В Ужгороді проходила фотовиставка "Закарпаття - край древності і краси" (ФОТО)

Так щасливо трапилося в цьому непростому житті — Спілку фотохудожників Закарпаття очолив жвавий колишній спринтер, а зараз мисливець за фото-миттєвістю («Зупинися, мить, ти прекрасна!») Володимир Ньорба. Він наразі добре вловив нагоду вловити мене в головній споруді сонячної області — ОДА. Там на поверсі була по коридорному периметру розгорнута фотовиставка «Закарпаття — край древності і краси». Саме Спілка фотохудожників разом із Закарпатською обласною організацією НСЖУ «породила» цю виставку. Хай, мовляв, дивляться, кому не ліньки. Дивиться вже аж із 6 червня (відкрита презентація до Дня журналіста) чимало доброчесного люду. Є на що подивитися! Бо й імена славні підібралися в фото-справі, що є частиною великого загальноукраїнського споглядання на білий світ, позбавлений «залізних завіс» і досить непередбачуваний для наших людей із конкретними «гальмами» в голові. Фото-світлини з художньою проекцією на нашу святу, наповнену сонцем і манією переслідування, дійсність зробили і подали для фото-фієсти в храмі закарпатського чиновництва Ярослав Макар, пристрасний співець осені Ярослав Шелепа, Микола Поцко, Василь Фіцколинець, Михайло Моркляник, Василь Ловска, макро-фотографічний майстер Олександр Шебедяк. Ну і, звісно, Володимир Ньорба, що фіксує для невдячних нащадків дерев’яні храми та різні пейзажі. Велика й важлива їхня робота! Скажімо, Сашко Шебедяк показує дрібний світ (різних комашок і павучків) як великий — то й карти йому в руки: міг би зобразити дріб’язкову й огидну сферу нашого чиновництва через свій пильний об’єктив, щоб ці гади здригнулися й не гробили Україну.

Схильність до жанрових робіт показав Я. Макар («Весілля в народному вбранні»), виплеснув для загалу любов до рідної цнотливої Іршавщини Василь Ловска («Смерековий камінь»), неперевершеним став Михайло Поцко своєю фантастичною роботою «Грай, сопілко, грай!», де дідусь спілкується з рідними полонинами через тонку гру на сопілці. А ще не згаданий Іван Буркало зробив дивну роботу «На татових плечах», де малий вертається з якогось фестивалю на батьківському карку, звідки світ — такий малий, де почуваєшся на диво впевнено, не оточений гидкими пильними виродками, породженими багатозначною національною дійсністю. Як на пленерах працюють фотомайстри показав пан Фіцколинець — «І один на полонині фотограф». З пленерами якраз у Спілці налагодилися. Вони, за повідомленням «храмовика» Володі Ньорби, набули міжнародного розмаху. Українці організовують приїзди гостей у себе, а поляки і словаки — в себе. Всім добре. Черговий пленер назріває на вересень у Польщі.

—Може, й мене візьмете?! — вчепився я відразу за бідного Ньорбу з чіпкістю закарпатського вуйка, котрий своєї вигоди не пропустить.

—Пізно, — як і зазвичай відповів мені монументальний Володимир Ньорба. — Всі місця в машині зайняті.

«Знову ти не встиг, Васильку», — приречено подумав я, закарпатський вуйко в мені «склеїв ласти», я повернувся в навколишню дійсність — храм закарпатського чиновництва, де висіли унікальні фотографії і пробивали мене на сльозу радості й завзяття до борсання в життєвій катавасії.

Василь Зубач