Людина з великим серцем живе на Мукачівщині

Методист районного будинку культури, голова райкому профспілки працівників культури Ганна Іванівна Улинець вже сорок років дбає про духовність краян, рятує від забуття народні традиції, фольклор Закарпаття та ще і в межах наявних у профспілці коштів опікується оздоровленням й відпочинком колишніх і нинішніх культпрацівників. Як з'ясувалося, для Ганни Іванівни робота – це не просто фах, не лише спосіб заробляти на хліб – робота і життя для неї синоніми. Хоча б такий факт: за посадовими клопотами якось вона забула рідних дітей в сільському будинку культури.

Для Ганни Улинець надто важливо реалізуватися у тій мірі, якою могла би. Утім, не «наступити на горло» власній пісні, маючи сім'ю, – до снаги не кожній жінці. Буденщина, побут не зруйнували ані її душу, ані вимріяного з дитинства світу. Її віра в світло і добро не просто вражає, але і вселяє живучу, нуртуючу надію в серце кожного, хто поряд. Не випадково ж старша дочка Надія – бібліотекар, а молодша Світлана – музикант, педагог.

Згадуючи дитинство і юність в селі Горонда, Ганна Іванівна починає розповідь помірковано і узагальнено:

– Важко було мріяти про високе і вічне дівчинці 60-х років минулого століття, в хаті якої, окрім підручників, були книжки хіба що із сільської бібліотеки. Розмови вдома – побутові, довкола господарства, корів, свиней, курей, городу. А після закінчення школи я могла сподіватися на навчання в якомусь технікумі. І, звісна річ, заміжжя! Обов'язкове і вчасне – та ще й за хазяйновитого хлопця...

Багатьох здивувала, коли обрала культосвітнє училище. Адже її ровесники мріяли про педагогічні й медичні навчальні заклади. Зізнається, що тоді не до кінця усвідомлювала своє майбутнє.

– І досі не знаю, як пояснити такий вибір, – коментує замислено. – Пригадую, що обрала Хустське культосвітнє, бо при вступі не треба було складати іспит з математики. Хоч на той час батьки вже встиг­ли переконати мене, мовляв, аби щось зробити, належить хоча б раз спробувати, чи подивитися – як це роблять інші...

По закінченні училища Ганні Мучичці (дівоче прізвище) випало застосувати набуті знання в селі Бабичі, де й зустріла свою долю – Івана Улинця, з яким пліч-о-пліч іде крізь життя.

– У Бабичах я зрозуміла, що випадковість скерувала мене в правильне русло: я вдало вибрала професію. Працювати в галузі культури – це моє покликання. Тут я найповніше реалізую свої прагнення, мрії, амбіції...

Що ж, любов до професії пояснити інколи й неможливо. Особливо, коли йдеться про галузь культури з її вимогами й метою воскрешати мертвих духом, навчати людей бути людьми. Для цього потрібні особистості небайдужі, активні, впливові. Адже культура – це стрижень, який об'єднує націю, а тому дуже важливо зберегти віру в надійність і міцність. Хоч віра без справи – мертва. Отож коло пріоритетних справ Ганни Іванівни окреслити складно, бо закінчення кола завжди збігається з початком. І розмова з нею надто цікава, щоб зосереджуватися суто на обов'язках методиста чи профспілкового діяча. В її емоційних і водночас осмислених розповідях уважний, спостережливий слухач мимохіть знайде відповіді на глобальні запитання, які печуть багатьох. Бесіда з Ганною Улинець надихає на пошуки й оцінку власної ролі в житті.

І поки Ганна Іванівна нанизує факти, ніби вплітає квіти у вінок долі, не можна оминути увагою її участь у жіночому вокальному ансамб­лі, котрий є паростком хору районного будинку культури. В супроводі композитора-баяніста Михайла Пірова співочий колектив довгі роки був і є, так би мовити, скарбником і пропагандистом фольклору, народ­них традицій, християнської моралі та обрядів. Особливо в передноворічні й передріздвяні дні, коли ансамбль поспішає з колядками в трудові колективи мукачівців, нагадуючи, що за духовним хлібом не варто їхати за кордон, бо він важливіший вдома. Входить це в обов'язки методиста районного будинку культури чи ні – інша тема. Але доходів благородні дійства не приносять. Хіба що задоволення від самовираження та від світла надії в очах слухачів.

Є в роботі Ганни Іванівни й така відмін-на риса, яка дивує багатьох: вона не готує сценарії і не пише заздалегідь текстів для виступів.

– Сценарій мене сковує, заважає віднайти контакт з аудиторією. А я хочу бачити присутніх у залі й, відповідно, зорієнтуватися і збагнути, що потрібно публіці саме в цей час. Для мене важливий зворотній зв'язок, навіть – діалог. Я прагну, щоб сказане додало оптимізму іншим, поліпшило настрій, а в кращому випадку – проросло людяністю...

Ще не одержала Ганна Улинець винагороди, на яку має право її талант. Хоч продовжує виношувати багато ідей, які сподівається реалізувати, аби піднести культуру на належний рівень, підкреслити її роль і вплив на формування світогляду і суспільства.

– Замість людяності нині переважає бездушність. Навіть дружні стосунки базуються на меркантильності, – тривожиться Ганна Іванівна. – Зневіра гасить рештки оптимізму. Суспільство душать злі думки. Щира, доброзичлива і чуйна людина не завжди знаходить застосування своїм знанням, досвідові...

Непримиренність зі станом речей та острах перед майбуттям спонукують Ганну Іванівну шукати підтримки в молитві. Вона спо­дівається, що відродити духовність та виховати людяність допомо­же й повсюдне в закладах культури нагадування десяти Божих За­повідей. Для неї це чергова точка опори і трамплін в жертовне служіння рятівній ідеї в ім'я збереження християнської моралі, скарбів духовності й народних традицій. За її переконанням, люди наділені розумом для того, аби перешкоджати злу і примножувати Добро.

Хіба не відрадно, що поряд живуть і працюють мислячі, небайдужі фахівці, такі, як Ганна Іванівна? Адже все існує і відбувається у взаємозв'язку та взаємозалежності. Й, передовсім, від рівня культури, міри духовності залежить можливість подальшого існування життя на Землі.

Маргарита Меденці