Воїн 128 бригади розповів про важкі бої на фронті та свої численні поранення

Півтора року тому йому все-таки прийшла повістка, і молодий чоловік одразу з’явився за викликом. Далі був навчальний центр на Рівненщині і направлення в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.

Відтоді Іван служить у гірсько-штурмовій роті, його теперішня посада — головний сержант взводу, звання — сержант, позивний — Фокс, — розповідає пресслужба 128 бригади.

— У навчальному центрі я познайомився з Романом із Хмельниччини (позивний Слон), ми стали близькими друзями й обоє вирішили, що підемо в штурмовики, — розповідає Фокс. — Тому під час розподілу попросилися в 128 ОГШБр, про яку багато чули. Чи не жалію? Ні. Після навчального центру ми пройшли дуже хороші тренування вже в бригаді, у тому числі з іноземними інструкторами. Одні плюси, — жартує боєць.

Після тренувань Фокс разом із товаришами почав виконувати складні бойові завдання, які включали штурми ворожих позицій, зачистку і важку оборону.

— Звичайно, було страшно. Це відчуття завжди присутнє при бойових виходах. Бояться всі, і це нормально. Страх — один із основних інстинктів для самозбереження. Той, хто не боїться, довго не живе. Але страх треба перемагати, особливо, коли ти відповідальний не тільки за себе, а й за своїх товаришів. Я виходив на завдання як командир відділення, і найбільші переживання були за людей. Із кожним треба поговорити, пояснити бойове завдання, показати маршрути, вислухати питання, допомогти, стати опорою…

Найскладніші, найжорсткіші бої Фокс пройшов у Роботиному.

— Спочатку ми штурмували й зачищали ворожі траншеї, а далі мали закріпитися й тримати оборону. Росіяни відійшли на сусідню позицію метрів за 70 від нас і звідти намагалися повернути втрачене. Але ми «гостей» не кликали, тому не пустили їх. Проти нас стояли різні бійці — профі, зеки… Я бачив ворожі тіла з шевронами «вагнера». Їх щурі гризли, так давно вони лежали. Багато разів спостерігав неадекватну поведінку росіян. Вони могли йти в наступ, обходячи лісосмуги, в повен зріст із мінімальним спорядженням. Ми косимо їх, а вони все одно пруть. Поранили одного, видно, як куля прошила ногу, за кілька секунд біля ніг вибухнув вог (граната з підствольника чи автоматичного гранатомета), а він встав і пішов далі. Точно був під дією якихось препаратів.

Під час оборони захоплених ворожих позицій Фокс із товаришами взяли полоненого.

— Аеророзвідники повідомили, що недалеко ходить росіянин без автомата, і ми вирішили його взяти. Той навіть не чинив опір, почав пояснювати, що шукав тіло командира, щоб забрати рацію. Сам років 40, із російської глибинки. Коли ми брали його, я попередив — якщо скажеш, що в тебе є зі зброї, передамо далі так як є, просто зв’язаного. Він відповів, що нічого не має, але при обшуку я знайшов у кишені ніж. Полонений отримав за брехню легкого потиличника, а далі ми передали його в тил…

Під час боїв Фокс кілька разів отримав поранення — в спину, плече і голову.

— Найнебезпечніше поранення було в голову, скоріше за все — від мінометної міни. Один осколок влучив у шолом, а другий (розміром як великий палець) залетів під шолом, черконув голову й застряг у шоломі з внутрішнього боку. Можна сказати, що мені дуже пощастило. Коли мене привезли в стабпункт і зняли шолом, усе було в крові, хоча гарячий шматок металу припік рану, тому кров не йшла інтенсивно. Я зберіг той осколок, хотів навіть переплавити його на якусь символічну прикрасу…

На війні, на жаль, не всім щастить, чимало товаришів Фокса загинули в боях.

— Наша група йшла на штурм, і росіяни жорстко нас зустріли — обстріляли з усього, що можна. Товариша поранило в руку, тому я наказав йому відійти назад і чекати евакуацію, дав у супровід бійця. Через хвилину поранений потрапив під вогонь танкової гармати… Штурм не вдався, нам дали команду відійти до ближніх позицій, де стояв мій товариш Слон. І ми троє зі Слоном і ще одним бійцем під обстрілами тягнули загиблого до траншеї, в якій можна було сховатися. Він був важким, десь 120 кілограмів, і коли ми протягнули його метрів 300, я відчув, що зірвав спину. Тому далі загиблого взяли інші хлопці, загалом довелося тягнути його десь два кілометри…

Останнім часом підрозділ Фокса тримає оборону на Запорізькому напрямку в одному з сіл, відбитих у ворога. Бойові виходи на «нуль» через небезпеку дронів доводиться затягувати, іноді вони тривають по кілька місяців.

— Ми довго перебуваємо в обмеженому просторі й під постійною небезпекою. Час від часу я бесідую зі своїми бійцями — розпитую про мирне життя, родичів, захоплення… Треба, щоб людина виговорилася, тоді їй стає трохи легше. Коли є можливість, займаюся легкою фізкультурою, виконую вправи з броніком, щоб м’язи не атрофувалися. Що найважче на позиціях? Одне на інше накладається — закритий простір, постійна небезпека, відсутність зв’язку з рідними, переживання за людей…

Під час відпусток і реабілітації після поранення Фокс кілька разів побував дома. Бачив здорових чоловіків, котрі не хочуть іти в ЗСУ й ховаються.

— Один із таких мій сусід. Зустрів його якось, він почав розпитувати, коли все це закінчиться. Я відповів, що без його участі війна не закінчиться. І дав пораду навчити поводженню зі зброєю своїх дітей. Бо якщо не хоче воювати він, то доведеться їм…

Раніше воїн 128 бригади розповів про мобілізацію та роботу з дронами на війні.