Гендиректор Петро Басараб: останній із могікан

За десятиліття знайомства з Петром Михайловичем Басарабом складається враження – час не владний над цією людиною. Така ж молодеча постава й енергія, чіткість думок і планів, миттєва бізнесова реакція…

Коли автомобіль звернув із вулиці Шевченка на колишню вулицю Комунарів, побачив нову табличку: «Вулиця Михайла Трояна» і всім єством розлилася радість. Так, це той професор Михайло Троян, який жив на паралельній вулиці Митрака і дав путівку у світ сотням своїх університетських вихованців, серед яких і автор цих рядків. Як у пісні про великий спорт: «Да разве сердце позабудет того, кто хочет нам добра, того, кто нас выводит в люди, кто нас выводит в мастера», – йдеться у статті газети "Панорама" у номері від 19 січня.

Очевидно, у цьому є щось глибоко символічне, що офіс мого колеги, академіка Української технологічної академії (УТА) Петра Басараба, залишаючись десятиліттями на одному місці, нині опинився на вулиці імені мого вчителя і наставника. Напевно, ради цього варто жити і трудитися, щоб потім нащадки згадали і нас незлим тихим словом.

Петро Басараб узрів світ у приміському селі Клячанові 21 січня 1947 року у звичайній селянській сім’ї. Він був другою дитиною серед чотирьох братів і сестри. На жаль, двох з них, Василя і Євгена, вже немає посеред нас…

Примхлива доля вирішила випробувати Петра по повній програмі. П’ятнадцятирічним хлопчиком після 9-го класу вона закинула його на Схід України, де він став учнем Донецького профтехучилища №40 і здобував спеціальність токаря-універсала. Ось де приклад дієвості профорієнтаційної роботи у поєднанні із державним піклуванням про здобувачів робітничих професій. Усе було так, як і обіцяв представник профтехзакладу, що приїхав агітувати аж у Клячаново. В училищі учнів навчали, одягали, годували, ще й виплачували стипендію. Тут Петро Михайлович вперше відчув на собі вислів «повне державне забезпечення». По завершенні навчання майже два роки відпрацював за спеціальністю на Дебальцівському машинобудівному заводі… Навіть зараз спокійно не може слухати новини з АТО.

Потім було заочне навчання у Виноградівському політехнікумі, робота токарем на Мукачівському ремонтно-механічному комбінаті (виявляється був і такий на вул. К.Маркса), армія. Курс молодого бійця проходив у навчальному підрозділі у Москві, звідки вийшов сержантом, а потім у Молдові очолював комсомольську організацію батальйону.

Здобуваючи у Київському інституті легкої промисловості фах інженера-механіка, у Мукачеві Петро Михайлович долав життєві університети. У міськпромкомбінаті, який згодом став фабрикою художніх виробів, Петро Басараб трудився механіком, головним механіком, головним інженером. Опісля очолював третій ЖЕК, відтак – головний інженер міськжитлоуправління Мукачева.

Встиг попрацювати і начальником будівельної організації. Отож на вибори директора фабрики художніх виробів йшов у всеозброєнні. Під його очільництвом фабрика трансформувалася у ЗАТ «Едельвейс», потім «Едельвейс – Лего», коли почали співпрацювати з німецькими партнерами. Аж не віриться, що з тієї пори минуло 26 років, як Петро Михайлович очолює «Едельвейс – Лего», а потім і «Карпати – Інтерконтиненталь». Нині виробничі підрозділи цих бізнесових структур розміщуються на чотирьох локаціях: у Мукачеві, Іванівцях, Ракошині та Великих Лучках. Тісно співпрацюють із партнерами з Чехії, Бельгії, Голандії, Німеччини…

Усі чотири дільниці спеціалізуються на пошиві повного асортименту верхнього жіночого одягу: пальт, костюмів, блуз, брюк, блайзерів, спідниць різних модифікацій…

А загалом успіх мукачівських швейників, на думку генерального директора Петра Басараба, тримається на трьох китах: високий професіоналізм, надійна команда та любов до своєї справи. У розбурханому морі переходу до цивілізованого ринку їм допомагають триматися на плаву найсучасніше японське і німецьке технологічне устаткування, створені всі необхідні умови для продуктивної праці, турбота про людей. Останнє включає лікарський пункт, кафе із бонусом 100 грн. на кожного працюючого на місяць, матеріальне заохочення до всіх державних і релігійних свят, а також допомога для придбання овочів і фруктів на зиму…

Про правильність обраного курсу у виробничому процесі свідчить стабільність, яка зберігається упродовж років. Аванс і зарплата виплачуються у встановлені дні за будь-якої фінансової погоди. Середня зарплата становить 6-7 тис. грн. на місяць, у передовиків виробництва вона сягає 9 тис.

За роки невтомної праці Петро Михайлович Басараб здобув визнання як на державному, так і на місцевому рівнях. Він – заслужений працівник промисловості України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ст., нагороджений понад двадцятьма церковними й іміджевими орденами і медалями. Він – Почесний громадянин міста Мукачева, обирався депутатом міської й обласної рад.

Усі ці здобутки стали можливі завдяки міцному сімейному тилові, який забезпечують дружина – лікар Марія Василівна, донька Оксана – підприємець, онук Роберт, що навчається у Будапешті в американській школі бізнесу. На нього у діда особлива надія!

Під час нашої тривалої розмови з Петром Михайловичем йому зателефонував Президент УТА Ігор Іванович Половніков і повідомив, що завтра на чолі делегації прибуває на Закарпаття. Сподіваємось, у щільному графіку київських академіків знайдуться хвилини для вітання-вшанування свого колеги Петра Басараба з нагоди його 70-ліття. І тут також, вочевидь, не обійдеться без сюрпризів…

Ми ж щиро вітаємо генерального директора Петра Михайловича Басараба – одного з останніх могікан директорського корпусу краю, у яких слова не розходяться з діями.