Підписуйтесь на нас у соціальних мережах
  • Facebook 312 000+
    Найбільша новинна спільнота Закарпаття
  • Telegram 15 900+
    Миттєво повідомляємо про найголовніше
  • Instagram 15 400+
    Тримаємо в курсі всіх подій
  • Відразу сповіщаємо важливі новини
  • Viber 13 800+
    Канал головних новин Закарпаття та України
  • YouTube 2000+
    Не лише розповідаємо, але й показуємо
Реклама на PMG.ua
Більше 4 мільйонів читачів на місяць. Найпопулярніше видання Закарпаття!

Вбитого у Росії 16-річного закарпатця вже поховали

На Закарпатті у селі Грушово поховали 16-річного Віталія Попа, який помер у російській колонії для неповнолітніх 25 листопада.

За даними спостережної комісії Краснодарського краю Росії, хлопця разом з шістьма засудженими катували працівники колонії. З Віталія знущалися найбільше, від отриманих травм хлопець помер.

«Я у морзі сина не впізнав», – каже батько убитого в Росії закарпатського підлітка.

 У постанові Слідчого комітету Росії у Краснодарському краю, оприлюдненій російською «Новой газетой», і яку слідчі надали батькам, йшлося про те, що засуджених дітей катували з другої до четвертої години ранку співробітники Бєлорєченської колонії. «Всі хлопці були з Росії, один Віталік між ними – українець. Він з ними спілкувався нормально.

Із розповідей, коли їх били жорстоко, Віталій просився:

«Пожалуйста, не бейте!», його ніхто не слухав, обзивали, обливали брудом, що він «бандерівець», – розповідає Іван Поп.

Через сім годин – уже в лікарні – Віталій помер. За даними тієї ж постанови Слідчого комітету, смертельним для хлопця став удар по голові. Батько каже, що у морзі сина не впізнав.

«Я дивився на нього, не впізнав сина. Голова – вся чорна, все пошите, вухо праве розірване, побої», – пригадує Іван Поп.

Коли родина заявила про намір ховати Віталія на батьківщині, в колонії почали вмовляти батьків цього не робити.

Світлана Поп, мама Віталія, не стримує сліз:

«Нам казали, щоб ми похоронили його там (в Росії). Не знаю для чого, але, казали, у випадку ексгумації, щоб він там був. Ми не погодилися ні на що. Тіло не хотіли давати до останнього, не знаю, як ми вирвалися, на Бога покладалися. Коли їхали, говорили, що вже машину шукали, номер питали. Я лише просила Бога, щоб він допоміг перевезти дитину додому!»