Як колишній безхатченко з Мукачева започаткував власну справу і створив свій бренд

Сашко жив на вулиці. Блукав вулицями у пошуках їжі, шукав її по смітниках.

Думав про самогубство. Але відкладав його з дня на день.

"Cтрах був: як це так станеться, що я помру…", – пригадує.

Йому було лише 17. Відтоді минуло 9 років. Зараз Сашко розвиває власний бренд Horondi і продає рюкзаки і сумки по всій Україні.

Як йому це вдалося – Сашко розповів журналістам одного з українських видань.

БАНДА ДІТЕЙ

Сашко Горонді жив з мамою і молодшим братом у Мукачеві. Непогано вчився у школі. Мав друга-однолітка, з яким завжди гуляв. Коли хлопці були у 6 класі, їх "засмоктало" в місцеву банду.

"Таких малих недоумків, як я, заангажовували по суті в рабство", – пригадує Сашко. Банда складалася з дітей та підлітків. Їм подобалось бути членами групи, яку боялись у місті.

"Я почувався крутим чуваком, членом однієї з найобезбашеніших банд у місті. Ходив по місту і нікого не боявся. Ти міг підійти і вдарити навіть старших хлопців. Знав, що за це нічого не буде", – каже хлопець.

У банді працювала "піраміда": молодший носив гроші середньому, середній – старшому. Де взяти гроші – твої проблеми. Хто міг, носив з дому, хтось позичав. Але зазвичай крали.

Найстаршому в угрупуванні було близько 25. Коли він заводив сім’ю, виходив із групи, а на його місце ставав інший.

Мукачево – містечко невеличке. Тому усі знали, чим займається колись хороший школярик. Знали про "захоплення" дітей і батьки, але не завжди до кінця усвідомлювали, що відбувається.

Не розуміла усієї серйозності ситуації і Сашкова мама. Вона знала, що у місті є банда, яка займається хуліганством. Постійно казала сину: "Перестань туди ходити!". 

"Але не можна було просто так взяти і перестати, – розводить руками Сашко. – Я був настільки в тому зав’язаний…".

ПРОСТО КІНЦЕВА ЕЛЕКТРИЧКИ

Людей, які намагалися вийти з банди, в найкращому разі – били. Тих, хто звертався до міліції, чекала ще гірша доля. Їм доводилось відкуповуватись від угрупування.

У банді Сашко пробув 5-6 років. За цей час його вигнали зі школи. Перевели у вечірню, де збиралися такі ж відчайдухи.

Одного разу Сашко стояв "на стрьомі", коли хлопці з його компанії вкрали у жінки сумку. Коли знімали гроші з вкраденої банківської картки, їх зафіксувала камера банкомату. Так і попались. Сашка засудили на 2 роки умовно. Йому було 17.

На той час він уже давно хотів вийти з банди. Як і багато інших. "Але не могли і не знали як… Жили у постійному страху…", – пригадує Сашко.

За ці роки він не один раз тікав із дому на кілька днів. Просто подалі від банди. "Я не мав виходу. Не міг бути більше в цій системі. Розумів, що з часом сяду. Ставав дорослішим, приходило відчуття, що я раб, що тут нічого крутого нема. Колишні однокласники, друзі пішли вчитися, мали дівчат, чимось займалися, а я ходжу, дурю і обкрадаю людей", – каже хлопець.

Сашку було так погано, що він навіть хотів покінчити життя самогубством. Одного дня хлопець не витримав: сів в електричку і втік до Львова.

Юнак навіть не знав, чи Львів – велике місто. Це просто була кінцева станція електрички.

СТРАХ, ЯКИЙ ПЕРЕСЛІДУЄ

В осінньому Львові Сашко став безхатченком. Спершу ходив вулицями у пошуках їжі. Потім нишпорив смітниками.

Познайомився з іншим безпритульним. Той порадив здавати речі зі звалища на ринку – за них платили.

Роботу Сашко шукати не став. "Були стереотипи, страхи, що мене не візьмуть на роботу, бо є судимість, бо з Закарпаття. Чув, що люди говорять іншою, ніж я, мовою. Це теж закривало в собі", – розповідає хлопець.

До того ж, у Львові Сашко постійно боявся, що банда з Мукачева його знайде. Коли було тепло, спав на вулиці. А з настанням холодів перебрався на площадку горішнього поверху одного з будинків поблизу залізничного вокзалу.

З іншими безпритульними практично не спілкувався. Щодня відкладав самогубство на наступний день. "Тримався відокремлено, жив у своєму світі і не знав, як з нього вийти…".

Після трьох місяців на вулиці один безхатченко сказав Сашку про нічліжку. Там хлопець познайомився з іншим безпритульним, який розповів йому про "Оселю". Було 19 грудня. День святого Миколая.

"ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!"

"Оселя" – спільнота взаємодопомоги, частина міжнародного руху "Емаус". Це будинок у Винниках під Львовом, де під опікою живуть колишні безпритульні.

Їм дають одяг, їжу і роботу, допомагаючи повернутись до життя. Усіх новачків в "Оселі" приймала Олеся Саноцька – співзасновниця організації. Розпитала Сашка, звідки він, розповіла умови проживання: жодного алкоголю чи наркотиків, потрібно працювати.

Сашка нагодували, дали новий чистий одяг. І одразу роботу – хлопець пішов відкидати сніг.

"Це було круто! Хтось із селян підходив: "О, новенький!". Хтось підколював, підтримував: "Все буде добре".

"Оселі" не вдається "витягувати" всіх. Багато мешканців спільноти повертались на вулицю. "Я їх розумів, – каже Сашко. – Вони звикли до вулиці. Дехто казав, що не може вже жити, як всі".

Але не Сашко. Соціальні навички деформуються через півроку. Хлопець був безхатченком три місяці.

В самій "Оселі" Сашко прожив три роки: вивчав історію "Емаусу", ходив на терапію і заняття з особистого розвитку.

"Я був дуже замкнений і мовчав, як мені щось не подобалось. Психолог Таня Онучко допомогла мені відкритися і не закриватися перед іншими. Постійно радила не тримати все в собі. Казала, що треба висловлювати свою думку, навіть якщо інші мовчать. Думаю, саме завдяки Тані я перестав боятись перечити директорам лише тому, що вони директори", – усміхається Сашко.

В "Оселі" він почав поступово відкриватись, висловлювати свою думку навіть у дрібницях. Працював спочатку на перевезеннях у спільноті, потім – у соціальній крамничці, куди люди приносили свої речі на продаж, а виручені кошти ішли на розвиток "Оселі".

Згодом почав працювати на приватного підприємця і заробляти власні кошти. "Хворів" модою, але коштовних модних речей собі дозволити не міг. Тому дуже хотів навчитися шити.

Тут у долю Сашка знову втрутилася Олеся. Вона запропонувала йому пройти курс з переобтягування меблів. "Оселя" замовила майстра, який вчив цьому охочих. Сашко спершу не хотів залишати роботу, але Олеся переконала: "Іди і спробуй щось нове!".

"Це не було таке: я знаю, чого хочу, і цілеспрямовано до цього йду, – розмірковує хлопець. – Ні. Мене скеровували люди, яких я зустрічав на своєму шляху. Мені було важко вийти із зони комфорту. Люди думають, що я сам себе збудував. Це неправда. Це робота людей, які мене постійно копали в дупу. І досі так роблять".

"ЯК КЛАСНО БУЛО Б ДОСЯГНУТИ ЧОГОСЬ СХОЖОГО…"

Перший серйозний копняк Сашко отримав від колишньої дівчини, яка жила по сусідству з "Оселею".

"Не вона мене кинула, я мав свої певні… Це був дуже крутий досвід. Вона мотивувала мене вийти із зони комфорту. Тобто – з "Оселі". Там було добре. Про їжу, житло, комунальні послуги думати не треба, тому частина мешканців називала спільноту комуною".

Розрив з дівчиною дав Сашку поштовх до самостійності. Він поселився у соціальному гуртожитку у Львові, який для колишніх мешканців "Оселі" виділило місто.

Це ряд кімнат у звичайному багатоповерховому будинку. Ще один перехідний етап між колишнім і новим життям. Тут мешканці мають роботу поза межами "Оселі" і кожен заробляє на своє утримання.

Ті, хто трудяться у соціальній майстерні гуртожитку, 70% заробітку залишають собі, а 30 – віддають. 10% – на комунальні послуги, 10% на нові матеріали для гуртожитку, і 10% – на сам осередок для безпритульних.

"І це більш ніж справедливо", – вважає Сашко.

До того ж, адміністраторка гуртожитку Віка Міщук постійно приводила до мешканців людей з майстер-класами. "Я дивився на них і думав, як класно було б досягнути чогось схожого", – пригадує хлопець.

ДИЗАЙН ІЗ ОБРІЗКІВ ТКАНИН

Сашко облаштував майстерню з переобтягування меблів у підвалі будинку. Модою хворіти не перестав. Маючи вміння і техніку, спробував почати шити одяг.

Але "не пішло". Хлопцю здалось, що це дуже важко. У майстерні Сашка валялись обрізки тканин, якими він обтягував меблі.

Спробував пошити з них рюкзак. Вийшло. Рюкзак купили друзі за 100 гривень. "Потім тому пошив, потім тому", – пригадує хлопець.

І тут знову втрутилася Олеся Саноцька. Вона переконувала Сашка виставити свої рюкзаки на гаражний розпродаж. Але хлопець противився.

"Я знав, що вони страшні. Вони і досі страшні, – сміється. – Вона тоді мене сварила: "Давай! Нічого не хочу чути! До гаражного розпродажу маєш пошити 10 рюкзаків!".

"Та я не зможу". – "Я сказала: ШИЙ!" Реально з криком. Я такий злий був на неї. Але рюкзаки пошив. На розпродажі їх розкупили".

Олеся лише спитала: "Ну що?".

"Та нічо…", – усміхнувся Сашко.

Усі рюкзаки хлопець шив "на око": без жодних викройок чи замірів. Йшов за уявою.

"На столі валялась купа тканин. Я прикладав один шматок до іншого і дивився: підходить чи ні", – каже колишній безхатько.

Так минуло два роки. Взимку 2017 року завдяки своїй подрузі Наталі Панчишин Сашко виграв грант на 50 тисяч гривень і купив професійну техніку для шиття.

А влітку наважився покинути основну роботу і присвятити себе повністю рюкзакам.

"Я б хотів попрацювати на якогось крутого дизайнера, побачити, як процес відбувається зсередини", – зауважує хлопець.

"МЕНЕ НАДИХАЄ, КОЛИ ЛЮДИ ВІРЯТЬ У МЕНЕ"

Сашко довго мовчав і не розповідав свою історію публічно. Наважився завдяки своєму оточенню.

"Мене переконували, що це потрібно тим, у кого може бути схожа ситуація, чи гірша, чи краща… От люди мають стереотип, що без вищої освіти чи без грошей нічого не можна досягти. Я вірю, що у кожного є талант. Ці люди в себе не вірять".

На питання ич вірить Сашко в себе він відповідає: "Мене надихає, коли люди вірять у мене, – усміхається. – Зараз у мене є чітке уявлення, чого я хочу. Це розвиток Horondi".

У майбутньому Сашко мріє створити "Оселю" в іншому місті. "Адже ціль "Емаусу" – допомогти людині віднайти сенс життя і дати дах над головою. Я відчуваю за собою відповідальність людини, яка прийшла з вулиці, яка зараз має мінімальну популярність і знайомства. Я мав би створити таку організацію і дати поштовх поширенню таких центрів по всьому СНД. Бо в Європі в кожному місті таке є. Там влада це підтримує якщо не фінансово, то законами. А у нас у людей немає довіри навіть до таких фондів".

Наприкінці розмови наважуюсь запитати у Сашка, коли він припинив думати про  самогубство.

"Думки про самогубство зникли лише рік тому. Не знаю, чому вони були. Напевно, я не бачив жодного сенсу у житті".

А на питання, чи зараз бачить сенс, відповідає: "Бачу. Якби не Horondi, не знаю, що було б. Я нікому цього не казав, але раніше я дуже часто тікав у гори чи інше місто на кілька днів, навіть коли уже жив сам. Ніби й проблем ніяких не було. А якась пустота була… А тепер її немає. Я відчуваю, що маю заради чого жити, що я не проста оболонка в цьому світі, яка ходить і робить звичайну роботу".