Підписуйтесь на нас у соціальних мережах
  • Facebook 312 000+
    Найбільша новинна спільнота Закарпаття
  • Telegram 15 900+
    Миттєво повідомляємо про найголовніше
  • Instagram 15 400+
    Тримаємо в курсі всіх подій
  • Відразу сповіщаємо важливі новини
  • Viber 13 800+
    Канал головних новин Закарпаття та України
  • YouTube 2000+
    Не лише розповідаємо, але й показуємо
Реклама на PMG.ua
Більше 4 мільйонів читачів на місяць. Найпопулярніше видання Закарпаття!
  • Головна
  • Життя
  • Виноградівський безхатько, згадуючи свої дні на Євромайдані в Києві та всіх вбитих там, плаче

Виноградівський безхатько, згадуючи свої дні на Євромайдані в Києві та всіх вбитих там, плаче

Холодного лютневого ранку виноградівці поспішали на роботу. Либонь, не кожен і зауважував, що просто на землі в пішохідному переході спав смаглявий чоловік. Простеливши куртку, так влаштував собі...

Холодного лютневого ранку виноградівці поспішали на роботу. Либонь, не кожен і зауважував, що просто на землі в пішохідному переході спав смаглявий чоловік. Простеливши куртку, так влаштував собі нічліг безхатченко Степан Кондор, про якого, власне, вже ми писали. Журналісти вирішили поцікавитися: чи змінилося щось у його житті з того часу?

– Люди, переважно молоді, впізнавали мене на вулиці, – згодом, того ж дня, охоче розповідав Стьопа-нігер. – В скрутний зимовий час, коли не було де підзаробити, хтось давав дві гривні, деякі й три – бодай на хліб. Після публікації статті про мене в газеті та в Інтернеті дехто казав: «Степане, піднімайся, піднімайся. Тебе все місто знає і ти не можеш знайти собі якесь житло?». Я відповідав їм: «Як саме? Можна я буду у вашій хаті жити?». Тоді люди замовкали або ж тільки пояснювали, що, мовляв, вони не можуть мені допомогти, бо в них є батьки, які не дозволять цього, в інших – свої сім’ї. Легко засуджувати людину, яка волею лихої долі опинилася на вулиці, на дні суспільства. І хоч, бувало, хтось давав мені якісь продукти чи одяг, але дах над головою не пропонував ніхто.

Іще в Степана з’явилися нові друзі – Яша і Артур, які підтримують його морально. Але життя в безхатченка змінилося ще й тому, що з часу публікації статті про нього він ночує просто неба – чи на землі, чи на лавочці. Річ у тім, що відтоді з приміщення будинку культури його виганяють. Отож, стало ще гірше. Проте, коли звідти його виганяють працівники будинку культури («Вставай і йди геть, бо зараз міліцію викличемо»), то це він ще спокійно сприймає (мовляв, то їхня робота, вони отримали таку вказівку), натомість серце від образи і болю стискається тоді, коли, бувало, стороння людина каже: «А що це за бомж тут спить? Бомж, вставай!». Степан розповідав, а його очі застилали сльози.

Іще однією новиною поділився Степан Кондор – він їздив до революційного Києва. Брав участь у мітингах на вулиці Грушевського, допомагав мітингувальникам чим міг.

– Я хотів побачити все на власні очі, а не з телеекрану, як інші, – розповідав він. – Хлопці з Майдану цікавилися: «Таких, як ти, чорних, тут ми ще не бачили. Звідки ти приїхав?». А я поїхав туди, бо дійсно переживаю за долю України і українців, за свою свободу і за таких же, як я, людей вулиці. Було страшно. Силовики кидали в натовпи мітингувальників світлошумові гранати, поливали нас водою з водометів (і це було в морозні дні).

У Києві Степан пробув 5 днів. Поїхав туди самотужки, потягом, підзаробивши і заощадивши гроші на дорогу. При згадці про Майдан і про загиблих героїв по обличчю Степана текли сльози…

З нетерпінням виноградівський безхатченко чекає на потепління. І не тільки тому, що взимку, коли спиш просто неба, мороз проймає до кісток, а біль і образа на лиху долю – до самісінького серця. Навесні для нього з’являється можливість підзаробити – люди кличуть його працювати на городах. «Робота на землі – то моє, – радісним блиском засяяли очі Стьопи. – Це приносить мені задоволення». І, посміхнувшись, додав: «Ось у цьому я не потребую реклами. Люди пропонують мені обробляти їхню землю, бо я працюю на совість».

…Іноді доводиться почути Степанові слова: «Вулиця – мій дім, не сміти у нім». Так він каже тим, які засмічують місто. Він робить їм зауваження і вважає так: «Ну, і що, якщо в мене немає грошей на хліб? Але я щиро люблю Виноградів. І мені приємно бачити його чистим». А насамкінець Стьопа, знітившись, додав: «А як я мрію про хоча б малесеньку дерев’яну хатинку, хоч якийсь прихисток, аби не спати просто неба… Боже, змилосердься наді мною! Даруй мені дах над головою».