Недоювілей
Сьогодні у владних, бізнесових та авторитетських колах Закарпаття при зустрічі прийнято питатися: «Поздравивісь Го?» Зазвичай відповідають «Не бере трубку», або «у нього занято», хоча насправді той номер телефону, що є у них, взагалі не активований.
У більш наближених колах інші проблеми: «Пригласив тя? Та што Му подариш?» «Може Му магазин подарити?» «Тадь він кідь захоче, і сам забере…» «І то правда. Подарю ліпше картину».
І ніхто, абсолютно ніхто не цікавиться, а що він насправді хоче? Ніхто не знає, чи є у цієї людини якісь хобі, захоплення, які ще залишились з дитинства. Може, колись він колекціонував модельки автомобілів, або поштові марки, або метеликів. Усім пофігу. Тому що Він – не людина. Він – Великий Начальник. Він – Міністр. Він ТойШтоВсьоРішає. Є, звичайно, кілька людей, для яких він син, чоловік, батько, брат, кум. Для решти він – Уособлення необмеженої містечкової влади. Навіть коли він допомагає комусь щиро, від душі, усі кажуть: «Опять ся піарить». Або: «Тілько Ся накрав, міг би і більше дати».
Закарпатську ментальність нічим не вилікуєш.
На вулиці стоїть у бойовій готовності пожежна машина. Віктор Іванович задуває 49 свічок…