Гірське село на Закарпатті лихоманить від зухвалих атак агресивних вовків

Негровець, розташований у Тереблянській долині, просто лихоманить від зухвалих атак агресивних вовків. Уже цього року високогірний осідок недорахувався шести овець, а газда Іван Ворон позбувся телички. Ці сумні факти викликали закономірний неспокій серед селян, адже літній випас маржини тільки розпочався…

Справжню війну вовки оголосили селу майже 20 років тому. Сільський голова Іван Ярема наводить свіжішу подію: торік під час випасу отари серед білого дня, навіть близької присутності біля неї вівчарів, вовки відразу загризли аж вісім овечок. Якими б пильними не були чабани, а вберегти стадо цілим ніяк не вдається, особливо, коли воно купками розбредеться по лісу. Якщо колись на пасовищі з рунистим табуном був один отаровод, то останнім часом з ним по грунях і зворах ходить ватага вівчарів.

Вовки, як правило, кмітливі, обережні й спостережливі. Під полониною Тяпеш та урочищі Косий Верх сіроманці — часті гості. Негровець – село із суцільним тваринництвом. Тільки овець тут числиться понад півтори тисячі, з 80 коней та лошаків. Чимало й корів та телят, які у теплий сезон також перебувають на зелених вигонах околиць населеного пункту. У холодну пору, коли кошари в горах порожніють, часто-густо сіроманці здійснюють наскоки і в саме село. Негрівці частенько помічають на центральній автодорозі, коли ті косо позирають на хліви. А собак вовки загризають безпосередньо на ланцюгах. Раз за разом зграя кровожерливих зазирне і в сусідні села – Синевир та Колочаву. Матеріальна шкода відчутна, бо хазяї, сподіваючись, що, може, лихо минеться, здебільшого не застраховують тварин від нещасть.

Що робити з вовком, коли він із санітара лісу перетворився на ворога свійської худобини? На селянських зборах, які вже систематично відбуваються з тривожного приводу, лунає заклик йти в контрнаступ. Себто час розпочати полювання на хижаків. Але виникають дві проблеми. Перша полягає в тому, що полювання – справа складна і вкрай занедбана останніми роками. В один період за вбитого вовка лісова охорона заохочувала стрільця п’ятьма кубометрами деревини, а за вовчицю – подвійним розміром лісосировини. Зараз подібного стимулу нема. А найголовніша перешкода в тому, що вовча зграя дислокується не будь-де, а у заповідній зоні, що підпорядковується Нацпарку “Синевир”. Тож відстрілювати хижака – зась! Існують все-таки два примарні виходи. Підстерігати їх з рушницями на позазаповідних зелених масивах межу­ючого Вучкового і переслідувати далі аж до Іршавщини, куди, за версією, простягнувся маршрут переходу сіроманців. Або газдам обійсть, де наробили шкоди вовки, стукати у чиновницькі двері аж самого Києва, щоб Міністерство екології і природних ресурсів України дало добро на регуляцію чисельності сіроманців у цьому краї. Тобто санкціонувало відстріл розмноженої зграї хижаків.

Василь Пилипчинець, НЗ