже надіється на здоровий глузд наших владних обранців.

* Фото з архіву, люб’язно надані Оленою Рубіш