Колишній депутат Мукачівської міськради разом із сином воюють у зоні АТО

Українці однієї великою і дружньою сім’єю стали на захист своєї землі. Хтось першим зустрічає ворога на передовій, хтось ремонтує військову техніку, хтось на волонтерському фронті... У підрозділах, залучених до проведення АТО, подекуди воюють по кілька представників однієї родини. Коли їхні шляхи перетинаються, це величезна радість: обняти батька чи брата, міцно потиснути руку і поговорити з племінником, кумом чи похресником. Така щаслива історія трапилась і з нашим колегою, військовим журналістом газети «Народна армія», капітаном Валентином Шевченком. На Донеччині він зустрів свого батька, у минулому льотчика-винищувача, командира авіаційної ескадрильї, а зараз — офіцера мотопіхотного батальйону 128 гірсько-піхотної бригади майора Віктора Шевченка.

Військовий пенсіонер у свої 50 не зміг дивитися по телевізору сюжети з АТО, не висидів удома і пішов у військкомат, добровільно зголосився на будь-яку посаду аби тільки бути корисним у найважчі для держави часи. Втім, все послідовно, - йдеться у матеріалі прес-служби Міноборони України.

Він народився на Закарпатті. В його родині всі були військовими: і дід, і батько-фронтовик Федір Йонович, який пройшов через гирло Другої світової. І сам Віктор Федорович твердо вирішив зі своїм старшим братом Валентином, до речі, воїном-інтернаціоналістом, продовжити сімейну династію.

— У 16 років з дозволу командувача військ Протиповітряної оборони я вступив до Ставропільського вищого військового авіаційного училища льотчиків та штурманів на льотний факультет. Через рік, у сімнадцять, піднімав у небо реактивні літаки, а за кермо автомобіля тоді сісти не міг, не доріс, — посміхаючись, пригадує колишній льотчик.

Тут, в училищі, він освоїв навчально-бойовий літак Л-39 та винищувач-перехоплювач Су-15. А за період навчання налітав близько 212 годин. Офіцерську службу розпочав у Смоленську в 401 полку винищувальної авіації. Частина була особливою, адже прикривала небо над столицею тодішнього Радянського Союзу.

— Одразу ж довелось перевчитися і пересісти на новий тип винищувача МіГ-23 П, який стояв тут на озброєнні. І літати, літати, літати, — розповів Віктор Федорович.

У 23 роки він став командиром ланки, а у званні капітана — льотчиком першого класу з правом навчання молодих пілотів, які «ставали» на крило. Першокласний льотчик згодом освоїв і надсучасний на той час винищувач четвертого покоління Су-27.

— У 1991 році, коли Україна здобула Незалежність, я вирішив повернутися на Батьківщину. Переводився вісім місяців, але, зрештою, добився свого і потрапив у місто Івано-Франківськ. Тут стояв полк винищувальної авіації на МіГ-29. Тож довелось освоювати ще один тип літака, — розповів Віктор Федорович.

Загалом за свою льотну практику майор Віктор Шевченко освоїв 5 типів літаків, налітав понад тисячу годин, здійснив майже 80 стрибків з парашутом. Закінчив службу у 1996 році командиром авіаційної ескадрильї, що дислокувалась у Стрию.

У 32 роки, ставши молодим військовим пенсіонером, Віктору Федоровичу довелось ще раз шукати своє місце у житті.

— Ким я тільки не був. І бізнесменом, і депутатом Мукачівської міської ради двох скликань у період з 1998 по 2006 роки, і заступником головного редактора з матеріально-технічного забезпечення газети «Старий замок». А крайнє місце роботи — начальник центру надання адміністративних послуг Мукачівської районної державної адміністрації, — розповів співрозмовник.

Саме звідси Віктор Федорович і подався у міський військкомат, хоча його вік дозволяв спокійно сидіти у затишному кабінеті і продовжувати діяльність державного службовця.

— Я бачив з якими труднощами йде мобілізація, як потрібні армії підготовлені і освічені люди, як згодиться досвід старшого покоління офіцерів «новоспеченим» військовим колективам. Та й як я міг сидіти вдома, коли мій син вкотре поїхав у зону АТО, — говорить Віктор Федорович.

Він декілька разів приходив у військкомат, де його працівники ніяк не могли знайти льотчику-винищувачу відповідної посади. Та він і не просив чогось особливого, а просто хотів служити. Тому «схопився» за вакант командира мотострілецького взводу, не зважаючи на свої погони старшого офіцера і службу в елітних підрозділах Повітряних сил.

З середини вересня минулого року він в зоні АТО. За цей час побував у багатьох містах, виконував різні завдання, не цураючись будь-якої роботи і чергових посад, яких вимагало військове життя. Та, безперечно, найкращим моментом його перебування в зоні АТО стала зустріч з сином. До речі, для капітана Валентина Шевченка це вже третя ротація в зоні АТО. За час службових відряджень він встиг побувати у Дебальцевому, Луганському, Чорнухиному, Пісках, Кримському, Авдіївці, Водяному, Мар’їнці та інших гарячих точках Донбасу. Тож двом бойовим офіцерам є про що поговорити. А коли вони разом зателефонують дружині й матері Світлані Олексіївні, то і на її серці стає легше і спокійніше. І одразу ж «контрольний» дзвінок невістці Оксані — військовослужбовцю зенітної ракетної бригади, та трирічній онуці Карині.

На жаль, невдовзі підрозділ, в якому служить майор Віктор Шевченко, буде переміщено в новий район виконання бойових завдань. Утім, зараз вони ще насолоджуються спілкуванням і можливістю час від часу бачити один одного.

Залишається побажати й іншим військовим в зоні АТО, в кого тут служать рідні і близькі, щоб їхні доріжки час від часу теж перетиналися, адже кращої душевної насолоди і розрядки на війні годі і шукати.