Переможець п’ятого сезону "Голосу країни" розповів про свої враження від Закарпаття
Переможець п’ятого сезону «Голосу країни» Антон Копитін у Закарпатті буває часто. Більше того, він вважає наш край своєю майже другою домівкою. Тож наша з ним сьогоднішня розмова про те, як склалося життя після проекту, про дружбу з кумом Іваном Пилипцем, про великі справи та маленькі таємниці.
– Антон, чим був «Голос країни» у Вашому житті? Адже Ви співали й раніше…
– Я все своє життя займався музикою і співав. Мабуть, «Голос» був таким собі трампліном, одним із відкриттів… адже раніше я ніколи не вірив у телевізійні проекти, ніколи не мав бажання бути їхнім учасником, але обставини, у які я потрапив на той час трішки змусили все переосмислити. Я вдячний «Голосу країни», адже багато всього змінилося після нього. Перш за все – це незамінний досвід.
– Ви десь вчилися музиці?
– Так. За освітою я – диригент-хорместер. Навчався в Чернігівському музичному училищі.
– А як дружина ставиться до такої творчої роботи?
– Добре. Вона сама вокалістка. Відноситься як до роботи.
– Із дітей хтось виявляє нахил до музики?
– Дітей у мене троє і абсолютно всі мають музичний талант.
– Чи хотілося б, аби вони пішли Вашими стопами?
— Не впевнений. Звичайно, мені хотілося б, щоб вони освоїли якесь ремесло, щоб могли заробляти на життя. Але музика краще хай би була для них як хобі, у якому б вони досягли дуже великих успіхів.
– Від часу Вашої перемоги минув рік, пройшов сезон. Зараз Ви за когось вболівали?
– Ми разом з Іваном вболівали за команду Тіни Кароль. Мені здається, що це цілком нормально. У дитячому «Голосі», до речі, перемогла саме дівчинка з команди Тіни і то була ніби трішки наша перемога, бо ми відчуваємо себе одним цілим.
– Із Тіною зараз спілкуєтесь?
– Так. Звичайно!
– Вона дає Вам якісь рекомендації?
– Якщо в тому є потреба, завжди можемо до неї звернутися за порадою. Вона не забуває нас і це приємно.
– А з кимось із колишніх учасників спілкуєтесь? Крім кума Івана Пилипця, звісно…
– Так. Із команди знову ж таки Тіни. Хтось би казав, що ми колишні конкуренти, а ми дружили завжди. Нещодавно, між іншим, вийшов на екрани чудовий фільм, який зняли одесити із назвою «Конкурсант». Це власне українське кіно, у якому я знімався разом ще з трьома так званими «конкурентами» із «Голосу» – Танею Решетняк, Анісом і Феліксом Шиндером. Крім того, там було багато відомих людей. Все проходило дуже цікаво. Це був мій перший досвід зйомок у кіно. Навіть якщо продовження не буде, мені приємно, що я взяв у цьому участь.
– А що відбувається зараз у творчому плані? Над чим працюєте?
— У нас дуже великий проект «Нотр-Дам де Парі», з яким ми гастролюємо світом. Зараз активно готуємось до другого туру. Він почнеться в лютому і включатиме чотири країни: Україну, Молдову, Білорусь і Польщу. Маємо чималі прагнення продовжити роботу над проектом, адже він є дуже успішним. Це – безсмертний мюзикл, із яким не скоромно поїхати у будь-який куточок планети і той рівень, на якому його в нас зроблено зараз, можна назвати світовим. З нами буде виступали симфонічний оркестр, хор, сім найкращих солістів України… То – справді серйозний матеріал. Тож запрошую закарпатців! У березні ми виступатимемо у Львові.
– Ви активно займаєтесь благодійністю, проводите концерти на підтримку хворих дітей. Що підштовхнуло до таких благородних вчинків?
– Я не вирішував займатися благодійністю – це частина мого життя. Так було в мене і раніше. Свого часу, у моєму дитинстві, ми жили досить скрутно. Але завжди якось знаходились можливості, аби щось віддати комусь, допомогти іншим. По-перше, це – християнський принцип, якого я дотримуюсь і… по-друге, на мене не може жодна людина поскаржитись, що дзвонила і я відмовив комусь в якомусь благодійному заході. Де тільки можна, я завжди підтримую тих, хто має в цьому потребу. Єдине виключення, якщо я зайнятий, але обіцянки виконую завжди. І не має значення, про який прошарок населення йдеться, а також чи про дорослих, чи про дітей.
– А чи маєте такі секрети, з якими можете поділитися з нашими читачами? Можливо, дитячі згадки…
– Дитинство в мене було скрутним, але веселим. Була одна така цікава історія. Моя хрещена зателефонувала мамі і сказала, що має для нас три літри олії, просила прийти її забрати. Мама відправила мене. Я мав тоді шість років Ніс олію через усе селище, де ми жили і вже підіймався сходами додому, на другий поверх, як розбив банку… на останніх сходинках. Мама зі мною потім кілька днів навіть не розмовляла.
Це – одна з яскравих згадок… а загалом було всього багато. Можна годинами розповідати.
– Друзів у Вас було багато в дитинстві?
– Друзів багато ніколи не буває. Але багато було скоріш приятелів, однокласників, знайомих, із якими ми спілкувалися, а друзів – кілька людей. Як і зараз.
– А після «Голосу країни» з’явилися нові друзі? Або заздрісники…
– На щастя, доля склалася так, що заздрісників не маю. Якщо ж комусь заздрісно, то ми запрошуємо до лав багатодітних батьків. Тоді будемо заздрити один-одному по-доброму: хто більше народить, краще виховає і виведе в люди дітей. А друзі, що були поруч все життя, вони й залишилися. Дякую Богу, що вони є і дякую «Голосу», що в мене з’явився кум. Іван Пилипець постійно приходить на допомогу, він завжди поруч і робить все для того, аби все в нас було добре. Наша дружба – дійсно справжня.
– А в Закарпатті буваєте часто?
– Так! Тут уже ніби моя друга домівка. Два місяці тому ми приїжджали сюди з родиною погостювати і проїхали через половину України. Коли ж перетнули автомобілем кордон Закарпатської області, у мене було відчуття, ніби я додому приїхав. Чомусь ці місцини для мене дуже рідні. Тут дуже комфортно і я люблю цей край.
– Щире спасибі за розмову. Успіхів Вам і в житті, і в творчості.