Театр одного ляльковода
Невеличке князівство в горах. Кругла вежа княжого замку. Під самим дахом сидить сам Князь. У невеличкій кімнаті єдине вікно (виготовлене купцем Абрісом, спонсором нашого театру) відкриває краєвид на металочерепицю сусідньої гімназії. Сонце ще не з’явилося, але вже по червневому світло. Крізь прочинене вікно долинають: хаотичні співи невідомих птахів, храп охоронця на воротах та віддалений гудок паровоза. Пахне сакурами та залізничними шпалами. Князівство та перші півні поки що сплять, тільки кілька котів голосно домагаються кохання.
У круглій кімнаті практично нічого немає, крім стилізованих під дартс портретів власників сусідніх князівств. Посеред кімнати, у м’якому кріслі, що обертається, зручно розвалившись сидить Князь. На його колінах лежить пакет з написом «Барва», повний дротиків.
Князь: Кого поцілити?! Оце питання турбує мене завше. Ніколи я не помилявся – завжди мій постріл влучним був. І вірні пси завжди приносили нам здобич. Чи то був пасічник, чи баба з короваєм в голові, чи навіть ґвалтівник донецький – завжди при ділі залишався я. О, горе, Транскарпатіє, тобі! Усі від мене відвернулись. І навіть свої отроки й холопи воду мутять. Замість того, щоб файно правити князівством, в кишеню власну заглядають. Чи мало я їм дав, а все голодні. Ні, щоб прибрати княжий град, змити лайно, попідмітати коцку – вони паї не можуть поділити. Четвертувать би всіх, але прийдуть нові.
Входить Карась, княжий літописець.
Князь: Чого приперся, іроде патлатий?
Карась: Тож викликали.
Князь: А. Точно. Над чим працюєш?
Карась: Опитування роблю. Кому подобається князь, хто чого хоче.
Князь: І?
Карась: Довольні всі, усе в них є.
Князь: Брешеш, курво, але приємно. На, дротик кинь.
Карась кидає дротик, потрапляє у зображення лисуватого молодика у пенсне.
Князь: Ти думаєш, що карта його бита?
Карась: Гвардію свою він розпустив, та обіцяв до Неї приєднатись.
Князь: Це добре, а що мені робить?
Карась: Я думаю, що теж вливаться треба.
Князь: Зара як увіллю тобі разок. Кому ми там потрібні?
Карась: Там, до речі, може ще візьмуть. От Царь Донєцкий точно вже не прийме.
Князь: А може всіх послати?
Карась: Тих, кого послали, вже критична більшість.
Князь: Точно. А раптом напоумить їх якийсь невіглас, візьмуть у руки вила, почнуть питання неприємні ставити мені. Ні-ні. До Неї, так до Неї. Іди, пиши Указ.
Карась: Біжу. До речі, з ювілеєм!
Князь: Що, вже п’ятдесят?! Ще недавно купцем я був, тютюн та гас возив, оковиту продавав. А зараз що? Видав Указ, і маєш все, що хочеш. Скукота. Іди вже, іроде, мені подумать треба.
Карась виходить за двері. За вікном лунає грім, зі стіни паде дартс з зображенням статечного чоловіка у короні.
Князь: Вгадав, їй-богу, знов вгадав!
Завіса.