Від Слов’янська до Мукачева: дорога ціною в життя

З Оксаною ми зустрілися у селі Павшино, біля Мукачева. Саме тут змогла знайти прихисток родина з буремного Слов’янська: Оксана, яка була при надії, її чоловік Андрій та їхні донечки - Люба і Даша, їм у вересні виповниться 3 і 4 роки. Вони втекли на початку травня, а у день виборів, 25-го, Оксана народила дівчинку, яка вже стала мукачівкою.

– Місце, де перебути, чоловік знайшов через знайомих. Покликав мене до комп’ютера і каже: «Йди, я тобі покажу, куди ми поїдемо». Відкрив картинку, там замок, зелене все, такі будиночки... Зараз ми не жалкуємо, що поїхали, це вже очевидно. На цьому наполіг чоловік. Дивись, заради дітей, каже. От ти не хочеш, ти ще не розумієш, заради дітей треба!

– Що стало останньою краплею, коли ви кінцево вирішили, що треба їхати з міста Слов’янська?

– Коли барикаду підпалили під домом. Ми дуже боялися, що в домі може бути пожежа, а пожежна машина просто не зможе під’їхати, бо все перегородили. Картина жахлива: бочки горіли, п’яні люди вешталися і горланили. Серед них і молодь, і старі. Я ніколи не знала, що у місті стільки алкоголіків. Ми декілька днів дзвонили, щоб нас вивезти. Знайшли людину, яка вже вивозила, спілкувалися з тими, кого вже вивезли, переконались, що то надійна людина, не пограбує, не кине. І от тиждень, як зібрали речі, сумки стояли напоготові в коридорі. Таксист дзвонить і каже, що у вас є 10 хвилин. Якщо через 10 хвилин не підійдете, я вас не повезу. Нічого коштовного не брали. ”Одяглись як бомжі, щоб не привертати увагу. Я вагітна, не могла багато взяти. Та й намагалися не привертати зайвої уваги, бо мародерство сильно процвітає”, – розповідає жінка про свій переїзд у Мукачево.

Жінок і дітей ще тоді пропускали, де не було боїв, а чоловіків - ні. Нас зупиняли, бачили, що жінка вагітна, двоє дітей, прописка у всіх зі Слов’янська, тобто ніяких проблем таких не було, але коли водій нас вивіз, згодом ми йому подзвонили і запитали чи нормально вернувся. Він сказав, що назад його вже не пустили.

– Як перенесли дорогу?

- З дітьми в дорозі було дуже важко. Жарко. Виїздили іще в теплому одязі, в штанах. (На Закарпатті ж +33). Дев’ятий місяць вагітності, дуже важко, дуже страшно було. Я казала дітям, якщо будуть стріляти, падайте всі на підлогу машини, голови не піднімайте. Так ми жили і дома. Дуже швидко треба було пересідати на автобус, з автобуса на потяг. Знайомі нас зустріли, і вже на своїй машині відвезли до автостанції, потім автобусом доїхали до Харкова, а з Харкова на потязі.

– Що рідні казали, коли дізналися, що ви втекли, і чи не планують приєднатися до вас?

- У мене там залишилася мама, друзів багато, хтось залишився з дітьми. Дзвоню - приїжджайте до нас, кажуть - та в нас нема коштів, нам і їхати нікуди. Мама вже хоче виїхати, зараз чекає як, бо вже нема тих таксистів, які вивозили, вони теж повтікали.

Рідні до останнього не вірили, що ми правильно вчинили. Люди сподіваються, що все налагодиться. Не розуміють, що там війна. Вже тоді там була бойня.

Кожен день дзвонимо своїм. Зв’язку практично немає. Раз в день комусь можна додзвонитися. МТС майже не працює, хоча інтернет є. З мамою тільки по Скайпу спілкуємося, бо на МТС не можемо додзвонитися. Мама каже, що у них води нема от уже багато днів. Підвозять воду. Не знаю, на скільки вона питна. В другому районі світла немає. Люди вже стомилися.

– Ви пам’ятаєте, з чого все почалося?

- Все почалося з проросійських мітингів у березні-квітні. Спочатку спокійно, ніякої агресії. Я, чесно кажучи, по мітингах не ходила, у мене діти, мені ніколи було тим займатися. Потім чоловік поїхав з другом у справах в Донецьк, поїхали зранку і дзвонить мені: «Ти знаєш, нашу міліцію захопили!» Місто у нас маленьке, один одного знають, самі міліціонери розповідають, що їм гроші дали, щоб сильно не пручалися при захопленні.

Ми живемо в 10 хвилинах ходу від захоплених будівель. Вони всі в центрі, у кількох метрах одне від одного. СБУ, міліція, прокуратура, міськком -

все поруч. Захопили чужі люди, чужі. Не слов’янці. Ми це одразу зрозуміли. Чекали дій від влади, але міліція, яка представляла владу, – пішла, із себе повноваження всі склала. Хоча вони могли дати відсіч першого ж дня, і нічого б не було.

Тепер в місті взагалі нікого немає, всі сидять по домівках. В місті одні чеченці і ополченці. Пожвавлення тільки біля барикад. Аптеки всі закриті. Магазин один працює, там кілометрові черги. Сьогодні показували, що вже нема того «Фуршету». Просто зруйнована будівля повністю. Я думала жартують, але сьогодні побачила на відео.

– Ваших знайомих чи друзів піддавали тортурам?

- Так. Протримали кілька годин у підвалі, били. Зупинили, вислідили і за допомогу армії запроторили до підвалу. Чудом, каже, чудом не убили. Хотіли принизити, сильно побили. Рідні взнали і прийшли визволяти. Покарання не співвідносне «провині». Ну, привіз, може, там щось поїсти чи попити, так що тепер людину убити за це? Багато допомагають армії, хто чим може, хто цигарки, хто їжу і навіть бабусі носять.

– То люди підтримують українську армію чи вірять сепаратистам і хочуть до Росії?

- Дуже важко з людьми спілкуватися. Ті, хто підтримують Україну, бояться про це відкрито заявити. Просто про це говорять пошепки, щоб ніхто не чув. На вулицях люди потайки збираються, барикади розкидають. І жінки, і чоловіки партизанять.

Відсотків 10 щиро вірять в «свєтлоє будущеє» з Росією. Ну, це в основному пенсіонери – бабусі і дідусі. Ті, які підсіли на російську пропаганду і не мають іншої інформації, які вірять у комунізм. Я якось пробувала з ними поговорити, але там такі доводи.., ну, просто дитячі.

...А спочатку всіх зганяли на мітинги. Я знаю, бо я в бюджетній установі працюю, казали, що треба йти на мітинг і ми всі підемо. Те, що ми не хотіли йти нікого не цікавило. Якщо ні, погрожували санкціями, казали премії позбавлять і так далі. Мусіли йти, хочеш-не хочеш. Люди розуміли, що щось не те відбувається. Є такі запеклі сепаратисти, які всіх, хто поїхав, називають зрадниками. Ну, але вибачайте, зрадниками кого? Росії? Причому ж тут Росія, як ми вже більше 20 років живемо в незалежній Україні.

Також прикро, коли кажуть, що у нас в Донецькій області одні наркомани. Неправда. Там багато освічених, високоморальних людей. Вони просто залякані підвалами, тортурами, розпоротими животами. У нас там в річці знаходять трупи і не один. Там і раніше знаходили. Це нормальний метод "спілкування" був і раніше. То в цемент ніжки і на озерах знайдуть, то з розітнутим животом із вивернутими кишками. Це було. Просто тепер воно стало відомим і вже відкрито знаходять тіла, раніше подалі закидали.

– Чи не боялися сюди їхати, на захід? Бандерівцями не лякали?

- Нас про це всі запитують. Ні, не боялися. Чоловік зна-йшов, де можна зупинитися. Ми не наважилися ні в Харкові залишитися, ні в Києві, тому що там теж неспокійно і щоб знову кудись не тікати, бо вже сил нема. Навіть родичі проукраїнські запитують: «Ну, як там до вас ставляться, не косо на вас дивляться?»

Розумієте, наскільки людям мізки «промили».

«Ні, – кажу, – нормально. Такі ж хохли, як і ми, і по-російськи, і по-українськи, і там іще трьома мовами розмовляють».

Я така рада, що ми сюди приїхали, діти просто ожили. Вони почали посміхатися, гратися, бо дома, як на голках, прислуховуєшся чи не стріляють і якщо що, то всі відразу лягають. Вікна подушками закладені. У ті дні у Слов’янську була гроза і ми не знали чи то стріляють, чи то просто гроза, все небо спалахувало. Зараз там і пташок не лишилося. Таке враження, що одні ворони літають. Запах, трупи...

Коли приїхала – два дні не могла заснути. Таке, ніби і спиш, і не спиш, і кожен шурхіт здається, що це вистріл, і кудись на підлогу треба падати.

– Приїхавши в Мукачево, ви народили раніше запланованого терміну?

- На тиждень раніше - 25 травня, на вибори, о 6-й годині ранку. У дві години ночі почалися перейми. Чоловік поїхав. Він їздить по Україні. Тут роботу не знайшов. Йому найважче, як нам усім. Нерви здають. Ті півтори тисячі, що платить держава, - не вистачає. Я поїхала сама вночі, викликала таксі, бо мені порадили краще таксі, ніж швидку чекати. Взяла сумку. Подзвонила чоловіку. Він здивувався: «Як, ти ж через тиждень мала родити?!» Ну, все пройшло добре. Мені показалося, що це були найлегші роди. Дитинка народилася здоровою. До мене так вдома не ставилися, як тут. Два попередні рази я народжувала у своєму роддомі з лікарями, яких я знала. Я знала, що через півгодини до мене прийде бабуся чи мама, а тут - сама. До всіх в палати приходять, а до мене ніхто не приходить. Чоловік на третій день, якраз на виписку приїхав.

– Чому вирішили так назвати дитину, Міхаела?

- Ми планували зовсім інше ім’я, але гоподаря, який пустив нас до себе жити, звуть Михайлом, от на його честь і назвали.

– Дитину ще не охрестили?

- Мама зі Слов’янська має приїхати до нас, тоді плануємо й охрестити. Мама дзвонила, плаче. Оксано, каже, я тільки зараз зрозуміла, як сильно люблю нашу Україну. Сидить, плаче. Хоча в неї мама росіянка, а тато - білорус.

– Ви тут вже більше місяця. Встигли освоїтися?

- Через місяць я вже починаю розуміти, що ми справжні біженці. Коли у людей все є: своя машина, техніка, для дітей все, що треба, є і одяг, і іграшки, і комп’ютери. Вони у дитсадок ходили, старша і на гімнастику, такий активний спосіб життя, і тут раз - і все кинути.

Люди нам допомагали харчами, одягом. Міська влада допомогла з пропискою дитинки, старших допомогли влаштувати у дитсадок. Спасибі благодійникам за коляску, це такий подарунок, ми б самі його не змогли купити. Благодійні організації, волентери допомагають. У нас нічого не було. Зовсім. Ні чашки... три ложки я взяла з собою з дому, але всього ж не понесеш.

Хотілося б і тут залишитися. У вас дуже гарне місто і люди такі, скажімо так, трошки ніжніші, ніж у нас там, хоч і у нас там нормальні.

Чекаємо, що буде, щоб уже очистили наше місто чим скоріше.

Галина Сернівка