Там, де "Дерева помирають стоячи"

Днями в Мукачівському драмтеатрі відбулася прем’єра вистави за п’єсою іспанського драматурга Олехандро Касона «Дерева помирають стоячи» – в постановці режисера з Києва, заслуженого діяча мистецтв України Юрія Владиславовича Кочовенка.

Дійство тривало дві з половиною години. Задіяні у виставі митці майстерно, жваво, з комедійністю та неабиякою акторською сміливістю обґрунтували на сцені ідею п’єси, донесли до глядача драматизм непорозумінь у стосунках між різними поколіннями – у одній родині. Перша дія вистави, хоч і насторожила зал загадковістю, але особливо не хвилювала, тож акторам довелося докладати зусиль аби втримати увагу публіки й не розчарувати. В першій дії були задіяні кращі актори. Як от, заслужений артист України Василь Фурдь ( в ролі пана Бальбоа); заслужена артистка України Галина Кутасевич, яка виконувала роль старшої секретарки благодійного офісу; провідні актори театру – Віктор Добряк ( виступав у ролі фокусника), Станіслав Овдєєнко (в ролі злодія) та СергійМалинський (в ролі пастора). Іспанський танець виконувала акторка Яна Дешко в парі з балетмейстером Тетяною Суховірською. А зайнятість вже в першій дії акторів Руслана Аїтова, Ольги Новоковської та Василя Фурдя – стала, образно кажучи, своєрідним трампліном для їх спільного «стрибка» у другу дію, де жвавий розвиток подій викликав сплеск емоцій у залі, бадьорий сміх та схвальні оплески глядачів. А відбувалося все так. Сидячи у фотелі з високою спинкою, сеньйора Євхенія (Лідія Пирогова) очікувала на повернення із Канади онука Маурісіо з дружиною Елізабет. В очах поважної сеньйори почергово уловлювалось – то щось глибоке і промінне, то вольове, навіть владне. Сумніви все ще тривожили її, думки блискавками літали в голові. Та, опанувавши себе, сеньйора Євхенія набула звичної для неї спокійної гідності. Чекала. З правого її боку сиділа допитлива, смілива й дещо зухвала Хіновева (роль виконувала акторка Вероніка Тищук, лауреат обласної премії імені братів Шерегіїв та цьогорічної міської – Олександра Духновича), а зліва на стільчику присіла Феліса, покоївка, яка «знає своє місце» (акторка Катерина Дунай).

Саме в такому товаристві глядачі побачили на сцені народну артистку України Лідію Володимирівну Пирогову – в ролі сеньйори Євхенії, яка щодня, ось уже двадцять років сподівається на зустріч з онуком Маурісіо. Сьогодні вона ще не знає, мов, одержувані нею (нібито із самої Канади) листи від онука, в яких він повідомляє про свої успіхи в галузі архітектури – це вигадка її чоловіка пана Бальбоа Фернандо.

Нарешті в дім увійшов Маурісіо ( роль виконував Руслан Аїтов). І тут для багатьох присутніх стало зрозумілим, на кого так чекала акторка Лідія Пирогова. Їй не довелося грати роль, бо вона проживала миті зустрічі на сцені так правдиво і переконливо, начебто сталося вимріяне диво і… повернувся живим з війни у Донецьку її онук Артур. Ось він – перед нею. Вона торкається його обличчя, заглядає у вічі, радіє, втішається… на якусь мить засумнівалася. Але ні. Це Артур! І вона безмежно вдячна долі, що знову може віддавати йому свою любов, наділяти увагою, турботою…

Як відомо, онук Лідії Володимирівни – герой України, офіцер, який загинув у легендарному бою за Донецький аеропорт. Втрата завдала непоправного горя рідним і близьким; молодою вдовою зосталася дружина Леся і сиротою їх маленька донечка Каріна. Хто був того вечора в театрі, той бачив і співчував. У сцені зустрічі з онуком (хай Маурісіо!) акторці Лідії Пироговій не довелося відтворювати образ сеньйори Євхенії, вона просто була собою. Сеньйор Фернандо, а насправді актор Василь Фурдь, відступив убік: він був приголомшений сценою зустрічі бабусі з онуком. Ось, що відбулося в театрі під час прем’єри вистави «Дерева помирають стоячи»…

Утім, мистецтву перевтілення неможливо навчити – це природній дар Лідії Пирогової, що й допомагає їй грати легко і просто. Тож і не дивно, що у ролі благородної сеньйори акторка набула аристократичної вишуканості, витонченості, стриманості й гордовитості. ЇЇ постава, обличчя, погляди – упродовж усього дійства випромінювали благородство, шляхетність, інтелігентність. До честі режисера Юрія Кочовенка буде сказано, він дуже вдало вибрав достойну виконавицю ключової ролі. Примадонна театру Лідія Пирогова була справжньою сеньйорою на сцені. Чарував її виразний голос, дикція. Відчувалося, що своїм голосом, інтонацією акторка керує, наче інструментом для піднесення і спаду емоцій. Дивувало її уміння легко орієнтуватися на сцені. Переміщалася вона непомітно й гідно – ані на долю секунди не виходячи з ролі. Впевнено вибирала місце, де їй зупинитись, коли і як повернутися, коли звернутися безпосередньо до партнера, а коли краще говорити вбік. Звісно, що така блискуча майстерність здобувається наполегливістю, спостережливістю і бажанням стати досконалою у своїй професії. Та й образ сеньйори Євхенії дуже близький Лідії Пироговій – за ставленням до життя, до своїх обов’язків. Скажімо, у своїй акторській творчості Лідія Володимирівна завжди керується принципами на кшталт: глибоко вникати в роль, вживатись у образ героїні та довершено відтворювати усе на сцені. В той же час, дізнавшись, мов онук у Канаді став архітектором, сеньйора Євхенія почала самотужки вивчати архітектуру, вникати у її закони, а згодом продемонструвала свої знання перед Маурісіо, (роль виконував актор Руслан Аітов) який насправді перелякався, бо нічого не тямив у архітектурі, адже він, як директор благодійного офісу, відгукнувся на прохання пана Бальбоа та погодився на кілька днів стати онуком для сеньйори Євхенії. До того ж мусів удавати, ніби щойно прийнята на роботу у його офіс сеньйорита Марта (роль виконувала Ольга Новоковська) вже три роки є його дружиною Елізабет. Руслану Аїтову та Ользі Новоковській дісталися складні ролі й актори виконали їх добре. Руслан Аїтов особливо старався – в безпосередніх діалогах Маурісіо з сеньйорою Євхенією та паном Бальбоа. Тут він прагнув сягнути рівня акторської майстерності Лідії Пирогової і Василя Фурдя, боявся схибити. Природа наділила пана Руслана та пані Новоковську хистом і здібностями. Все інше залежить від наполегливості, відданості сцені, від рівня професійної відповідальності та розуміння обов’язку.

Гіркоту від утрачених сподівань, страждання через вигадані у листах до дружини історії про досягнення онука (насправді – злочинця, покидька) в Канаді; а ще – уважного, турботливого чоловіка сеньйори Євхенії відтворював на сцені заслужений артист України Василь Фурдь. Упродовж тривалого дійства (150 хвилин!) актор проживав багатогранний і дещо суперечливий образ пана Бальбоа Фернандо. Що ж, дарована Всевишнім чутлива душа та самостійно здобутий високий інтелект – дозволяють Василеві Фурдю доносити інформацію навіть і без слів: достатньо його присутності на сцені. Шкода, що не кожен це помічає, а тому й не завжди віддає належне унікальному таланту актора-трудівника. А ще, крім усього іншого, в характері Василя Фурдя спостерігається терпимість до кожного, хто задіяний у виставі, доброзичлива підтримка партнера на сцені. До речі, подібна манера поведінки притаманна і народній артистці України Лідії Пироговій.

Очевидно акторам-початківцям є від кого навчитися акторської майстерності та сценічної грамотності. Схоже, що Рудольф Ланьо (попри вроджений талант і здобуті мистецькі здібності) вже багато чого перейняв від зрілих, заслужених акторів театру. У виставі «Дерева помирають стоячи» йому відведено роль правдивого онука Маурісіо – злочинця і покидька. Й ось, він на сцені. Вдале спрямування світла підсилює негативний образ, спотворює обличчя лиходія. Та й сам Рудольф Ланьо зумів подбати, щоб його поява викликала зневагу, відразу до негідника, який посмів переступити поріг будинку благородних людей.

Таким застав його в кімнаті дід – сеньйор Фернандо Бальбоа (Василь Фурдь). Проте не каяття, не вибачення привели онука в дім, де він виховувався і виріс. Йому потрібні були гроші – величезна сума, аби відкупитися від інших злочинців. Він запропонував дідові продати будинок, мовляв, для двох осіб похилого віку житло завелике. Звісно, глядачі обурилися вимогою Маурісіо. Але тільки-но він (Рудольф Ланьо) торкнувся клавіш піаніно – абсолютно чисте звучання прекрасної музики заставило публіку здригнутися від усвідомлення того, що Маурісіо знехтував дарованими йому можливостями і, ступивши на хибний шлях, став бездушним лиходієм. Ніхто не очікував від покидька такої бездоганної гри на піаніно. Та саме цей штрих в образі Маурісіо (актор Рудольф Ланьо), ця невеличка сценічна деталь підсилила драматизм вистави, створила простір для роздумів, схилила до думки про щасливу кульмінацію дійства. Здавалося, досить сеньйору Фернандо попросити онука зіграти знову, а потім іще раз, іще – як розчулений злочинець впаде на коліна, покається і виправиться. Але дива не сталося.

Натомість Маурісіо продовжував вимагати гроші – вже від бабусі. І хоч сеньйорі Євхенії вчувався радісний голос малолітнього онука: «Бабусю, у нас горіховий торт з медом?» – все ж, вона (Лідія Пирогова) перемогла в собі сентиментальні почуття й відповіла таким холодним і гнівним поглядом, який заставив онука (Рудольфа Ланьо) впасти на підлогу і сховати обличчя, а потім, голосно обурюючись, піти геть. Залізна воля сеньйори Євхенії взяла гору над жалістю. У цій сцені Лідія Пирогова зіграла винятково, неперевершено. Акторський хист підніс її на п’єдестал тієї досконалості, перед якою глядачі завмирають, а далі – з вигуками «Браво!» аплодують, аплодують – аж долоні гарячі – як і вдячність за натхненну гру, за подарований настрій, за збагачення духовністю. Щодо актора Рудольфа Ланьо, то він так майстерно зіграв роль негідника, покидька, що ніхто в залі не наважився дуже захоплююче вітати його з успіхом, навпаки – дехто все ще продовжував поглядати на нього скоса. А цей факт якраз і є визнанням таланту актора, блискучої гри.

Недаремно, по закінченні тривалих і вдячних оплесків, режисер вистави Юрій Кочовенко зі сцени заявив, мов тут, в театрі над Латорицею, він відкрив для себе справжніх митців, самовідданих трудівників сцени, яких досі й не зустрічав деінде. А директор Мукачівського драмтеатру Юрій Федорович Глеба, вітаючи явно втомлених акторів, так радів їхньому успіхові, як це рідний батько утішається досягненнями і здобутками власних дітей. Відрадно, що у нашому театрі справді є на кого рівнятися акторам-початківцям та є ким пишатися мукачівцям.