Про закарпатського "бандерівця" зняли документальний фільм

Про 85-річного Івана Мирона з села Росішки на Рахівщині телеведучому Юрію Макарову випадково розповів товариш. Журналіст захопився нелегкою долею упівця, скромністю та гідністю цього чоловіка. За допомогою українського кіновиробника "Євромедіа" Макаров зумів зняти документальний фільм про подвиг українського політв'язня, одного з тих, кого у радянському ГУЛАГу називали "двадцятип'ятилітниками".

"Уперше зустрів людину, яка провела в таборі 25 років! Сів у 1951-му, вийшов у 1976-му, - розповідає Юрій Макаров. - Іван Васильович належить до покоління політв'язнів, що сиділи "за діло". Тобто не за книжечки чи правозахисну діяльність, а за збройну боротьбу проти радянської влади". Ведучого здивувало, що Іван Мирон пішов в УПА у 50-му році, коли вже було відомо, що "совєти" - це надовго. У самого ж Івана Васильовича вагань не було: вчителював у сільській школі, поки не настав час іти у радянську армію. Присягти Сталіну чоловік не зміг і в 21 рік пішов у підпілля. "Іванові Васильовичу дали підпільне псевдо Малий, роль зв'язкового і видали карабін, яким він жодного разу не скористався. За що посадили? У 1951 році цей упівець зайшов у сільраду і роззброїв трьох міліціонерів: забрав рушниці та патрони, розбив телефон, міліціонерів зв'язав. За час свого підпілля він нікого не вбив, бо все життя був пацифістом і ревним християнином. Проте у скоєному, звісно, не покаявся. Сів на 25 років".

Історія ще не раз згадає про Івана Васильовича. "Коли помер Сталін, він брав участь у відомому Норильському повстанні (сидів тоді у Норильському "Горлазі"). Рушійною силою страйку, як відомо, були українці - саме вони становили понад дві третини контингенту в'язнів. Близько тисячі учасників розстріляли. Незначний результат від повстання був: почали випускати на волю спочатку кримінальників, потім деяких політв'язнів, вояків УПА, звісно, це мало стосувалося". Пізніше Івана Васильовича перевели на будівництво Байкало-Амурської магістралі. Мало кому розповідали, що славнозвісний БАМ здебільшого будували зеки у 40-50-х роках, а не комсомольці у 70-80-х. За Хрущова політв'язнів відокремили, Івана Васильовича перевели у спеціалізовані мордовські табори. "Іван Мирон розділив долю політв'язня з багатьма відомими людьми, серед яких Левко Лук'яненко та Василь Овсієнко. Під час зйомок у селі Росішки якраз прийшла бандероль з новими книжками від пана Левка. Вони досі спілкуються", - зауважив Юрій Макаров.

На запитання, що найбільше здивувало під час спілкування з Іваном Мироном, ведучий відповів: "Це людина, гідна у всьому: підтягнутий, ошатний, тримається дуже скромно, але зачаровує своєю харизмою, фантастичним почуттям гумору та пристойним знанням англійської. Останнє мене найбільше заінтригувало - англійську він вивчив у концтаборі. Це було особливою установкою сибірців того часу: вважали, що вивчення мови дисциплінує і не дає впасти в маразм. Навіть зараз Іван Васильович постійно у процесі самовдосконалення, багато читає. При тому, що можливості для самоосвіти у гірському селі не найкращі".

"У свої 85 років Іван Васильович – безперечний авторитет для всіх жителів села, хоча веде дуже скромне, майже аскетичне життя. Служить дяком у місцевій греко-католицькій церкві Всіх Святих. Іван Васильович чверть століття провів за ґратами через боротьбу з тоталітарним режимом, але досі не реабілітований. Живе на пенсію 800 гривень на місяць. Дітей не має. Дружина хвора на катаракту - потребує операції, а грошей немає. Жодного разу я не почув від нього нарікань на державу, не було навіть натяку, що держава чи політики йому винні".

Зараз фільм на стадії монтажу. До повної готовності залишився тиждень. "Я не є документалістом високого класу, свій скромний потенціал зрозумів, працюючи 20 років тому на "Київнаукфільмі", - кокетує пан Макаров. - Тому це буде півгодинний телевізійний документальний фільм, побудований на дикторському тексті, діалогах та ілюстраціях. Готовий матеріал, гадаю, можна буде побачити на Першому національному - на телеканалі активно відбуваються прогресивні зміни, вони готові до співпра­ці, і у стосунках з ними я не відчуваю "подвійного дна".