У Неліпино селянин, розпалюючи грубку, побачив чудо…

І потягнулися люди. Багато інформації про те, що сталося, повідав мені дзвонар (паламар) церкви Володя. За його словами, у неділю й понеділок був пік за кількістю людей, які приїжджали глянути на чудо. У понеділок, приміром, він закрив церкву після останніх відвідувачів далеко за північ. Люди оглядали колоди, а потім йшли в урочище «Попові долинки» (4 км від центра села по болоту) подивитися на те місце, де стояло це дерево.

Я приїхав до церкви рано-вранці, коли у ній саме йшов молебень із нагоди виявлення відзначених хрестами колод. Кілька десятків віруючих села молилися, а батюшка, отець Дмитрій, регулярно заходив до каплички з кадилом і обкурював колоди.

Улучивши момент, коли в капличці нікого не було, я зробив кілька знімків загального плану. От це, власне, і є невелика кімнатка при вході, де стоять колоди.

На одній з колод у верхньому правому хресті люди днями виявили цифри. Хтось бачить там одиницю, двійку й дев’ятку, що утворюють «129». Хтось бачить «127». Кажуть, помітили цифри при специфічному освітленні, що створювала лампа відеокамери одного з відвідувачів.

Я, на жаль, як не намагався ще в селі побачити цифри, як не грався у фотошопі зі збіль-шеним фрагментом фотографії, так нічого й не побачив...

Дзвонар Володя так із мною здружився за пів години мого перебування в церкві, що запросив мене в довірену йому святую святих – стару, кам’яну вежу-дзвіницю, поспостерігати за великим таїнством звонарної справи. Кілька прольотів крутих дерев’яних сходів, які я проповз мало не на колінах, і от ми вже в приміщенні на верху вежі під її зводом, де висять старі дзвони. Треба сказати, що церква тільки зовні молодо виглядає. Усередині кам’яна клад¬ка оригінальна й прямо вказує на те, що церкві вже більше 150 років (1856 рік). Мені видали гумові пробки у вуха й настійливо порекомендували ними скористатися. Я не став сперечатися. Коли пролунав дзвін, я зрозумів, навіщо потрібні були пробки. Навіть із ними звук був такий, що дуже важко було перебувати поруч із дзвоном. А вібрація від ударів передавалася в легені й подих спирало.

Хвилин 5-7, що Володимир дзвонив, здалися мені вічністю. Особливо з огляду на те, що багатосоткілограмовий дзвін рухався рівно в півметрі від мене. Дотепер у вухах гуде й голова поболює. Але, враження незабутні. За словами Володі, обов’язково треба відчиняти всі чотири вікна. Не відчиниш – оглухнеш обов’язково. Кожне вікно відчиняється під певний куплет молитви.

На дзвіниці – два малих дзвони. Один – 1925 року виплавки. Другий – приблизно середини дев’ятнадцятого століття. Раніше дзвони були на дзвіниці, що стояла в кількох сотнях метрів від церкви на старому цвинтарі. У дзвіниці трапилася пожежа, дзвони поплавилися, вдалося лише врятувати один. Якщо придивитися, на ньому видні сліди «оплавлення».

Коли я вже прощався й виходив із храму, підійшов отець Дмитро, перевірив мій блокнот, чи все я правильно зі слів Володі записав, і подався вниз по вулиці, а я поїхав в Ужгород.

Олександр Богданов