Тендітна мукачівка пробула 50 днів у Дебальцеві та отримала орден з рук Міністра внутрішніх справ України (ФОТО)

Про те, що Галина Сернівка, закарпатська журналістка, власкор СТБ пішла волонтерити у зону АТО, всі дізналися вже тоді, коли вона через два місяці звідти повернулася. Була біля Дебальцевого. На щастя, у той період (серпень-жовтень 2014), коли назва містечка не викликала нинішніх асоціацій. Сама вирішила, що їде, бо волонтерство у рідному Мукачеві здалося їй недостатнім. Дівчина просто хотіла знати, як там насправді. З Галею ми спілкувалися ще два місяці тому, події в АТО розгорталися за цей час зі швидкістю світла. Дівчина розповіла, якими були найнебезпечніші місяці її життя.

– Мені набридло бути волонтером, до речі, це нелегка праця. Хотілося бути на місці, знати, що там і чому. Я просилася у Слов’янськ, говорила з нардепами. Пообіцяли, але до діла і не дійшло. Пішла іншим шляхом потрапила навіть у краще місце, екстремальніше. Їхали туди мої друзі, тоді проходив набір добровольців у Петрівцях. Думаю, поїду, подивлюсь, якщо не візьмуть, хоч побачу, що там відбувається. Дебальцево, перший блок-пост, луганська траса, а за мостом фактично сепаратисти.

Я хотіла бути санітаром (пройшла до того невеличкі медичні курси), а мене вирішили зробити снайпером. Стріляла з маленького пістолета ПМ, але це заняття мені не подобалося. І не тільки через зброю. Мені показували якісь прийоми, як маскуватися. Як діє снайпер. Він вбиває або ранить, щоб люди до людини збіглися рятувати і прибрати ще когось. Медики часто через це страждають, щоб когось врятувати . З наших теж були двоє заблукали, інші поїхали виручати і їх просто розстріляли.

Це коли-небудь пригодиться, але снайпером я не була б. Свідомо йти і вбивати людей не для мене.

– Чим все-таки ти там займалася?

– Треба було їсти варити, то чомусь мене одразу на цей відповідальний пост і відправили. Вони не знали, що я не вмію варити. Хіба сепаратистам – настільки погано. Ні, будеш варити, – сказали, – будемо виділяти тобі людей у поміч.

– І що варила?

– Гречку варила, нею всі об’їлися ще з Майдану. В АТО це ж люди з Майдану. Сама хоч м'ясо не їм, варила тушонку, то мусіла теж їсти. Хоча у нас троє людей було, які м'ясо не їдять.

– Як жили вегетаріанці?

– «Мівіна», гречка, каші. Зранку щось таке, що звечора залишалися. Цілий ящик яєць. Їжі було достатньо. Волонтери привозили , а от з водою була проблема. Іноді мінералкою чистили зуби, вмивалися. Важко було.

– Як зреагували батьки на твій порив?

– Я їм казала, що я під Києвом. Я дійсно була за 700 км від Києва. Потім коли приїхала, жива, здорова, ціла - мамі мову відняло. Два дні не могла повірити. Тато пишався, підтримував.

– А історія з орденом від Авакова?

– Це було перед виборами. Проходила ротація, правда мали бути 45 днів, були 50. Нас привезли неопланами до Києва. Але до того довелося ніч перестояти на блокпосту, бо сказали збиратися, а потім передумали і забрали нас через день. А ми і палатки поскладали вже.

Зустрів Аваков, вручив медалі нагороди – «За відзнаку у службі». Може через те, що я єдина дівчина була. Мені прикро те, що я знаю: мали нагородити, тих, хто затримав сепаратистів із спецпідрозділу «Призрак». Сепари переплутали блокпост, то наші їх прямо в озброєній формі і здали у спецслужбу. Потім казали, що це спец війська затримали, але насправді наші, з блокпоста. Потім я звернулася до Авакова, щоб відзначили хлопців. Людині ж приємно, що хоча б про неї думають, дбають.

– Як можна пояснити людям, що там відбувається. Ті, хто сидить в інтернеті, обурюється, коментує.

– Це треба їхати туди, щоб зрозуміти, я не думала, що там все так серйозно. Ніколи у житті не було стільки адреналіну і чіткого такого усвідомлення, що сьогодні це може бути твій останній день. Чуєш свист, міна. І ти чекаєш, бо ти не встигнеш вже зараз сховатися, якщо пролетить мимо, це щастя. Є лічені секунди, щоб сховатися в окоп. Добре якщо осколок, а може і життя забрати.

Мені здається: дарма я поїхала, може більше була б корисна тут. У нас було чергування, блокпости, без наступу, ближнього бою. Переважно обстріли, обстріли, обстріли.

– Військових забезпечували? Про це багато говорили і писали різного.

Все волонтери: львівські, івано-франківські. Спальники нам привозили, коли ще улітку їхала, взагалі не мала теплого одягу. Потім привезли светри, коли почалися вітри, дощі. Навіть із Слов’янська були волонтери, казали, що підтримують, питали, що треба із забезпечення. У Петрівцях мені видали форму найменшого розміру, то вона була добра на найвищу людину. До речі, вся форма була одного розміру, але на ній були вказані різні номери. До того ж від невисокої температури (біля пічки) форма плавилась. Хоча дуже гарна, але матеріал неякісний. Тому форму брали у волонтерів, від армій різних країн. Нашивки на формі лишилися, у когось британської армії, у когось - німецької. У мене була британська форма. А зривати шеврони не можна, погана прикмета, так само як фотографуватися до від’їзду. Можна перешивати, у нас просто не було українських шевронів. Так і ходили, а місцевим пояснювали, що це гуманітарна.

Волонтери підганяли і берци, і набої до ПМ. Пістолет Макарова мала, бо автомат був заважкий. Поїхала без набоїв, у Слов’янську на базі не дали, у Харкові теж. Коли затримали сепаратистів, то у них позичили. Потім у мене було день народження, то дарували жменями набої і теплу ковдру.

– Сепаратистів де ловили?

– Було таке, що самі йшли до рук. Якось приходить чоловічок на блокпост і каже: «Ми за вас, держитесь! Ми хунту победим!» А у нас ще такі хлопці були, російською говорили, бо багато хто теж зі сходу зразу вуха нашорошили: «Какую хунту?» і показують йому прапор над головою, високо висів, не зразу видно. Дядько зрозумів, що «помилився». Пов’язали його. Думали, що з ним робити, військові спілкувалися з ним. Ми його ще погодували, дали покурити. Нормальний чоловік, зброї не було при ньому, затримувати не було за що. Він окоп нам покопав і його відпустили. Чоловік вже так був прикипів, що був готовий залишитися з нами, казав, що їсти буде варити.

– Довелося спілкуватися з місцевими?

– Ми ходили до міста. На базарі нормально нас сприймали. Казали « Дєвочка, такая малєнькая!». Ледь не плакали. А я їм розказувала: ми нормальні, я із Закарпаття. У нас не їдять людей, не п’ють кров, а каву та вино. Потім нам жіночка старенька дала салат і дякувала, що ми є. Хоча було і таке: «Что ви к нам приехали, зачем бомбите?» Люди різні.

У них ті фрази, які вкидає російське телебачення. Я їм розказувала про Закарпаття, як їздять, закордон, будують будинки. У них цього взагалі нема. Вони живуть у хрущовках, і цього, напевно, достатньо. Вони не хочуть більшого. По місцевому радіо крутять: «Давай вставай, Донбасс, Россия, родина за нас….Когда они стояли на Майдане, ми пахали». Отаку всяку фігню вони римують і крутять по радіо «Новоросия». Навіть раз дали інформацію, що «вдячні жителі Тернопільщини передають вітання Новоросії, ДНР і замовляють пісню». І в ті казки вони вірять, як діти. Треба щоб Україна поставила на нормальний рівень свою пропаганду. У нас люди соромляться патріотизму, соромляться визнавати, що я українець.

– Як ти адаптувалася до закарпатського життя після майже 2 місяців в АТО?

– Приїхала - і апатія. Ти розумієш, що це все таке буденне, думаєш, люди, куди ви поспішаєте? Якось хотілося сказати людям, ей, люди, отямтеся, там іде війна, а ви тут пиво п’єте і про якісь дурниці сперечаєтеся.

Я не усвідомлювала, що мене таку маленьку відправлять просто у степ, намет. Ми жили в окопах, бо у наметах стояла вода. І ще, коли обстріл, тоді треба відкривати той намет, бігти в окоп чи трубу. Я перші ночі взагалі спала боса, коли тривога, поки спальник, намет, бігла ногу пробила дерев’яшкою. Після того спала у берцах і бронежилеті, незручно, давить на грудну клітку.

Постійно було важко психологічно, ти у напрузі, не можеш розслабитися. То 11 вересня, застерігають бути напоготові, то день визволення Дебальцева від фашистів, інформація, що з Єнакієва виїхало 500 бойовиків. Не знаю, хто давав такі приводи, але щодня треба було бути напоготові, весь час чекати, бігти кудись.

– Побачивши Україну там, чи можеш сказати: надовго «це»?

– Поки люди самі не пересваряться і не повбивають один одного. Чим довше тим гірше. І хлопці наші звикли. У когось четверта, п’ята ротація. Вони вже не розуміють цієї бюрократії, напиши цю бумажку, дай туди. Їдуть на Схід, їм там звичніше, зрозуміліше. Був хлопчина з Волині, дружина була вагітна. Він повернувся, народилася двійня, а потім знов поїхав в АТО. Там майже не хворіли, через адреналін хвороби швидше проходили. А вдома горло, нежить, застуда у кращому випадку. Організм розслабляється і починають болячки виходити.

Ми одні, це треба розуміти. Є надія у наших дітях, якщо дорослим нічого не доведеш (інколи бажання зникає щось доводити), то діти! Вони бігали за нами, кричали «Слава Україні!», просили патрони. Хороші, не зіпсовані, з нашими солдатами товаришують, цікавляться.

– Ти зустрічалась після повернення із школярами. Що запитували?

Як там було, що треба військовим? Ми навіть подзвонили в АТО, діти ледь не розплакалися. Переживають разом все це. Їм ще гірше, вони це все у пресі читають, а у нас мас-медіа вибирають найсмачніші моменти.

– Щось читала в АТО?

Зранку стріляли, а в обід і ввечері ти міг і книжку іноді почитати. Взяла Дочинця з собою. Наші прочитали «Вічника», глибока книжка. Ми обмінювалися книжками, знаходили у закинутих будівлях книжки, але там радянська пропаганда була, то розпалювали ними вогонь.

– Чи спілкуєшся з бойовими побратимами?

Багато з нашого взводу загинуло, хтось знову збирається їхати. Мій хлопець теж. Я зрозуміла, що досить легковажно ставилася до війни. Коли я там була, все тільки починалося. І «котлом» чи «казаном» нас уже тоді лякали.

Завдяки перебуванню просто поля я зрозуміла, що не потрібно викидати гроші на дорогі готелі,відпочинок. Достатньо намет і спальник і кохану людину, і нічого більше не треба. Якось переосмислила життя, я вже так не переймаюся через дрібниці. Для щастя людині зовсім мало треба.

Ірина Бреза, фото автора