Собаче життя Стьопи-ніґера або як собака врятувала життя виноградівському безхатьку

Цього смаглявого хлопця у Виноградові найчастіше називають Стьопа-ніґер. Його нерідко можна побачити на вулицях міста. Люди ставляться до таких осіб зневажливо, в кращому випадку – ігнорують або...

Степан Кондор народився в Берегові. Йому 28 років. І – жодної рідної людини на цьому світі, «ні одного кореня», як каже він. Не знав і не пам’ятає він нікого – ні батька й матері, ні бабусь та дідусів, ні братів і сестер. До семи років зростав у Чинадіївському дитбудинку. Далі – в Перечинській школі-інтернаті. Закінчивши 9-ий клас, вступив до Берегівського ПТУ. Спеціальність обирав не сам – вчителі наполягли, гадали, що, можливо, хлопець у Берегові знайде своїх батьків. Але Степан не хотів проти своєї волі вчитися на газозварювальника – він змалку мріяв займатися мистецтвом культури. «Але у нас був такий вихователь, який хотів якомога швидше позбутися своїх вихованців», – згадував Степан. Тож він так і не здобув омріяний фах. Далі була армійська школа життя. Півтора роки служби промайнули майже непомітно. «Не така страшна армія, якою її малюють», – розповідав мій співрозмовник.

Вже більше 10-ти років Степан – безхатько. Прижився у Виноградові, але, як мовиться, без постійного місця проживання. Вулиці міста – його рідний дім. Аби прохарчуватися, працює «по людях». Тоді заробляє собі чи на їжу, чи на одяг. Коли ж немає роботи, виручають знайомі. Буває, каже їм: «Дай мені, будь ласка, грошей на солодощі». А сам насправді купує собі хліб. Недарма городяни завжди бачать його саме з шматком паляниці. Він навіть булочок собі не купує. Тільки хліб – він для нього воістину святий, це символ ситого життя.

А коли розживеться на чай…

– Що з тієї булочки? Її може дозволити собі тільки «домашня» людина, яка знає, що невдовзі прийде додому, смачно поїсть і насититься вдосталь, – ділився Степан деталями свого бездомного життя. – А я, буває, не радію й хот-догу, який мені, трапляється, хтось купить. Звісно ж, подякую і прийму із вдячністю. Але, повірте, незручно казати: «Люди добрі, краще дайте мені 4 гривні, щоб я купив собі хліба». Саме він щодня рятує мене від голоду. За всі ці роки бездомного життя я вже б помер, якби не хліб. Рідко, аби хтось харчувався всухом’ятку так довго. Виручає мене хіба що вода. А коли розживуся на чай, то купую собі в «Короваї» півхліба – і, дякувати Богу, ситий. Іноді мене рятує від голоду тьотя Соня з малого ринку, яка торгує овочами. Я їй за те щось допоможу, а вона каже: «Степанку, вибери собі, що хочеш поїсти».

Так і живе він – одним днем. Що попереду – хтозна. Пробував влаштуватися на роботу через районний центр зайнятості. Торік пішов туди, постояв, почекав. Але, каже, ніхто ніякої уваги на нього так і не звернув – наче він тінь, а не людина.

«Життя моє – собаче»

– Степане, а де ти ночуєш, коли дуже холодно? – питаю його.

– В районному будинку культури, – відповідає безхатько. – Благо, зараз там відчинені двері. От я на коридорі картон розкладу – так і ночую. Зранку прибиральниця вже кричить: «Степане, вставай! Люди ходять, йдуть на роботу». Боже, а як холодно спати на вулиці – це взагалі важко передати словами! Були такі дні, коли я вже сам хотів померти. А бувало й таке: я, голодний і змерзлий, лежу на лавочці, мою собаку погладять, на мене ж – нуль уваги. До псів люди краще і співчутливіше ставляться, ніж до мене. Зрештою, я – вільна людина, але життя моє – собаче.

А скільки разів, розповідав він, писав заяви до міської ради з проханням, аби посприяли йому бодай у чомусь (щоб мав хоча б нічліг, свій малесенький куточок, де б прихистився від негоди) або ж виділили б йому одноразову матеріальну допомогу. Все інше Степан собі на вулиці вирішив би сам – біда навчила. «Багато разів я чув відмови, – гірко мовив він. – А одна з чиновниць міської ради мені каже: «Знаєш, скільки ще на черзі таких, як ти?». Ну, звичайно, машину і дах на головою вона має, а що їй до мене?». Проте, думаю, безхатьків у Виноградові не так і багато, але хтозна, чи варто Степану сподіватися на допомогу від влади? Одна надія – на Бога. Недарма єдиним його цінним майном є Біблія, яку щодня носить із собою в сумці. Коли читає її, вона додає йому сил долати труднощі і не коритися злій долі.

– Скільки ж у нашому місті таких, як ти? – делікатно цікавлюся.

– Є такі люди, – зрозумів мене мій співрозмовник. – Але вони не тільки неохайні, але й самі себе називають бомжами. І не думають вони про те, щоб акуратно одягатися. Я ж стараюся виглядати охайно. І хоч не маю змоги помитися, але одяг міняю часто. Купую його в «секонд-хенді» на малому базарі в дні, коли кілограм коштує 8 гривень. Скільки я вже за ці роки одягу викинув (випрати ж його ніде), що вже б сам магазин відкрив. А загалом нас, людей без даху над головою, у Виноградові четверо (віком до 40 років).

Брейк-дансер любить дітей

А ось справжнє задоволення і втіху Степан отримує від спілкування з дітьми. Радо йде в міські школи і тоді збирається навколо нього публіка – гурт хлопчаків, які вигукують: «Реп! Реп! Сальто, сальто!». Він, дипломант «Кришталевих грон-2008», брейк-дансер із «Коноплі», навіть тренував свого часу дітей. Сам, каже, починав із акробатики. А ось головним для брейк-дансерів вважає дружбу. Каже, що команда – це не тільки 5 хвилин на сцені, але й відчуття дружнього плеча, це коли з тобою діляться не тільки хлібом, але й проблемами.

Але визнання і успіх на великій сцені – у минулому. А реалії – голодні й холодні. Розповідав, що, коли одного разу захворів і мав сильну температуру, від розпачу розгубився – що робити в цьому разі на вулиці? Знав: піде в лікарню – виженуть, як виганяють з поліклініки, коли так хочеться побути в теплі. Зазвичай кажуть: «А ти що тут забув? Іди геть звідси».

– Степане, а чи хоч хтось колись каже: «Хлопче, чим тобі можна допомогти?».

– Від дітей хіба що доводиться чути: «Я би тобі допоміг, але не можу – батьки не дозволять». Вони більш співчутливі і добріші, ніж дорослі. Іноді щиро діляться гривнею, яка залишається в них від грошей, які батьки дають їм на булочку. Я дуже люблю дітей і боляче сприймаю, коли хтось із дорослих грубо поводиться з ними.

Від холоду рятувала собака

…А сам живе, як може. Свого часу служив на контрактній службі, потім спробував на собі заробітчанську долю. За 6 місяців на Хмельниччині йому заплатили 120 гривень. А працював, каже, в спеку, як раб. З того часу не довіряє людям – тільки Богу. А свою вірність йому щодня доводять його чотириногі друзі – Джекі Чан і Джек. Це вона, собака, минулої зими рятувала його від холоду, віддаючи йому тепло свого тіла, коли він спав на лавочці просто неба. А недавно, в пору перших морозів, вона народила цуценят, але всі вони змерзли і здохли. Господар поховав їх.

– Що чекає на мене – не знаю, – каже насамкінець Степан. – Іноді сиджу на вулиці, холод проймає до кісток, а я дивлюся на освітлені вікна квартир і уявляю себе в кімнаті. Це – мій куточок, омріяний дах над головою. Боже, як добре і тепло! Аж раптом хтось затягує штори – і все, кінець моїм мріям. А ще крізь шибки вікон я дивлюся телевізор. Та зовсім інше життя проживаю в снах, де не тільки ситий і в теплі – там я актор. Тоді хоча б на рівні підсвідомості почуваю себе людиною, а не тінню, до якої і в магазині, і в поліклініці, і на вулицях міста оточуючі ставляться з презирством…

Ганна Кобаль