На Закарпатті знайшли село, у якому вже більше 10 років не народжуються діти

Чикош – село в Берегівському районі. Засноване воно пізно – у 1900 році. Згідно з останнім переписом, мешкає в ньому 80 осіб, але насправді – набагато менше.

Дорога до населеного пункту погана – уся в ямах та вибоїнах. Біля в’їзду розкинулося велике гречане поле, а збоку протікає невелика річка, точніше – Кідешський канал, у якому місцеві вудять рибу.

У Вікіпедії про село даних небагато. Зокрема, йдеться про те, що назва походить від угорського слова «чікош» — кінський пастух. Було засноване як хутір, разом із іншим – Нярош-Горонда, нині зниклим. Обидва хутори відносилися до господарства Шенборнів.

Власне тут знаходилася одна з мисливських резиденцій графа. Це були довгі багатокімнатні будівлі з великою верандою з високим парапетом і колонами по всій довжині, двома виходами, вуличним туалетом, з просторими залами в центрі будівлі, красивими кахляними печами, великими вікнами і подвійними високими дверима, сітчастим парканом, красивими статуями і кущами бузку та жасмину. А неподалік у саманних і цегляних будинках барачного типу, проживали селяни і сезонні робітники з навколишніх та з гірських сіл Міжгірщини, які з часом осідали в цьому хуторі і будували власні будинки.

Цікаво, що у 1900 році там проживало 357 осіб, а нині – всього 30 родин.

Під’їжджаємо до багатоквартирного двоповерхового обшарпаного будинку.

Поруч молодиця пере вручну одяг. Порається біля тазика. Води в будинках немає. Жінка каже, що приїхала сюди в гості з дітьми. Шукаємо місцевих. Біля під’їзду сидить літній чоловік. Поруч бавиться із внуком жінка. Розпитуємо її про життя.

«Із села всі молоді виїхали. Хто в Чехію на заробітки, хто в Угорщину. Тут усі розмовляють двома мовами. Роботи вдома немає, – зізнається Параска Бенч. – Тай інфраструктури теж ніякої. Діти в школу ходять аж до Берегова. Тож і не дивно, що в найменшому населеному пункті Закарпаття життя вимирає. Мало хто хоче сюди повернутися. У селі вже 10 років, як не народжувалися немовлята».

Біля ніг господині бігає кудлатий собака Султан. Він щиро радий нечастим гостям та аж скулить, підставляючи спину, аби його погладити.

«Він не кусає! Дружить із котами», – долучається до розмови онук пані Параски Тіма.

Цікаво, що в селі немає навіть магазину, тож за покупками треба йти лише до траси Берегово-Мукачево пішки три кілометри.

Загалом Чикош невеликий, займає площу всього 2,8 кілометрів.

Більшість території займають поля та ліси.

Утім є в населеному пункті і один об’єкт, про який відомо небагатьом, а саме – психлікарня. Оскільки її юридична адреса у Берегові, більшість краян думають, що лікують тих, у кого розлади нервової системи саме там. Утім насправді пацієнтів везуть подалі від людського ока та… цивілізації.

Споруда квартирує у  відремонтованих корпусах колишньої військової частини. В радянській час тут була військова база із великими підземними горизонтальними бункерами. На даний час вони знаходяться в занедбаному стані.

«Про колишню військову частину нині мало що відомо. У радянські часи усе трималося в суворій таємниці, – ділиться думками пані Параска. – Тих, хто там служив називали «глухонімими» через те, що їм не можна було нічого розповідати про роботу. Тільки коли розпався Союз, вдалося помітити, що там тримали бойові ракети. Знаходилися вони у бунктерах. Хлопчаки полюбляли там робити власні розвідки. Коли частину розформували, все що можна було, здали на металобрухт».

Слід зазначити, що поки там були солдати, місцеві дівчата часто бігали до них на побачення. Навіть народжували від них дітей.

Зараз у селі не видно навіть дівчат.

Єдине, що зісталося – це кілька будинків, з яких два є приватними, два дуже старими і один багатоквартирний двоповерховий.

Чи повернуться сюди ті, хто виїхав, чи село взагалі зникне із мапи Закарпаття –  невідомо, але все ж хочеться, аби воно існувало й надалі, щоб там з’явилися крамниці, школа, клуб, стадіон, нові сучасні ошатні споруди, приїжджали туристи, розвивалася інфраструктура, а також, щоб звідусіль лунав дитячий сміх.