Вступ до польського вузу простими словами

Останнім часом серед жителів Закарпаття все більш популярною стає тенденція навчання в Європі. Причин цього явища називають декілька. В першу чергу, це диплом європейського зразка, який визнається абсолютно у всіх країнах Євросоюзу і дає можливість подальшого успішного працевлаштування, перспективи, які відкриваються перед студентами та, що не менш важливо, велелюдна українська діаспора, яка навіть за кордоном дає відчуття підтримки.

Мій приклад не став винятком. Я, як і безліч студентів, теж піддалася цій модній тенденції і ось вже четвертий рік продовжую навчання в польському вузі.

Рішення навчатись в іншій країні для мене стало абсолютно спонтанним, прийняла я його за місяць до закінчення школи. Одного дня, під час уроку, нам влаштували зустріч з представником агенції, яка займається освітою українців в Польщі. Хоча спочатку ми і віднеслися до цього скептично та варто визнати, що зустріч була цікавою і познайомила мене з багатьма незнайомими досі нюансами. Наприклад, найдивнішим та, напевно, найприємнішим для мене стало те, що для вступу до будь-якого польського університету не потрібно здавати ЗНО. При вступі до уваги приймаються тільки окремі бали атестату, в залежності від факультету і напрямку, який вибирає абітурієнт.

Ця зустріч відкрила мені очі і можливо стала вирішальною в моєму житті. Але з впевненістю про це я зможу сказати тільки через кілька років. Якщо до цього я взагалі не була впевненою чи хочу вступати до вищого навчального закладу, чи хочу продовжувати навчання, чи може достатньо з мене школи, то після цього "уроку" в мене з’явилося неймовірне бажанням вчитися.

Ще з молодших класів моєю мрією була журналістика, то ж з вибором професії вагань практично не було. Та, перейшовши до випускних класів і готуючись до іспитів, моя мрія, так би мовити, "розбилась об скелі". Шукаючи і аналізуючи різноманітні вузи України, факультети журналістики, всі, як один, "кричали" мені про ненависне ЗНО з англійської мови. Не те, щоб я не любила англійську. Власне, це був один з моїх улюблених предметів в школі. Але розповіді знайомих і друзів про складність саме цього іспиту навіювали на мене жах і паніку.

Сказати, що перспектива вступу без ЗНО була для мене заманливою - це все одно, що не сказати нічого. Вибір країни був зроблений, але на мене ще чекав і вибір міста. В моєму житті багато речей складаються спонтанно і швидко. Задумавшись про Польщу, в мене на язиці "вертілась" назва Жешув. Здавалося б, ще нещодавно я чула про це місто від знайомих, по телебаченню, або ж уві сні. Факт залишався фактом, і Жешув був в мене в голові.

Ми живемо в часи розвинутих технологій, і, звичайно ж, першим ділом я почала шукати інформацію про це місто в Інтернеті. Знайдене мене приємно вразило. Жешув здався мені таким ніби польським Мукачевом. Маленьке, чисте, затишне містечко, з невеликим населенням та затишними вуличками. Часто, на порозі дорослого життя, вабить велике місто, столиця та трішки хаос, але мені так хотілося відчувати себе як вдома.

Місто мені сподобалося, але вирішальною складовою була ситуація з навчанням та вузами. Знову ж таки Інтернет допоміг в пошуках, і протягом кількох годин мною були досліджені всі навчальні заклади Жешува. Їх тут небагато, але в око мені впав саме Університет Інформаційних Технологій і Менеджменту (УІТіМ). Знайшовши офіційний сайт, на мене знову ж таки чекав сюрприз, виявляється що студентів з-за кордону тут навчається безліч і вже навіть існує український версія сайту (також російська і англійська). З польською мовою я не була знайома взагалі, максимум, що раніше чула кілька кумедних слів по телевізору, тож україномовна версія сайту стала для мене "рятівним кругом" в морі цієї інформації.

Сайт УІТіМ оформлений надзвичайно легким і доступним в користуванні способом. Так би мовити все розкладено по поличкам. Тут можна знайти всю важливу інформацію навчання та студентського життя. В окремій закладці детально розписана процедура вступу та потрібний пакет документів. Там же я знайшла координати агентів-представників вузу для окремих міст України. Приємною несподіванкою для мене стало те, що в цьому переліку я знайшла саме Мукачево. Щиро кажучи, на це я навіть не розраховувала.

Невдовзі я зателефонувала за поданим номером. Трубку підняла пані Христина. Виявилось, що вона проживає у Львові, але часто буває в Мукачеві по справах університету. Мені знову ж таки пощастило, пані Христина сказала, що буде в Мукачеві за два дні і запропонувала зустрітись, щоб обговорити мій вступ. Все йшло занадто злагоджено і мені здавалося це навіть трошки підозрілим. Ну, не могла я уявити, що все може бути так безхмарно.

Час пролетів швидко, залишались лічені хвилини до зустрічі в одному з кафе нашого міста. Але чим менше часу залишалось, тим більше я нервувала. Проте, пані Христина виявилась дуже приємною жінкою, яка пояснила все більш ніж доступно мені та моєму татові. Вона сама закінчила цей університет, то ж розповіла трошки про студентське життя та українських студентів в Жешуві. Ми домовилися про зустріч на наступному тижні. Далі на нас чекав збір документів, які пані Христина повинна була передати вже безпосередньо до приймальної комісії університету.

Пакет документів для вступу вимагали не великий. Зокрема, це були: заява абітурієнта, ксерокопії атестату та додатку до атестату, ксерокопії нотаріально засвідченого перекладу на польську мову атестату та додатку до атестату, фотографії, медична довідка про стан здоров’я, ксерокопія закордонного паспорта та оплата вступного внеску (яка на той час становила 1200 гривень, але все залежить від курсу валют).

Збір документів не зайняв багато часу, то ж до зустрічі з пані Христиною в нас вже все було готово і декілька разів ретельно перевірено.

Наступна зустріч минула швидко, пані Христина перевірила наявність всіх потрібних документів і побажала мені успіхів.

Все, що залежало від нас, на той момент було зроблено і залишалось тільки чекати два місяці. У відведений день серпня на офіційному сайті чекали результати прийому. Найбільше я боялась, що мене не приймуть, а вступ до українських вузів я вже проґавила. Проте мої переживання виявилися марними, бо одного літнього дня я побачила своє ім’я та прізвище серед списку першокурсників.

Емоції, які я відчула в той момент, найкраще можна висловити словом "шок". Ще кілька тижнів після цього я просто не могла повірити, що це правда.

Невдовзі на мене та всіх прийнятих першокурсників з України чекала організаційна зустріч у Львові, влаштована керівництвом університету. Проводили цю зустріч українські працівниці вузу, які розповіли нам про різноманітні організаційні питання. Кожен з нас отримав конверт з документом про зарахування. Потім був проведений тест для визначення рівня польської мови кожного індивідуально.

Зустріч минула і на мене чекало повернення додому. За 4 години в поїзді я вже кінцево "зрослась" зі званням студента і почала уявляти своє нове життя в незнайомій країні. Беззаперечно, в цьому було дещо насправді захоплююче і хвилююче.

Після поїздки, проведеної наодинці зі своїми мріями, я зіткнулась з реаліями. Цього разу на мене чекав заключний етап вступу, а саме – виготовлення візи. Студентська віза являється національною і видається на один рік. Наслухавшись легенд про жахливість візових центрів, складну процедуру подачі документів та величезну кількість відмов, цей процес здавався для мене чи не найстрашнішим. Але і тут все минуло доволі легко. Нам пощастило, що на той час студенти мали можливість подавати документи без черги та попереднього запису. То ж, зібравши потрібні документи, отримавши відповідний номерок, ми терпляче дочекались своєї черги і успішно подали документи (я, як неповнолітня, була зобов’язана подавати документи в присутності одного з батьків).

Рівно через тиждень моя віза була готова. Тож не втрачаючи часу, я зібрала валізи і відправилась назустріч незнайомому, але захоплюючому новому життю.