На Мукачівщині 50 років тому знімали фільм "Війна і мир" (ФОТО)
Фільм радянського режисера Сергія Бондарчука «Війна і мир» отримав «Оскар» і вважається найбільш вартісним в історії кінематографа. Стрічка стала відомою завдяки масштабним батальним сценам, а знімали їх 50 років тому у Мукачівському районі. Згодом теж на Закарпатті, але вже в Ужгороді, Сергій Бондарчук творив й інший фільм – «Ватерлоо».
«Ми бігали позирати на кіно»
Робота над фільмом «Війна і мир» з грудня 1962 по травень 1963 року тривала на Закарпатті, у Мукачівському районі. Сюди було відправлено 150 вагонів обладнання, використано 23 тонни вибухівки, 40 тисяч літрів гасу, проведено понад 12 тисяч повітряних вибухів і більше 10 тисяч фугасів, пошито 35 тисяч костюмів. А в масових зйомках задіяно близько трьох тисяч людей. Битви фільмували поблизу Куштановиці та Верхнього Коропця. До зйомок залучали і жителів з навколишніх сіл, і справжніх солдатів берегівського та мукачівського полків. Вояків добре годували у похідних кухнях, жили вони у наметах. Проходили інструктаж, адже кожен мав довгу рушницю з гострим штиком, іншу холодну зброю. Збудували з дощок цілу вулицю макетів колишніх хат, які потім підпалили. Деякі епізоди знімали на території винрадгоспу. Кажуть, того року на закарпатському вині заробили всі, хто мав «домашняк», який потай приносили артистам і учасникам масовки.
З часу, коли поблизу Куштановиці можна було побачити московських зірок кіно, минуло вже півстоліття. Місцеві жителі знають про це і, звісно, гордяться. Кого не запитаєш про фільм, всі, – і працівники сільської ради Великого Коропця, і перехожі на вулицях, – одноголосно відповідають: «О, «Война і мір»? Було, було». Правда, сільських героїв, які знімалися у масовках, не лишилося. Та й очевидці, на жаль, мало що пригадують. Марта Скрипенець колись жила біля поля, де знімалися бої. Каже, була дитиною, тож знає небагато. Добре запам’ятала лише місцевого німця, який за гроші стрибав зі скелі біля річки Латориця, він потім виїхав за кордон. Єлизавета Хорват з Великого Коропця теж дещо пригадує, і показує поле, де проходили зйомки. Розповідає, що дорогою до Куштановиці йшли гарно одягнуті кавалеристи на конях, що на таке диво подивитися збігалися і дорослі, і діти. Чимало місцевих жителів залучали до кіно, за що платили гроші.
– І «любовник» один у нас був, помер уже, – розповідає тітка Ліза, – роль таку грав, що з того часу його так і називали. У моїх батьків на квартирі жив чоловік Фекетий з жоною, робив у колгоспі, та йшов грати у кіно, бо способний був. А ми бігали позирати, як вели молоду до церкви по гарадичах (сходах – авт.), туйка вони божилися. А потім йшли у Куштановицю кіньми, у парадній одежі. Був один артист, шибко гарний, мабуть, Тихонов, то всі за ним вмирали. Йой, ми так тоді радувалися!
Макети шабель з поля «бою» тягли додому
До нашої розмови на вулиці пристає і сусідка тітки Єлизавети Анна Екенбергер. Про ті події знає лише з розповідей родини, бо вийшла сюди заміж пізніше. Чула дещо, а от була очевидицею творення іншого фільму – «Ватерлоо», який Бондарчук спільно з італійцями пізніше знімав біля Ужгорода.
– Мене якраз везли машиною у селі Середнє, – розповідає Анна Іштванівна. – Виділа те поле бою, коли все було приготовлене. Солдати лежали на порохових бочках, ранені, кров текла, дим йшов. Стало не по собі, але нам пояснили, що то кіно знімають.
«На полях йшла справжня війна – вибухи, стрілянина... Ми ще були дітьми і ходили дивитися. Актори жили у готелі «Ужгород» і щодня літали на зйомки невеликим вертольотом. Ми спостерігали за польотом вранці та ввечері. А коли зйомки скінчилися, на місці «Ватерлоо» залишилася купа всякої зброї – макети рушниць, шабель і навіть пластмасові фігури солдатів. Їх розставляли на задньому плані, і у фільмі неможливо було здогадатися, що то не живі вояки, а тільки муляжі. Діти то все приносили додому. Можливо, у когось у дровітнях та на горищах і зараз зберігаються ці «трофеї», – пригадує для закарпатської газети очевидець тих подій Іван Луп’як. Цікаво, що коли знімали бої, то солдати-строковики, яких привезли для масовки, треба чи ні – падали «убитими», бо втомлювалися, тож потім кіношники призначали таких поіменно.
Згодом батальні сцени «Війни і миру», «Ватерлоо» були визнані кращими в історії кіно, отримали найвище визнання кінокритиків. А жителі Закарпаття з неприхованою гордістю переглядають ці фільми, намагаючись у простих солдатах впізнати і себе, і знайомих.
Олена Павлюк