Покидати Італію українці не поспішають навіть у часи кризи

Слідом за Грецією, Португалією та Іспанією неабияк потерпає від кризи й Італія. «Не уявляєте собі, як бояться нині італійці втратити роботу, — розповідає жителька Іршавщини Ганна Коровська. - Ще три роки тому до іноземців ставлення було доволі лояльним. Сьогодні ж тутешні мешканці налаштовані до них вороже і висловлюються за депортацію їх. Високий рівень безробіття змусив італійців братися за таку роботу, яку раніше виконували винятково мігранти з України, Румунії, Польщі, Албанії та Молдови. Зараз чимало місцевих уже доглядають літніх людей та прибирають у більш заможних своїх земляків. За час, поки вони шукають собі роботу, їм платять дві третини попереднього заробітку, але це триває тільки півроку. Зазвичай італійці погоджуються на будь яку роботу, щоби хоч якось заробити собі на хліб насущний». Та попри такі тенденції, багатьом людям удалось втриматися на роботі. За словами пані Ганни, на щастя, їм не зменшили заробітну платню. До речі, вона нині в Італії становить понад тисячу двісті євро. Третину цієї суми типова італійська сім’я витрачає на харчування, і на цьому ті, хто працює, як правило, не економлять. Однак дорогі бутики та магазини з настанням кризи позачинялися через брак покупців. Одяг та взуття чимало людей тепер купують у крамницях, де продаються вживані речі. Комунальні послуги обходяться в межах двохсот євро. Та чимало італійців, котрі винаймають житло, тепер перебувають у вельми скрутному становищі. Чимало коштів італійці витрачають на транспорт. Літр бензину тут — приблизно півтора євро, не дешеве і обслуговування авто. Тому в часи кризи власні автомашини стають справжньою розкішшю, а не засобом для пересування. «Донька пенсіонера, якого я доглядала, та члени її родини, — веде далі пані Коровська, — добираються на роботу на метро. Вони купують місячні проїзні квитки по тридцять євро і в один голос повторяють, що на цьому чимало економлять. їхній «Фіат» уже майже два роки припадає пилюкою в гаражі». Неабияк потерпають і пенсіонери. Багато стареньких мають пенсію лише чотириста євро. Такі літні люди самі шукають підробіток, щоби звести кінці з кінцями. «До нас, українців, вони претензій не мають,—стверджує іршавська заробітчанка, — бояться тільки наших чоловіків, яких на роботу наймають не дуже охоче». Негативне ставлення заслужили румуни та албанці, які завдають італійцям чимало прикрощів. Часто на екранах телевізорів з’являються телесюжети, а в радіоефірі звучать поліцейські зведення, де йдеться про пограбування, крадіжки і навіть вбивства, котрі скоюють іноземці. Був випадок, коли наші молодики спільно з молдаванами та росіянами, організувавшись у злочинну групу, тривалий час викрадали в Римі дорогі авто, а потім десь у орендованому гаражі розбирали їх на запчастини і збували. Після цих повідомлень у засобах масової інформації ставлення до українців погіршилося. «Мене італійці шанували завжди, — провадить далі моя співбесідниця, — понад десять років я доглядала паралізованого дідуся. Він так до мене звик, що коли я вже перейшла на легальне становище і вирішила провідати рідню в Україні, старенький плакав і дуже просив чимшвидше повертатися. Я опанувала італійську мову, навчилася готувати їхні страви, не лінувалася зайвий раз протерти порох на меблях, зробити вологе прибирання, а, правду кажучи, знаходила собі завжди роботу і не байдикувала. Це так сподобалося моїм господарям, що вони двічі збільшували мені зарплатню. А в березні цього року старий паралізований пенсіонер помер. Однак родина мене не розрахувала, а запропонувала бути у них хатньою робітницею й далі. За цю сім’ю не скажеш, що вона багата, але до мене вони так звикли, що, як сказав сам господар Франческо, краще відмовлять собі в чомусь іншому, а мені виплачуватимуть зарплатню й далі. Як бачите, мені з господарями неабияк поталанило. Тепер я знаходжуся у відпустці, бо як повернуся у кінці травня в Італію, то лишуся на господарстві сама. Уся родина виїде на три тижні у Латинську Америку на відпочинок». У зв’язку з кризою, чимало наших співвітчизників опинилося в Італії без роботи. Ганна Коровська зауважила, що недавно, побувавши на службі Божій в місцевій греко-католицькій церкві, довідалася від землячок про небажання повертатися на Батьківщину. Одна її знайома з Івано-Франківщини розповідала, що готова нині виконувати найчорнішу та найбруднішу роботу на Апеннінах, тільки б не повертатися на рідну Косівщину, адже вдома вона не дасть собі ради. Роботи в гірському краї як не було за радянських часів, так її немає й сьогодні. І невідомо, чи буде колись взагалі. І вона не одна така. «Поки ми гуртом обговорювали нинішню непевну ситуацію, до нас підійшли чоловік з жінкою і по-італійськи попросили знайти баданте (так по-італійськи називається доглядальниця за немічною людиною) для їхньої 94-річної бабусі, яка мешкає в селі неподалік Неаполя, — пригадала пані Ганна. - Щоправда, вони пообіцяли платити тільки чотири сотні євро. Ми порадили галичанці, погоджуйся поки, а там побачиш. Із розмови з італійським подружжям ми також довідалися, що досі в них працювала румунка, однак вона не справлялася з роботою так, як у їхніх сусідів українка. Тому вирішили знайти й собі когось із «наших». За різними даними, сьогодні за кордоном працює понад чотири з половиною мільйони українців. Тільки в одній Італії офіційно їх приблизно двісті тисяч. Кажуть, що ще стільки ж перебуває там нелегально. Віталій Пумпинець