Галина Шумицька про ведення інформаційної війни та як вона стосується Закарпаття

Останні події, пов'язані з російською агресією на території України, дали зрозуміти, що сусідня країна в першу чергу воює інформаційно, дискредитуючи українську громадськість в очах власних громадян та усього світу. Про те, як ведеться інформаційна війна та як вона стосується Закарпаття, “Панорама Мукачева” поговорила з деканом філологічного факультет, кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри журналістики, директором Медіацентру УжНУ Галиною Шумицькою.

– Конфлікт між Україною та Росією показав, що з’явився новий його різновид – «гібридна війна», у якому величезну роль відіграють ЗМІ. Скажіть, у чому особливість цієї війни та які її головні ознаки?

– Для людини, хоч вона й вважає себе найвищим щаблем розвитку живих організмів на планеті, характерно зазіхати на чуже, навіть якщо вона не в змозі це переварити і їй це в принципі не потрібно. Кажу зараз не про конкретних індивідуумів, з-поміж яких маємо численні приклади служіння Богові, ближньому (Мати Тереза, отець Піо, інші). Кажу про людство у принципі. Є ж думка про те, що поштовхом до розвитку суспільства (не акцентуватиму на конкретних аспектах, бо тоді й питання саме «розвитку» можна ставити під сумнів) стали не відкриття, винаходи людини, а її прагнення до здобуття благ. Мета «мати більше» була й залишається – трансформуються форми її досягнення.

Над розробкою новітніх методів заподіяння шкоди (як фізичної, так і психологічної) супротивнику з метою здобуття цих благ працюють цілі експертно-аналітичні інституції, які згодом починають вважатися творцями нових військових доктрин. До прикладу, 2004 року на замовлення НАТО проводилося дослідження «Multiple Futures» як спроба визначення найближчих перспектив у сфері міжнародної безпеки. Над ним працювало понад вісім тисяч учених, військових, політиків, які дійшли ряду висновків, вірогідність котрих підтверджує сьогодення.

Ось деякі з них: на підґрунті слабких міжнародних об’єднань у світі набере популярності політика зразка XIX століття, за якою сильні держави будуть нав’язувати свою волю слабким. Причиною цього стане нестача у міжнародному співтоваристві структури, що могла б стати інструментом приборкання агресивної поведінки. Інший висновок досліджень полягав у тому, що основою конфліктів стане зміна способу ведення воєнних дій, який було визначено як «hybrid warfare», тобто «гібридна війна».

Поняття не має нині однозначного тлумачення. Очевидно, що свого часу військові теоретики систематизують цей матеріал. Не заглиблюючись у деталі, можна сказати, що під «гібридною війною» розуміємо несистематизовану зміну методики ведення військових дій, змішування класичних способів ведення війни з використанням нерегулярних збройних формувань на боці сторони конфлікту.

Держава, яка веде «гібридну війну», укладає певного роду домовленості з недержавними виконавцями – бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, – хоч зв’язок із ними повністю заперечується. Тобто свого роду спроба загрібати жар чужими руками. Це дозволяє підтримувати власний нібито позитивний образ на міжнародній арені, адже в настільки нині тісному й мобільному світі громадянин жодної держави не бажає бути ізгоєм, підпадати під постійну критику та паплюження як представник країни-агресора. Крім того, «недержавні виконавці», тобто найманці, можуть вдаватися до таких способів, до яких сама держава вдаватися не може хоча б тому, що мусить формально дотримуватися міжнародних домовленостей, як приклад, Женевської, Гаазької конвенцій про закони сухопутної війни тощо.

Нинішні приклади захоплень Російською Федерацією територій Грузії та, хоч як прикро, України свідчать про використання методів саме «гібридної війни». З одного боку, росіяни використовують регулярні війська, наразі для залякування (до кордону з Україною стягнуто кілька десятків тисяч російських військовослужбовців). При цьому на території України діють групи найманців, які прикрито постачаються зброєю та керуються з боку Росії. На таке ведення військових дій непідготовленій державі складно відреагувати: нема відпрацьованої методики протидії приховано-відкритій агресії. У випадку відкритого вторгнення військові мають противника і об’єкт для знищення – при безшумній анексії, із залученням бойовиків та етнічних груп на місцях, виокремити ворога та прийняти єдино правильне рішення дуже важко. У такому разі дуже важливою є співпраця військових, дипломатів, інших категорій суспільства.

З урахуванням стрімкого розвитку інформаційної складової суспільства та її впливу на формування свідомості людей одним із достатньо ефективних доповнень фізичного протистояння є його поєднання з методикою проведення інформаційних та кібервійн. Експерти називають «гібридну війну» типом конфлікту, який буде застосовуватися у 21 столітті все частіше.

До прикладів «гібридних війн» можна віднести лівансько-ізраїльський конфлікт 2006 року, в якому Хезболла боролася з військово сильнішим противником – Ізраїлем – із використанням класичних військових дій, нерегулярних збройних формувань та інформаційних методів ведення війни, завдавши Ізраїлю, на думку багатьох експертів, стратегічної поразки; російсько-грузинську війну 2008 року, під час якої Росія, одночасно із застосуванням офіційної армії, вела інформаційну, кібер- та економічну війну; нинішні події на Сході України. Як бачимо, Росія уникає прямого введення своїх військ через український кордон, при цьому в інформаційному просторі проводиться масована дискредитація України.

– Є такі приклади, як історія з «розіп’ятим» хлопчиком та матеріал з екстрасенсами, які визначили «винуватця» трагедії літака Малазійських авіаліній. Як Ви можете трактувати такі матеріали?

– Це один із елементів ведення інформаційної війни з боку Росії. Саме інформаційна складова, точніше ефективне проведення інформаційної війни Російською Федерацією у ході конфлікту в Грузії, дозволило агресору виграти війну на міжнародній арені. Грузія була зовсім не готовою до масованого її звинувачення у розгортанні агресії щодо російськомовного населення, а штучно створена інформаційна підвалина стала підставою до входу російських військових на територію Грузії без жорсткої реакції з боку міжнародного товариства.

Тільки через певний проміжок часу світ дізнався про справжній перебіг подій у Грузії, та, хоч як жорстко це звучить, «переможців не судять». Саме інформаційна складова була козирем Росії у конфлікті з Грузією, виправдавши витрати Російської Федерації на утримання потужного сектору засобів масової інформації, що формують штучну реальність та скеровують погляди людей у вигідному для агресора напрямку.

Аналізуючи наші реалії, можемо казати, що пропагандистсько-інформаційна машина країни-окупанта добряче пройшлася по свідомості громадян й допомогла військовим досягти мети – загарбати частину території нашої держави. Однак, оговтавшись, країна почала ефективно протистояти інформаційній експансії Росії. Нині Російську Федерацію вважають окупантом майже всі держави світу, про що свідчить зростання підтримки України серед світового співтовариства. Це плюс.

Думаю, що така спотворена інформація, про яку кажете, спрямована вже більше на внутрішнього, російського споживача і не має такого суттєвого впливу, як-от на початку українсько-російського конфлікту. Адже нині Росія мусить бодай серед своїх громадян виправдати якимось чином свої дії й «відбілити» свій імідж. Шкода, що Україна не має змоги доносити правдиву інформацію до громадян сусідньої нам держави. Це мінус.

Дуже скоро почне спрацьовувати ефект бумеранга, бо чим більше брешеш, тим важче буде виплутатися зі створеної брехні. Росія або зажене себе в повну ізоляцію, або змушена буде визнати, що відчайдушно брехала своїм громадянам, а це завдасть неабиякого удару по амбіціях та самолюбству самих росіян. От у чому сила і небезпека інформаційної зброї: брудні ігри зі Словом погано закінчуються для тих, хто їх починає.

– Як Ви вважаєте, як потрібно Україні вибудовувати власну інформаційну політику, аби не програвати в інформаційних війнах?

– Вибудовувати власну інформаційну політику мусимо. Уже почали. Спрацював інстинкт самозбереження. Ми вже голосно заявили й заявляємо про цілісну, креативну й сильну націю. Це вже починають відчувати й «любі браття». Україна починає гарчати, дуже скоро зможе й вкусити, якщо в цьому буде необхідність. А кусати є за що.

Україна повинна вести не тільки захисні дії в інформаційній війні, а й ефективно впроваджувати наступальну стратегію. Потенціал є. Чого тільки варта уже народна пісня «Ла-ла-ла-ла...», що стала не лише світовим шлягером, а й страшним сном російських можновладців, які починають вірити в правдивість її змісту.

Однак, щоб ефективно протистояти ворогу, потрібно виховувати в собі воїна,

патріота, послідовного шанувальника своєї Батьківщини. Для цього доконечно потрібна мудра внутрішня інформаційна політика, до якої мають залучатися не лише журналісти, а всі: від вихователів і вчителів – до священнослужителів. Упродовж життя має виховуватися ПАТРІОТ. І держава повинна не шкодувати на це ні сил, ні коштів.

Україну повинні не тільки знати – її повинні полюбити як європейці, так і діти Хо Ши Міна. За що? За толерантність, національну терпимість, автентичність… За все, чим ми багаті. Маємо себе популяризувати по всьому світу. Якщо нас полюблять, то й ми самі себе почнемо любити. А тоді нам не будуть загрожувати ні «русскій мір», ні будь-хто інший. Усвідомлюю, що звучить дещо парадоксально, але наш багаторічний досвід показує, що з любов’ю і повагою до себе наразі є проблеми…

– Військові події сколихнули також і Закарпаття, адже життя місцевих нацменшин активно висвітлюють, перекручуючи, державні ЗМІ Росії. Скажіть, як варто закарпатським медійникам реагувати на свідоме перекручування фактів?

– Сперечатися, вибачте, з «переконаним» дебілом сенсу нема, бо несвідомо скочуєшся до його рівня, відповідно досягти успіху в такій суперечці апріорі неможливо. Як Дон Кіхот не міг побороти вітряк, так і закарпатські журналісти окремішньо не в змозі боротися з російською пропагандою.

Гадаю, що для успішного протистояння російській інформаційній машині потрібно створювати значно більше, ніж це тепер робиться, власного інформаційного продукту. Бодай для того, аби захопити ним споживача, відвернути його від російської пропаганди.

Також слід прививати громадськості культуру інформаційного споживання, а для цього користуватися перевіреними джерелами інформації, не ганятися за пустопорожніми сенсаціями, аналізувати зроблене, робити для себе відповідні висновки. Щодо перекручених фактів, то слід оперативно й послідовно викривати брехливі ЗМІ, спростовувати неправдиву інформацію. Громада сама зробить для себе висновки – не годиться її недооцінювати. І варто, мабуть, пам’ятати, що позбутися доброї репутації значно простіше, ніж її здобути.

– Закарпаття багате на різноманітні медіаресурси. І ми є свідками того, як власники цих ресурсів активно воюють. Як Ви можете охарактеризувати інформаційну війну на Закарпатті?

– Тут можна виокремити кілька аспектів. Інформаційні війни на Закарпатті більше схожі на «міжкланові» розбірки місцевих власників ЗМІ й активізуються напередодні виборів з метою дискредитації політичних опонентів. Це, так би мовити, наше, внутрішнє.

Крім того, багато по-проросійському налаштованих груп активно засмічують інформаційний простір Закарпаття різного роду заявами, публікаціями, відеоматеріалами, логіку яких відстежити не те що важко, а майже неможливо.

Прихильники “русинсько-угорської” автономії практично щоденно роблять нічим не обґрунтовані одіозні заяви то про існування якихось фантомних органів влади, то про наявність на території області боєздатних військових формувань, то ще про щось. Зрозуміло, що ці дії спрямовані на розхитування суспільно-політичної ситуації в регіоні та створення соціальної напруги, що може бути використана в критичний момент і призвести до вибуху емоцій.

Разом з тим події в державі виростили багатьох свідомих журналістів, істинних патріотів своєї Батьківщини, які вдаються до протидії інформаційній експансії іноземних країн, не пасучи задніх у боротьбі з ними.

Андрій Слохіняк