«Перший бій покаже, хто стане воїном…», — захисник зі 128 бригади

Причина цієї обережності проста — у бійця немає правої ноги, на початку 2023 року він підірвався на протипіхотній міні. Наступні 7 місяців важко поранений штурмовик відлежав у госпіталях і переніс 9 операцій. А далі вдягнув протез і повернувся в бригаду, – зазначає пресслужба 128 бригади.

— Я добре пам’ятаю той день, — каже Руслан. — Ми заходили на нові позиції, я йшов попереду. Зробив крок, відчув під ногою «клац» і через долю секунди побачив, як у повітрі пролітає берця разом зі ступнею. Протипіхотна міна ПМН-2… Я все одразу зрозумів і крикнув своїм: «Стояти, тут міни». Це було о 6:14 — завжди дивлюся на годинник. Відповз на ліктях трохи назад і о 6:16 наклав турнікет, а далі доповів по рації, що «300». Я був готовий до цього й знав, що робити, — один турнікет у мене висів на стегні, один на броніку й два в аптечці…

На початку повномасштабної війни Руслан добровільно пішов у один із підрозділів ССО, що дислокувався в Полтаві. Спочатку пройшов інтенсивну підготовку, а затим став виїжджати на бойові завдання. Брав участь у знаменитому «Гадяцькому сафарі», коли росіян, що розбіглися з кинутої техніки, в довколишніх лісах виловлювали добровільні напіввійськові формування вперемішку з мисливцями. Однак головна його спеціальність стосувалася вибухової справи. Підривні групи часто робили бойові виїзди й зупиняли ворожі колони в кількох сусідніх регіонах. Ще перед тренуваннями Інженер підписав розписку про нерозголошення, тому деталі операцій повідомляти не може. З цієї ж причини не показує й своє обличчя.

— Можу описати тільки в загальних рисах — четверо нас зупиняли колони з технікою й двома сотнями росіян, — каже Руслан. — Після нашого «бум!» вороги розліталися в різні сторони. А ми встали, обтрусилися від пилюки й пішли. Чи було страшно? Ви не розумієте — у мене від цього кайф!..

Згодом Руслан пройшов офіційні курси в навчальному центрі, отримав сертифікат сапера, а далі потрапив у 128 ОГШБр і став штурмовиком. Бригада тоді вела важкі оборонні бої біля Бахмута, і бійця сходу зробили командиром відділення в гірсько-штурмовій роті.

— Ми тримали позиції на околиці Яковлівки, — згадує Інженер. — Збоку посадка, де стояв наш суміжний підрозділ, а попереду соняшникове поле, з якого росіяни постійно лізли. Кладемо їх із кулемета, а вони залягають і трупи своїх перед собою котять, прикриваються… Однієї ночі бачу в теплик, як біля посадки йде група з семи бійців. Питаю по рації: «Наші чи вороги?» «Хвилинку, з’ясовуємо». За хвилину знову питаю — мовчок. А треба ж якось реагувати, бо наближаються. Гранатометник пропонує: «Давай, шмальнемо з підствольника метрів за 20 перед групою й подивимося, куди побіжать. Якщо в посадку — наші, а в соняхи — росіяни». Шмальнули — побігли в соняшники. Все ясно. Взяли гранатомет, кулемет і всіх вичухали. До речі, кулеметник у нас невисокий, то спочатку ставав на ящик від бк, щоб зручніше стріляти. Але за два тижні під ногами стільки відстріляних гільз зібралося, що і ящик став не потрібним.

На початку минулого року 128 ОГШБр перевели на Запорізький напрямок. Під час заходу на нові позиції Руслан і підірвався на протипіхотній міні. Перші місяці лікування він переживав страшні болі (які повністю не зникли й досі). А далі поступово звик. За кілька місяців бійцю приладнали протез, до якого він швидко призвичаївся й почав ходити без милиць. ВЛК дала Руслану 2 групу інвалідності, з якою з армії звільняють. Але він поїхав у штаб бригади й написав заяву, що під власну відповідальність буде служити далі. І повернувся в зону бойових дій.

— Я дуже хотів на бойові позиції, просився кулеметником, кажу: «Ви ж розумієте, що не втечу!», — каже Руслан із посмішкою. — Але не поставили, сказали: «Будеш інструктором, треба тренувати новобранців, щоб уміли поводитися з вибухівкою, мінами».

Останні кілька місяців Інженер навчає новоприбулих штурмовиків на тренувальному майданчику, облаштованому за кілька десятків кілометрів від передової.

— Як я їх мотивую? — перепитує Руслан. — Зразу кажу, що ми всі помремо, просто кожен у свій час. Сміються. А що — я ж правду кажу, — й сам сміється Руслан. — Люди в підрозділ приходять різні. Є й хороші, з бойовим настроєм, із них можуть вийти справжні бійці. Перший бій покаже, хто стане воїном, а хто налякається і толку з нього ніякого…

Згідно з російськими пропагандистськими наративами, Руслан взагалі не мав би воювати. Адже в нього російське коріння, та ще й з військовим червоноармійським бекграундом.

— Мій дід по батьковій лінії з Тюменської області, етнічний росіянин, а бабуся з Полтавщини, — пояснює Інженер. — Під час Другої світової німці вивезли бабусю на примусові роботи, а в 1945-му дід звільняв її. Йому було 40, їй 17. Так і познайомилися, а потім одружилися. Дід був кадровим військовим, високопоставленим командиром, після закінчення війни він якийсь час служив у Польщі, де залишалися радянські війська.

Утім, «червоноармійське» коріння Руслана не спрацювало в потрібному для роспропаганди руслі, він добре знає історію України, яка трагічним чином відбилася й на його рідних.

— По маминій лінії моя бабуся жила на Сумщині й мала 12 дітей, — продовжує Руслан. — Вона пережила Голодомор. Чоловік, намагаючись врятувати родину, зібрав із дому цінні речі й поїхав у місто, щоб продати й купити якихось продуктів. І не повернувся, пропав. Жінка залишилася сама з дітьми, восьмеро з них не пережили голод… Я добре пам’ятаю, як бабуся до останніх днів ховала по хаті продукти «про запас», а мама сердилася, бо не могла виявити, звідки береться міль… Скільки зла росіяни принесли іншим народам, а тепер знову припхалися до нас. Ненавиджу їх усім серцем. Шкодую лише, що рано втратив ногу й мало їх покришив. Але ще повоюю, хай навіть без ноги…

Раніше 128 бригада показала, як воїни знищують ворожу техніку.