Українські Малі Селменці та словацькі Великі Селменці: бідність проти достатку
У 1945 році це село за лічені години розділили між двома країнами, не попередивши нікого заздалегідь. В одну мить окремо одна від одної опинилися цілі родини. Мешканці 600 будинків стали словаками, інші триста — українцями. Українське село отримало назву Малі Селменці, словацьке ж – Великі Селменці, пише газета «Експрес».
Усе – в євро!
Малі Селменці розташовані приблизно за 22 кілометри від Ужгорода. Доїхати сюди – нелегко. Адже дорога дуже розбита, і чимало водіїв просто таки відмовляються курсувати в цьому напрямку.
У Малих Селменцях немає сільради, лікарні чи дитячого садочка. Усі адміністративні установи об’єднані з сусіднім селом – Паладь-Комарівцями, що розташоване за 1,5 кілометра. Телефон тут не розпізнає української мережі, а супутникові тарілки та радіо налаштовані на європейські хвилі.
«Малі Селменці – то для пенсіонерів, — каже про своє село Маріка Цзенке, яку зустрічаю неподалік автобусної зупинки. – Молоді в селі просто нема що робити».
Пройшовшись по поселенню, я не побачила ані фабрики, ані підприємства чи ресторації. Людей на вулицях майже немає. Вихідний, а єдині, кого можна побачити біля хат, – діти. «Не дивно, сьогодні ж базарний день, – розповідає Ласло Вайда, місцевий крамар. – Усі працюють на кордоні».
Уже за 300 метрів від лінії кордону вздовж шляху видніється базар: акуратні магазини, кіоски та палатки.
«Ті, кому пощастило жити біля дороги на митницю, подекуди торгують, навіть не виходячи за межі свого подвір’я, – каже Ласло Вайда. – Ще один вдалий вид бізнесу: побудувати приміщення під магазин біля шляху та здавати його в оренду».
Заходжу до найбільшого магазину із назвою «Юліана». Усередині – широкий вибір спортивного одягу та взуття. А ціни на товари – у євро! Оглянувши весь товар, я не знайшла жодного цінника з написом у гривнях. Спортивні куртки коштують 24 євро, штани – 8, взуття – 15-20, теплі кофтини – 22.
Зі слів пані Маріки, всі покупці – словаки та угорці, більшість з них приїжджає із закордонної частини села. Закордонні гості за вихідні скуповують майже всі товари, представлені в тутешніх «євромагазинах».
Мені стало цікаво, скільки ж тут коштують продукти. Йду до крамниці з назвою «Roshen». Кетчуп тут вартує два євро, пиво – теж два, вафлі – одне євро, хліб – півтора.
Як же тоді тут живуть місцеві? Невже й вони купують собі продукти у євро? Виявляється, на все село є тільки один магазин, у якому продаються харчі з українськими цінами. Однак придбати щось у ньому не так просто.
«Давайте мені гроші в євро, а я вам розміняю за потрібним курсом, – сказала мені продавчиня. – Інакше ніяк. У нас гривня не в обігу, самі бачите».
До родичів – на заробітки
…У Великі Селменці разом зі мною з українського боку йдуть чимало людей з пакетами, щойно з базару. У найближчій від митниці крамниці ажіотаж на продукти далеко не такий, як у Малих Селменцях.
«Кому потрібні тутешні продукти, якщо лише за декілька метрів можна українське ледь не за безцінь купити? А з нашими-то зарплатами!», – кажуть вже в словацькому селі.
Асортимент тут більший, ніж у магазинах в Україні, проте ціни й справді дуже різняться. Хліб коштує два з половиною євро, ковбаса – чотири, сік – два, печиво – три. Опинившись по той бік кордону, одразу ж відчуваєш: Європа. Рівнесенька дорога, облаштовані вулички та ідеально скошена трава. Обабіч шляху де-не-де видніються новенькі кольорові будинки з охайно прибраними подвір’ями. І що не хата, то краща, вища, яскравіша.
У селі є декілька готелів та хостелів. На території школи навіть облаштували інформаційний центр для туристів та довідкове бюро. «У Словаччині, у Великих Селменцях, працюють багато українців із Малих Селменців, – каже Агота Бенцур, місцева жителька. – Влаштовуються пекарями, офіціантами, продавцями. Здебільшого роботодавці самі дають житло своїм працівникам».
На заробітки сюди їдуть на місяць-два, а потім повертаються на декілька місяців в Україну, і знову за кордон – працювати. Отримують у середньому тисячу євро за місяць.
«Ми платимо українцям так само, як і працівникам цієї частини села, – кажуть у Великих Селменцях. – Тим паче, що багато із них – це наша родина. Сестри, вуйки, брати та племінники. Ми ж колись були одним селом! Через трудову еміграцію, до речі, з кожним роком неофіційно зареєстрованих тут стає все більше й більше. Ледь не в кожній хаті – по родичу з українським паспортом».
…Повертаючись в Україну, тільки й чую дорогою нарікання людей: «От у словацькій частині, яка гарна дорога. А в нас що? Не те що автівкою їхати – пройти неможливо…» Водії автобусів, кажуть селяни, відмовляються їхати сюди. Часто шини не витримують і рвуться, а навесні тут взагалі ніяким транспортом не проїхати.
«З Ужгорода невдовзі вийде наказ про скасування рейсу в це село, – каже мені водій автобуса. – Нічого вдіяти не можемо. Спершу нехай відремонтують дорогу, а потім вже поговоримо».
У селі відсутня лікарня, тому люди бояться, що до найближчого відділення після відміни автобусів дістатися буде неможливо. «Швидка» теж подекуди відмовляється їхати до села на виклик хворих, оскільки машини псуються.
«А в наших сусідів за кордоном є все: лікарня, робочі місця, хороші дороги, є де й відпочити, – каже пані Маріка. – Ми б переїхали туди всі, якби це було так легко зробити…»