128-ма бригада розповіла про чоловіка, який разом із 2 синами захищає Україну

Життя  22 червня 2022 року, 10:22 1003 ФОТО

Закарпатська 128-ма бригада опублікувала історію про військового Василя – командира міномета, який зараз на передовій. Нижче – авторський текст чоловіка.

"До війни я працював учителем ковальства в лісопромисловому ліцеї на Прикарпатті. І паралельно активно займався "Пластом". "Пласт" вчить, що треба бути вірним Богу й Україні. У мирний час ми вірні Богу, а зараз – Україні. Практично вся наша пластунська станиця зараз у армії.

Я вперше пішов воювати ще в 2015 році – потрапив у 128 бригаду й став командиром міномета. Відслужив рік і після демобілізації повернувся до педагогічної роботи.

Читайте також:  Раніше працював у поліції: 128-ма бригада розповіла про одного з військових

А коли в лютому цього року росія почала повномасштабне вторгнення, знову прийшов у військкомат – уже з двома синами, котрі стали повнолітніми.

Пішов на старе місце в мінометну батарею і хотів узяти з собою обох синів. Але не вдалося. Молодший Юрій (йому 22 роки) має дві вищі освіти й закінчив військову кафедру, він офіцер. Тому його призначили заступником командира роти в інший підрозділ нашої бригади.

Молодший син Василя Юрій

Зате старший 24-річний Андрій хоч і має вищу освіту, проте без військової кафедри. Так що зараз він зі мною – навідник міномета.

Перші тижні війни ми пережили особливо важкі бої на південно-східному напрямку. І наш мінометний розрахунок відзначився – підбив російський танк Т-72. Нам дали координати й наказали накрити сектор вогнем.

Загалом ми випустили 10 мін зі 120-го міномета "Молот" і одна або дві влучили зверху в танк. Влучення засікла з дрона наша розвідка, нам повідомили: "Ціль знищена".

Після того, як у лютому цього року ми з синами пішли на війну, з’явилася цікава історично-спадкова закономірність – останні 100 років усі покоління нашої родини борються за Україну!

Мій прадід у 1918 році пішов у Галицьку армію, яка воювала спершу з Польщею, а потім із більшовицькою росією. З війни він не повернувся, загинув.

Мій дід воював в Українській повстанській армії проти радянської влади. Взимку 1946 року його підрозділ оточили НКВД-сти. Хлопці відстрілювалися, скільки вистачило боєприпасів, а останніми кулями перестріляли самі себе, щоб не здатися в полон.

Через кілька місяців мою бабусю з трьома доньками й сином, котрому було два роки (мій майбутній батько) як рідних "ворога народу" заслали в Казахстан. Вони змогли повернутися в 1956 році, через три роки після смерті Сталіна.

П’ять поколінь моєї родини боронять Україну, а ворог один і той же – росія.

Пригадую, коли мені було 10 років, тато якось відкликав мене вбік, намалював на камені тризуб і сказав: "Твій прадід віддав життя за Україну, дід віддав життя за Україну, я відсидів за Україну. А що зробиш для України ти?".

Тато загинув у аварії в 1983 році, проте я можу відповісти зараз, що продовжую справу нашої родини – теж воюю за Україну. І мої сини так само. Два наших покоління мають нарешті перемогти росію й покласти цій боротьбі край", – розповів військовий 128 бригади.

Джерело: PMG.ua
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Коментарі - 0