Pro patria

До трагедії на Грушевського те, що відбувалося на Євромайдані нагадувало довготривалий музичний фестиваль. Чергові вихідні, чергове віче, чергові будні майдану, чергові безрезультатні переговори з Гарантом & Ко, чергове «Залишайтеся на Майдані!» – приблизно в такому ритмі розвивалися події.

Неспроможність опозиції взяти ініціативу в свої руки, неспроможність влади зрозуміти всю критичність сьогоднішньої ситуації, неспроможність світових лідерів видати щось більше ніж чергову порцію погроз про введення санкцій – все це призвело до того, що звичайні люди перестали сподіватися на диво і вирішили взяти ситуацію в свої руки…

Юрій Вербицький, Михайло Жизневський, Сергій Нігоян, Сеник Роман – це тільки частина з тих загиблих, про яких стало відомо вже зараз. Цифра далеко не остаточна. Багато людей рахується зниклими, а тому є значна доля ймовірності, що жертв буде більше…

Дві долі двох вулиць

Вулиця Грушевського в Мукачеві абсолютно не схожа на свою тезку в Києві, хоч і одна і друга лежать практично в центрах своїх міст.

На мукачівській, на відміну від столичної, все тихо, ритм, в якому живе вулиця, зрештою як і все місто, спокійний, інколи навіть заколисуючий – тут не зводяться барикади, не палають автомобільні шини, озвірілі беркутята на пару з ВВшниками тут не катують своїх співвітчизників, не стріляють по них, не принижують, роздягаючи на морозі догола, а головне не вбивають…

Ще кілька тижнів тому так само було і на тій Грушевського, що в Києві. Там прогулювались звичайні кияни та гості міста, а концентрація, проїжджаючих та припаркованих авто урядовців та парламентарів, просто зашкалювала. Тоді шматок дороги біля стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського можна було здолати за лічену мить, тоді як зараз це практично неможливо. Навіть за кілька годин до злощасного зіткнення ніхто б не зміг повірити, що все зміниться так швидко.

Людські життя, які обірвались у вирі подій на цьому клаптику землі стали ще одною критичною точкою, яка фактично розмежувала історію сучасної України на «до» і «після» подій на Грушевського, а українських громадян розділила на тих, хто остаточно зневірився у владі і тих, хто з останніх сил намагається утримувати цю владу, яка по суті вже стала історичним непорозумінням. Непорозумінням, яке прагне зіштовхнути українців одного покоління між собою, заради збереження свого внутрішньокланового, а точніше «сімейного» благополуччя.

Історія нашої держави знала багато прикладів, коли один народ був розділений зовнішніми силами на різні діаметрально протилежні табори. Чи не найбільше таких випадків було в минулому столітті, коли Україна переходила від впливу однієї тоталітарної системи до іншої. Особливо відчутним це було в період світових воєн, а також повоєнні часи. Таке протистояння когось піднімало на верхи соціальної ієрархії, когось робило мовчазним свідком подій, а когось просто знищувало.

Часто в цьому протистоянні одне і те ж саме покоління стояло по різні боки барикад, як і в ці дні стоїть на вулицях Києва та інших українських міст…

І навіть в житті дуже спокійного і по-швейцарському нейтрального Мукачева, можна знайти приклади того, як нарізно могла змінюватись доля одного покоління, одного народу, в один і той самий час час, в межах однієї держави. Ось тільки один з таких прикладів:

Дві долі одного покоління

Мукачево. Кінець 40-х років. В простору квартиру в самому центрі міста, реквізовану ще кілька років тому для потреб нової радянської влади, вселяється молодий офіцер МДБ (так в ті роки іменувалось КДБ) разом з дружиною. Раніше тут проживав угорський урядовець, але одразу після закінчення війни квартиру реквізували, родину урядовця переселили в напівпідвальне приміщення, а самого власника відправили на «маленький робот» - примусову працю для угорців, з якої багато хто так і не повертався…

Новий власник квартири опинився в Мукачеві не випадково. Маючи хороший послужний список і добре зарекомендувавши себе у боротьбі з українським підпіллям, він був одним з тих багатьох, хто мав остаточно убезпечити радянську владу від будь-яких проявів «інакомислія». І йому це добре вдавалося.

Роки «практики» на Галичині дозволяли легко визначати місця дислокації залишків підпілля, яке тоді переживало не найкращі часи, але продовжувало свою діяльність в гірській частині Закарпаття. Будучи досвідченим бойовим офіцером він, незважаючи на всі демаскуючі заходи, з легкістю знаходив криївки, організовував глибокі рейди в гірські райони, проводив обшуки в помешканнях тих, хто міг прихильно ставитися до підпільників або чимось їм допомагати. Якщо потрібно було знищував, ламав, топтав і робив це дуже і дуже професійно, вірячи у правильність своїх дій...

Склалося так, що значна частина його опонентів були його ж ровесники. Такі ж як і він – молоді хлопці, які просто не хотіли жити в тоталітарній країні, знаючи, яку ціну заплати за «братній візит» в 1939-му їхні сусіди по ту сторону перевалів.

Система ламала всіх. Всіх хто навіть міг загрожувати її існуванню, а Іван Федорович – так звали молодого офіцера МДБ (КДБ), забезпечував функціонування цієї системи, будучи по суті маленькою надійною деталлю гігантської мілітаристської машини, протистояти якій було практично неможливо.

Варто зазначити, що «під роздачу» потрапляли не тільки озброєні опоненти, а й звичайні мешканці Закарпаття, які тим не менше були потенційно небезпечними для існування новоствореної влади в області. В першу чергу це стосувалося місцевого духовенства та багатонаціональної інтелігенції – німців, угорців, чехів, яко залишились тут після завершення війни.

Багато однолітків Івана Федоровича, які не влаштовували Систему, не дожили і до 30-и років. Вони не створили сім’ї, не побачили як виростають їхні діти, як їхні кохані повільно старіють разом з ними, як дозріває і з кожним роком стає товстішою виноградна лоза, посаджена на батьківському полі.

Не виключено, що у спокійніші часи, ці люди, яких доля розкидала по різні боки барикад, мали б шанс потоваришувати, можливо навіть одружити своїх дітей, стати родиною, але цього не сталося…

Система невпинно рухалась, змітаючи все на своєму шляху, тримаючись на тисячах і тисячах молодих та сильних, таких як Іван Федорович.

Йому, на відміну від його ровесників, вдалось застати відносно спокійні часи. Жінка подарувала йому трьох дітей – двох синів та одну доньку. Він мав можливість облаштувати свій побут, влітку їздив з родиною відпочивати на море, навіть виноград на дачі посадив – словом жив повноцінним життям радянського функціонера.

***

Проходили роки, які здавалося б теж оминали Івана Федоровича стороною. Доживши до 70-ти років він ще міг підтягуватись на перекладині, показуючи такі результати, до яких не завжди могли дійти 20-річні чоловіки. Маючи хороші зв’язки в тодішній радянській номенклатурі, він організовував не тільки свій побут, але й життя своїх дітей. Всі троє отримали вищу освіту. Старша донька і син одружилися і залишилися жити в тих містах, де навчалися – далеко від рідного міста. А молодший син повернувся жити в Мукачево, де одружився і перейшов жити до батька, згодом він, не без протекції батька, зміг отримати окрему квартиру. Всі троє дітей подарували Івану Федоровичу внуків, мали гарну роботу, вірна дружина була біля нього – здавалося б, про яку ще кращу старість можна було мріяти?

Але банальний випадок зміни все. Виходячи на ранкову прогулянку з під’їзду свого будинку гроза оперативної служби, який уміло вистежував ворожі схованки і засідки, перечепився через невелику гілку і невдало впав. Падіння виявилось фатальним і залишки свого життя він проводив вже не підводячись з ліжка. Єдиною опорою, на яку міг тепер покладатись Іван Федорович залишалася його дружина. Діти, які жили далеко, відмовились забрати батька до себе, а з молодшим сином було ще складніше – він почав пити, влаштовуючи час від часу такі «атракціони», після яких весь під’їзд мав розмов на тиждень. Наряди міліції вже знали напам’ять точну адресу помешкання Івана Федоровича, який також кілька раз потрапляв під «гарячу руку» сина, але ніколи не виносив це далі порогу – було соромно.

Згодом померла дружина і вже зовсім беззахисний Іван Федорович залишився сам. Сам у тій квартирі, в яку коли вселявся молодим, підтягнутим офіцером. Доглядали за ним, наскільки могли сусіди, молодий син практично не навідувався туди, а обоє внуків, які жили через дві вулиці, були надто зайняті своїми справами. Діти та внуки чекали. Чекали коли він нарешті помре і квартиру в центрі міста можна буде продати по вигідній ціні. Вони навіть знайшли покупця і пропонували переселити Івана Федоровича в малосімейку на Франка, а цю «пустити з молотка» - проте власник не погодився. Маючи трьох дітей та п’ятьох внуків ця людина залишилася фактично сама.

Важко було повірити, що худорлявий, виснажений дідусь, в кутку кімнати – це колишня досконала бойова «машина смерті», яка вирішувала долі десятків, а то й сотень людей…

Важко уявити, які думки крутились тоді в голові Івана Федоровича – останні роки свого життя він був замкнутий в собі. Не виключено, що будучи в таких життєвих обставинах, колишній офіцер найпотужнішої світової спецслужби не раз заздрив свої ворогам – тим, що стояли «по той бік барикади», тим що померли молодими, але з вірою і надією в очах. Не виключено, що помираючи фактично на самоті і маючи при цьому в велику родину, він погодився б помінятися долями з тими, доля яких обірвалася набагато раніше. Зараз про це вже ніхто не зможе дізнатися. Іван Федорович помер.

На похорон приїхали всі діти, але у внуків знайшлися важливіші справи, тому кілька сусідів – це всі хто проводив Івана Федоровича в останню путь. Зате, під час оформлення спадщини, кабінет нотаріуса був забитий вщент такими «зайнятими» родичами. Мирним шляхом спадщину поділити не вдалось – троє дітей два з половиною роки судились за батьківські квадратні метри…

Врешті-решт, виснажені судовими витратами, квартиру таки продали. За іронією долі, придбав її внук угорського підприємця, який в кінці 40-х років був висланий на каторжні роботи до Сибіру, стараннями того ж таки Івана Федоровича, а після розпаду СРСР емігрував в Угорщину.

Замість епілогу. Співробітникам «Беркуту» присвячується

Сьогодні, на вулицях українських міст, знову гинуть люди – жертви системи, яка намагається продовжити роки свого існування. Гинуть від рук таких же людей, які часто є однолітками і навіть земляками. Ця система абсолютно не соромиться зіштовхувати між собою представників одного покоління, одного народу.

Звичайно, це вже не радянська міліарна машина, яка вирізнялась своєю вишуканою та продуманою жорстокістю. Сьогоднішня система набагато простіша, якщо бажаєте, тупіша. Вона схожа на дешеву китайську копію колишньої машини – її бюджетну, урізану версію з купою недоліків.

Тим не менше цю систему захищають тисячі молодих хлопців, які вірять в те, що роблять добру справу, що борються зі злом, що з іншого боку барикад стоїть ворог. Деякі з них, сподіваються, що влада нагородить їх за віддану службу і мають рацію. Владі дійсно необхідна міцна, непохитна основа, яка готова знищувати, ламати, стирати на порох, все те, що становить потенційну загрозу для її існування. І такою основою на сьогоднішній день є «Беркут». На цих хлопців зараз покладають великі надії, обіцяючи грошові винагороди, квартири та інші привілеї. Цілком можливо, що саме в цьому випадку влада виконає свої обіцянки і молоді хлопці з родинами зможуть оселитися в нових помешканнях, придбають авто (нехай навіть в кредит), звозять жінку на курорт. Практично нікого з них не турбуватиме доля загиблих Юрія Вербицького, Михайла Жизневського, Сергій Нігояна чи Романа Сеника інших вбитих, зникли та покалічених – такий закон життя в їхньому середовищі.

Але бійцям все ж варто пам’ятати про те, що рано чи пізно життя вирівнює рахунок. Тому сподіватися, що отримані за кожен постріл в журналіста чи протестувальника кошти, принесуть в родину щастя не варто. Так само як і не варто сподіватися на щастя в квартирі, отриманій за знищення собі подібних.

Бог, доля, фатум – кожен може називати це по-своєму, але в підсумку ми отримуємо результат, при якому рахунок завжди залишається рівним, просто комусь забивають гол на перших хвилинах матчу, а хтось пропускає у ворота незадовго до фінального свистка – і чим пізніше доля забиває цей гол, тим гіркішим є відчуття поразки.

Примітка: Будь-який збіг з реальними іменами, прізвищами, назвами та ситуаціями - випадковий