Мистецтво завжди крокує поряд з нами, і ми не можемо цього змінити

Надзвичайно цікаво поринути у мистецьку атмосферу, поспілкувавшись з сучасними митцями. Слід зазначити, що це – аж ніяк не звичайні, пересічні люди зі своїм власним світоглядом, у яких на першому місці стоять високі цілі, а не матеріальна жага. Ну, у справжніх митців так. Нам вдалось відшукати одного з таких незалежних художників. Журналісти "PMG.ua" поспілкувались з директором Мукачівської художньої школи – Кіреєв Сергієм Федоровичем, який люб’язно згодився відповісти на наші запитання та показати зсередини кухню художників. Це є людина, яка віддається мистецтву до такої міри, що не здатна пригадати, коли була продана перша картина, чи щось із розряду «кількість виставок».

– У моїй родині не було художників. Потяг до малювання був органічним і виник сам собою. Здібності проявились ще в шкільні роки. Якісь бажання, щось малювалося, але це було на шкільному рівні. Навчався я в Мукачівській ЗОШ №2 ім. Тараса Шевченка.

– Тобто, художньої освіти на той період у Вас не було? Ви займались індивідуально?

– Так, індивідуально. Художньої школи в ті часи в Мукачеві взагалі не було. І дуже приємно згадати і Вікторію Іванівну Катріч, вона дала мені початкові знання, і Вілєну Раліну. У свої часи мені пощастило побувати на етюдах з Василем Васильовичем Бурчем.

– Чому Ви вирішили навчати дітей, а не обрали шлях вільного художника, як це робить більшість? Наскільки нам відомо, ви все-рівно виставляєте власні роботи, які, безперечно, користуються попитом і успішно продаються.

– Коли навчаєш сам, маєш стимул до вдосконалення і постійний поштовх розвиватись самому в якості художника. Якщо є чим ділитися з учнями, це свідчить про те, що розвиток відбувається.  Ну, сенс художника не тільки в тому, щоб малювати картини і їх продавати. Занадто просто і надто банально. Творчість полягає в написанні тих картин, які являються діалогом із людьми, із суспільством, якісь цікаві думки в них, тому що, звісно, є звичайні жанри: пейзаж, натюрморт, портрет. Проте є ще і поняття жанрової картини: на історичну тему, на побутову, та велике різноманіття інших тем. І от коли картина – це як специфічний проект, як роман, коли картину таку можна читати, і вона щось позитивне, хороше, добре і вічне приносить – це класно.

– Яким Ви бачите майбутнє художньої школи, як її директор, через 5 років? Можливо, Ви маєте що змінити?

– Актуальне питання в наш час. Вважаю, що художня школа ім. Мункачі, яка має вже свої багаторічні традиції, яка підготувала цілий легіон абітурієнтів у вищі художні заклади, як-то: архітектурний факультет Політехнічної Академії, Львівської Національної Академії Мистецтв, Київської Національної Академії Мистецтв, Харківського Художнього Інституту, художній факультет Університету ім. Стефаника, різноманітні ВУЗи України і за кордоном. Це свідчить про те, що поставлену задачу в плані підготовки абітурієнтів, в котрих уже є базова художня освіта і підготовка, хороших спеціалістів в майбутньому, наша школа виконує.

– Як Ви стали директором художньої школи? Що спричинило такий різкий кар’єрний зріст?

– Ну, особисто не планував займати посаду директора, я викладав образотворче мистецтво. Спочатку це була студія в Мукачівському інтернаті, потім – Мукачівська ЗОШ з мистецьким нахилом. Хочеться висловити велику подяку Борису Михайловичу Качуру, котрий надав мені основи і настанови, і допоміг відбутися саме як викладач, адже можна прекрасно малювати, а не мати тих важелів, котрі дозволяють педагогічно правильно подавати навчальний компонент учням. Борис Михайлович – це людина, яка з великим терпінням передавала мені свій досвід педагога. 14 років викладав в Мукачівській гімназії, то ж досвід певним чином є. Потім мені врешті запропонували мою теперішню посаду, яку я займаю вже як 10 років.

– Якби Ви мали можливість повернутись в минуле, Ви б змінили своє рішення стосовно цього, чи таки залишили б все, як є?

– Ну, питання цікаве в плані того, що можна, звичайно, пококетувати, що я б не хотів. Світ змінити неможливо, відношення до світу міняється. Питання в тому, чим цікава ця робота: горизонти можливостей розширилися. І дуже приємно мені, що вони доступні не тільки для учнів загальноосвітніх шкіл, які вивчають образотворче мистецтво, а й всім охочим будь-якого віку. Ця робота пов’язана безпосередньо з культурою, і такий заклад дає розвивати, покращувати умови навчання, це є заклад саме культури з широким спектром як екскурсійної роботи, як навчальний процес, як місце і осередок різноманітних заходів, які так чи інакше теж пов’язані з культурою.

– Та Ви не відповіли на запитання, що зараз найбільше хочеться змінити в стінах художньої школи?

– Сподіваюсь, що нарешті вирішиться питання з мрією нашого закладу – створити спеціальну аудиторію для найменших учнів художньої школи, де все буде пристосовано для їх початкового творчого зростання, цікавих занять, щоб атмосфера була належною і невимушеною. Тому, що до цього викладачі займались з дітьми в учительській, де умови були не відповідними. Не дуже зручно, образно кажучи, проводити урок на колінах, адже діти маленькі. Батьки, звісно, платять за навчання учнів і певним чином вимагають створення умов для цього. Все в нас є, от уже в Фейсбуці є фото шафи та фортепіано, які ми власними силами відреставрували, тобто ми навіть робимо специфічний вінтаж з старих меблів, щоб якось вийти з положення, створюємо ці меблі.

В художній школі є виставковий зал, так званний «Камінний зал», є «Зал Мункачі», де знаходиться ескіз пам’ятника Міхая Мункачі, і в нас є третій зал, котрий ми зараз підлаштовуємо під те, щоб він називався «Зал Ракоці», де стоятиме бюст Ференца Ракоці ІІ, який виконує один з наших викладачів – Іван Васильович Баранов, будуть вивішені в рамках різноманітні манускрипти, інформація щодо цієї споруди, ну, звичайно, історія, яка розповідатиме про Ференца Ракоці ІІ. З нетерпінням чекаємо, коли влада вирішить питання стосовно приміщення, важливо, щоб на нас звернули увагу, адже освіта наших дітей – майбутнє нашої країни.

– Хто є вашим улюбленим художником? Можливо, є особистість, творчість якої Ви вважаєте взірцевою, адже на початку свого шляху художники завжди звертаються до мистецьких корифеїв, копіюючи, звіряючись з їхнім досвідом?

– Ну, багато улюблених, навіть дуже. Окремо виділити одного, котрий був би для мене кумиром, я не можу. Звісно, плеяда і класичних представників, починаючи з художників Відродження, закінчуючи Класицизмом, імпресіоністи, модерн сучасний: Рембрандт, Клімт, Рєпін. Звісно, є найбільш улюблені: Босх, Брегель, Мікеланжело, Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Рубенс, Гойя, Веласкес, Тіциан, Енгр, Делакруа, Ван Гог, Польгоген, Сьора, Мункачі, в кінці кінців.

Взірця я не мав, адже художник, який йде за якимось одним, нехай і надзвичайно видатним митцем, втрачає можливість індивідуальної побудови власної творчості і особистості, а коли вчиться у багатьох, він має здатність самовиразитися, навчитись у старих майстрів – так, безумовно, дуже цінний досвід, дивитись за роботою інших, але потрібно бути індивідуальним.

– Ви кажете, що художник має любити те, що робить, але він має малювати те, що подобається, безпосередньо, йому, але може не подобатись іншим, чи має писати картини, на які є попит у споживача?

– Попит споживача – це, звісно, наслідки ринкових відносин. Ніхто не заперечує, що художнику потрібно купувати і фарби, і матеріали для того, щоб далі продовжувати свою творчість. І добре, коли в його роботах хтось зацікавлений, коли їх купують. Він має можливість отримати якісь матеріальні елементи в придбанні матеріалів, в принципі, недешевих. Це одне, але зовсім інше – спускатися до кон’юнктури – низькість. Суспільство не може бути тою сферою, де треба робити експерименти «подобається – не подобається» і на поталу суспільству підкорювати свою манеру, ефекти, що, як то кажуть, «піпл хаває», це не добре. В мистецтві взагалі, в широкому розумінні цього слова, крім потреб суспільства, є специфічний момент, що художник є дзеркалом цього ж таки суспільства, особливо, якщо він торкається гостросоціальних тем, патріотичних, історичних тем, в деяких випадках – дещо підзабутої історії, коли він підготовлений до цієї теми, знайшов певні ключі і може своєю картиною зачепити той сенс, що був задуманий. Коли робота є корисною, наприклад, історична тематика, яка не дасть нам забути свою автентичність, тому що при великій глобалізації, загальному спектрі відносин, ми, подекуди, втрачаємо свої національні риси в мистецтві. Важливим є їхнє збереження. Художник, який належить своєму народу, пише на ті теми, які цікаві соціуму – прекрасний, справжній художник і митець.

– Останнє запитання, яке, безперечно, цікавить читачів: поділіться секретом свого натхнення, звідки Ви його черпаєте? Що є Вашим джерелом, музою? І, насамперед, якою мотивацією Ви користуєтесь, як приходить до Вас тематика нових робіт?

– Ну, якщо просто: воно або є, або його нема. Або воображає, або його нема. Натхнення, як мені здається, – це нагорода за ту працю, і теоретичну, і практичну. Гарно, коли є усвідомлення: те, що ти робиш, комусь потрібне. Ну, звісно, в першу чергу, якщо художнику потрібна його картина, вона буде потрібна всім іншим. Все має бути по законам краси – навіть простий натюрморт, якщо він виконаний з душею, він зачепить, так само пейзаж з відповідним настроєм чи специфічним виконанням. Подеколи простий сюжет, а чіпляє. Образотворче мистецтво – взагалі найбільш мовчазне мистецтво. Якщо б було достатньо слів, мабуть, не треба було б й фарб.

Художників завжди переслідували труднощі, навіть зараз. Ця ж художня школа. Знайдеться надзвичайно велика кількість людей, які б з радістю прибрали собі до рук ті ж аудиторії, фінанси, славу майстрів. «Потрібно йти до своєї цілі», – як сказав Сергій Федорович Кіреєв.