Як воїн 128 бригади захищає Україну від ворога

Василь зі Львівщини і до повномасштабної війни багато років працював на заробітках за кордоном. Побував у різних країнах Європи — Австрії, Португалії, Іспанії (звідси й позивний). Не мав навіть строкової служби, але сам пішов у ЗСУ.

— Гроші грошима, але почалася війна, ось я й пішов у військкомат, — розповідає Іспанець. — Там почали розпитувати, хто що вміє, а я наївний чесно розповів, що майстер по будівництву й різних столярних роботах. І мене почали залучати до ремонтів — там вікна треба міняти, там двері відремонтувати. Я попрацював якийсь час, а далі не витримав і кажу: «Курва, я в армію прийшов служити чи ремонтами займатися?» «Так треба, — відповідає військком, — команди не обговорюються, а виконуються. Ламінат вмієш стелити? Ось і йди…» Інші хлопці кажуть: «Розслабся, будеш собі служити на Західній Україні у спокої й мирі». Але я не вгавав — раз посварився з військкомом, другий, от він психанув і перевів мене на Закарпаття. Так я й потрапив у 128 гірсько-штурмову бригаду.

Перші місяці в зоні бойових дій Василь служив кулеметником — працював із крупнокаліберними станковими кулеметами «Утьос» і «Браунінг».

— Мені ставили задачу покосити ворожу посадку, я й косив, — продовжує Василь. — Що там коїлося, не бачив — ефективний вогонь «Утьоса» — 2,5 кілометра. Тому хто з росіян встиг втекти, а хто не встиг — то його проблеми. А бувало, що ходили займати позиції просто з калашами. Мені таке, до речі, одного разу наснилося напередодні (що підемо вперед із калашами), і я розповів товаришам. Вони не вірили, сміялися, а потім надійшла команда — вперед! Під час однієї такої вилазки отримав контузію — поруч гепнула ворожа міна. Мене відкинуло, я тільки стовп пилу побачив. Але жоден осколок не зачепив — пощастило.

Чи страшно на війні? Тільки дурням не страшно. Ворог криє вогнем, всякі думки лізуть. Найбільше боїшся, щоб не поранило когось зі своїх, бо треба витягати, а поруч може причаїтися снайпер. Росіяни коли криють, не шкодують боєприпасів. Буває, луплять з усього, а ти сховаєшся в укритті й перечекаєш. А в іншому місці ніби спокійно, а можеш підірватися на міні. Не знаєш, що тебе й товаришів чекає, тому постійно страх є.

Василя чекають з війни дружина, син і донька. Недавно він бачився зі своїми рідними під час короткої відпустки.

— Дружина каже: «Ти не такий, як був. Кричиш уночі, в атаку рвешся. Я двічі тікала від тебе з ліжка, щоб виспатися. Говорю до тебе, а ти не чуєш, витаєш думками десь далеко…» Я й сам відчуваю, що змінився, — черствіший став, менше говорю. Бачив знайомих, деякі відкосили від армії, дехто ховається. Питають: «Ну, як там?» «Ти й так не зрозумієш, — відповідаю. — Там треба бути. Ти де спиш — у теплій хаті з дружиною? А в бліндажі спав із мишами? Коли миша тобі залізе під шию погрітися й труситься зі страху, чи не впіймаєш. Ти того не відчув. Ну, викопай собі окоп під хатою, побудь там добу під дощем, а дружина хай підкрадається й гупає баняком під вухом, щоб здригнувся. Або ходімо зі мною, я їду через кілька днів…» Одразу всі питання зникали… У мене син дорослий, він теж на війну рвався, але я відговорив. Від нашої сім’ї досить мене одного, я цього за двох наївся. Війна — то є біль, страждання, смерть…

У відпустці мене постійно назад тягнуло, я весь час про хлопців думав — як вони, аби щось не сталося. Вночі мокрий прокидався… Армійське братство багато значить, ми мусимо пильнувати один одного, піклуватися. Бачиш, хтось сумний ходить, то підійдеш, почнеш розмову. Буває, й посваримося, але потім усе одно помиримося, жартуємо, підколюємо один одного. У мене є два брати, але я відвертіше поговорив би на різні теми не з ними, а зі своїми бойовими товаришами. Зі мною хлопцям гарно — я анекдоти чешу, постійно на позитиві.

Після війни, якщо буду живий-здоровий, зроблю собі баньку зі зруба, сходи з кривака (дерево з невипрямленого стовбура), столики, стільчики. Та й будемо жити…

Раніше воїн 128 бригади розповів про важливість дронів на війні.