Один із бійців, які викрали танк від сепаратистів, розповів про героїчний подвиг та службу в поліції

Йому всього 31, а за плечима вже війна, де він встиг візначитися – разом із товаришами викрав від сепарів танк... По поверненню із зони АТО на рідне Закарпаття ужгородець Тарас Пономаренко одружився на коханій дівчині Андріані (зараз чекають первістка) та пішов служити до патрульної поліції.

Молодий чоловік прагне змінити на краще якщо не весь світ, то бодай рідний Ужгород, повідомляє відділ комунікації ГУ НП України в Закарпатській області. Бо його життєве кредо – ніхто, крім нас.

- Тарасе, розкажіть трохи про себе: як потрапили в армію та в поліцію?

- Бажання стати військовим прийшло після школи. Поступив у військовий інститут в Києві, закінчив його. Служив у 95-ій аеромобільній бригаді у Житомирі. У 2011 році звільнився зі служби. Зайнявся приватним підприємництвом. Як почалася війна на сході, то пішов добровольцем, у третю хвилю мобілізації. Це було в 2014 році. Служив заступником командира роти по роботі з особовим складом.

- Де ви були на сході?

- На початку вересня наш підрозділ потрапив у зону антитерористичної операції. Нас привезли в м.Ізюм Харківської області, а звідти ми на власній техніці розпочали марш до Попасної. На той момент на фронті було «перемир’я». Ми стояли на околиці Попасної. Ворог нас обстрілював, але наша батарея за два місяці жодного пострілу не зробила.

 - Команди не було?

- Так. Не було команди стріляти. Після цього нас перевели в Покровськ, де ми  простояли близько двох тижнів. Далі нас поміняла кіровоградська бригада, а ми поїхали на Дебальцеве. Це уже був листопад. У Дебальцеві ми пробули аж до виходу звідти наших військ.

- Як тепер згадуються вам ті часи?

- Справжня війна для нас розпочалась вже в Слов’янську. Усе довкола було знищено вибухами настільки, що не вірилось, що ми в Україні. Хоча спершу, в глибині душі я сподівався, що це все не настільки серйозно. Та, як виявилося, серйозно…

Не доходячи до Артемівська, нам сказали якісь люди, що попереду засада. Так воно й було – ворог підірвав машину українських військових. Там уже працювала СБУ, та ворожа диверсійна група сховалася в ближніх лісопосадках. Я доповів про засідку керівництву. Пригадую неспокійний погляд підполковника Коваленка. Він каже: «Будемо прориватися».

Ми спокійно доїхали до Артемівська. Та від нашої колони відстали дві самохідні установки, два ГАЗ-66 і один КАМАЗ. Коли ми з хлопцями повернулись за ними, розпочався ворожий обстріл. Стріляли з тих лісопосадок, де сховались ворожі диверсанти. Правда, били не прицільно, ніби лякали нас. Ми з хлопцями витягували  нашу техніку. От тоді вперше я побачив, що таке війна…

Дехто називає війну на сході антитерористичною операцією. Та це справжня війна. Стріляють по нас зі всього, з усіх видів артилерії. Звичайне бандформування не може мати такого озброєння. У них можуть бути автомати, нехай міномети, але ж не реактивна артилерія, не самохідні артилерійські установки! А вони мають всякі там  «гвоздики», «акації»… Били по нас навіть протибліндажними снарядами. Такі снаряди занурюються в землю десь на два метри і там вибухають, перетворюючи укриття у братську могилу. Ми називали ті страшні снаряди «кротами». Один такий «кріт» прилетів до наших хлопців. На щастя, попав не в сам бліндаж, а трохи збоку. Хлопців засипало землею. Ми їх відкопали – хвала Богу, всі були живі й неушкоджені. А трохи знизу під ними в землі було повно осколків. Іншого пояснення, як Боже спасіння, я не маю…

Між вояками побутує думка, що не варто під час обстрілу ховатися в окопі чи бліндажі одному. Бо якщо навіть ти сам «невезучий», то може порятувати «везіння» когось іншого у вашому окопі... Хоча є й інша істина – від долі не втечеш. Я на власні очі  бачив, як людина ніби втекла від осколків міни, але смерть все одно її «наздогнала». Така доля...

- Розкажіть трохи про той знаменитий танк, який ви з хлопцями викрали від сепаратистів?

- Це був танк Т-72. Ворожий танкіст, боячись обстрілу, заїхав у кущі. Мабуть, чекав  підкріплення, російських «козачків». Двоє наших хлопців - Хорошковський і Калениченко стояли на дальньому посту. Була морозна й темна ніч. Хлопці по звуку мотора визначили, де стоїть танк. Прокрались на ворожий бік на 200-300 метрів, засікли дим із танка й повернулись. Покликали мене. Я розбудив Сергія Корсаковського, Володю Возняка, Сергія Ганича (це наш земляк) і Рому Снігуровського. Ми тихо пішли туди, де стояв ворожий танк. Оточили його, перевіривши попередньо, чи немає мін. Сепаратисти втекли, побачивши нас. Наш механік Сергій Корсаковський швидко розібрався з танком. Він мозговитий хлопець, чудово розбирається в техніці. Нам пощастило, що він був з нами. Справа в тому, що танків Т-72 в Україні на озброєнні немає. Тож ніхто не навчений з ними поводитися.  Оглянувши танк, ми пересвідчились, що гусениці цілі, ніби все працює. Завели двигун і на свій страх і ризик поїхали. Боялись, що свої підстрелять, адже ми нікому нічого не сказали, а радіостанцій спершу не включали, бо ворог їх прослуховує. Далі мені довелось «докрикуватися» на наші радіостанції на всіх дальніх позиціях, давати ледь не всі свої дані, щоб вони повірили, що це справді я. До слова, наші гранатометники вже були готові по нас стріляти. На щастя, коли ми вже були метрів за 300 від наших позицій, я нарешті докричався до своїх і вони не стріляли. Глупо було б загинути від своїх…

- Що потім було з тим ворожим танком?

- Він дуже нам пригодився при виході з Дебальцева. На Миронівському воювали ним.

- Як ви його назвали?

- Не знаю. Танк та й танк. Не люблю про це згадувати. Для мене це не подвиг, а звичайна робота. Чи є на війні місце героїзму? Є. Та чи є війна благородною? Ніколи!  Про це ще Ремарк писав. Війна – це смерть, жах, бруд, холод… Усе це й ми пережили. Про голод не кажу, бо завдяки нашим волонтерам ми не були голодні. Та й не мерзли, знову ж таки завдяки нашим добрим людям.

- А як поставилися до вашої служби на сході рідні, майбутня дружина?

- Кохана, звісно, була проти. Свою роль зіграла пропаганда в ЗМІ. Через телевізор  глядачі інакше війну сприймають, ніж самі вояки. В теленовинах подають найгостріші моменти. Коли виходили ми на Миронівське з Дебальцева, я подивився ці новини, й сам злякався, що ми таке пережили...

Найважче коханій було, коли я 3 дні не телефонував. Я їй казав, що нічого такого не роблю там. А тут раптом мене по телевізору показують, що я танк від сепарів украв… Вона тоді спитала: «То що ти там накоїв?!»

- В одному з інтерв’ю ви казали, що хочете виїхати жити за кордон…

- Але ж я тут… Я за кордоном хотів поліцейським стати, але став на Закарпатті. В Америці в мене є друзі, думав до них поїхати. Але залишився вдома. Треба тут  змінювати ментальність людей і будувати нове життя. Що ми і робимо в новій поліції.

- Як ви опинилися в нашій патрульній поліції, чим вона вас привабила?

- Мені сподобалася нова поліція тим, що вона не схожа на стару міліцію. У нас чимало хлопців з АТО. Такі люди, котрі бачили смерть, не підведуть. Чим ближче до смерті – тим чистішими стають люди. Міняється світогляд, пріоритети. Такі люди готові віддати життя за свою країну, за народ. А за хабар можуть і пристрелити...

- Ви  вірите, що нова поліція здатна змінити наше суспільство та світогляд людей?

- Якби не вірив, то тут би не був, не ходив би тепер у поліцейській формі. От нам деколи закидають, що ми гірші, ніж старі менти. Бо ми «каву не п’ємо», і з нами за 50 гривень не «домовишся». Як мінімум - за 255. Маю на увазі мінімальний штраф за порушення правил паркування та стоянки. Але ці гроші не нам у кишеню треба дати, а державі сплатити. От у цій принциповій позиції, мабуть, і вся різниця між «новими» й «старими».

- Що  вам найбільше у професії поліцейського подобається?

- Все подобається, як в армії подобалося. Просто раніше я охороняв усю країну, а тепер – місто.

 "За ним, як за кам’яною стіною", - каже про Тараса Пономаренка його напарниця Олександра Попович.