Закарпатець, попри те, що втратив зір, здобув вищу освіту і захищає знедолених

Коли день стає ніччю, біль роз’їдає судини, а світ поглинає суцільна темрява, здається, можна втратити віру в себе і у власні сили. Та втім… сліпота – хоч і серйозна незручність, але не вирок. Зокрема, так вважає мешканець міста над Тисою Василь Вовчок.

Немає поганого життя – є невміння жити

Василь народився звичайним хлопцем, разом з іншими однолітками ходив до школи, ганяв м’яча, досліджував навколишній світ, любив малювати. Та якось, заблукавши з друзями до військової частини, яку на той час розформували, виявив цікаву знахідку – військовий снаряд. Розглядаючи артилерійський боєприпас, парубок навіть незчувся, як він вибухнув.

– Снаряд не утилізували. От ми, чотирнадцятирічні підлітки, йому й зраділи… Це був 1993 рік, я ще був школярем. Пам’ятаю лише спалах, запах гару і невагомість… Вогонь обпік волосся, обличчя, шкіру на руках, очі, згоріла навіть курточка, у яку був одягненим, – ділиться думками 35-річний чоловік.

Зір Василь втратив не зразу. Спочатку просто бачив, ніби через туман, потім поступово обриси довкілля, людей та предметів ставали все більш розмитими. Лікування належного ефекту не дало.

– Проходив реабілітаційні процедури аж до 1997 року. Потім взяв «тайм-аут», організм виснажився від медикаментів. Добре, що підтримували друзі, рідні, тож не зламався у найважчу хвилину, – запевняє хустянин.

Феноменальна пам’ять, надзвичайно розвинута уява, сильний норов та наполегливість допомагають Василеві Вовчку, незважаючи на втрату зору, «дивитись» у майбутнє з оптимізмом і почуватися повноцінною людиною.

– Якось згадалась мені колись прочитана книга про відомого сліпого математика Миколу Кузенного. Цей геній-самородок сам створив себе як особистість, став професіоналом найвищого класу, якого донині вважають найкращим науковцем-алгебраїстом України. Втративши зір, він зберіг сприйняття світу не тільки в барвах, а в колориті, у формі, в об’ємі, міг безпомилково знайти потрібну річ на полиці, зателефонувати знайомим, зумів досягти у своїй сфері фантастичних висот. Тож ухвалив для себе рішення, що «озброївшись» терпінням, студіюватиму науку, аби здобути належну освіту, стати хорошим фахівцем і самореалізуватись, – стверджує життєрадісний чоловік у темних окулярах.

Незрячий захисник обездолених

Василь Вовчок, перш за все, вирішив будь за що закінчити школу. Книжки читала йому мати, а він слухав і запам’ятовував. Однак на досягнутому не зупинився. Пройшов курси з комп’ютерного набору для незрячих, навчився засвоювати інформацію за допомогою різних технологій.

– Я з відзнакою закінчив юридичний факультет УжНУ, не пропустив, до речі, жодного заняття, наразі – магістр права, готуюся до вступу в аспірантуру, – каже Василь. – Свого часу зазнав чимало поневірянь, відчув багато несправедливості, пустих обіцянок, тож загартував характер та зрозумів, що можу і мушу ділитися знаннями з іншими, тому почав надавати безкоштовні телефонні консультації тим, хто потребує моєї підтримки. Зазначу, що мої клієнти виграли в судах області багато справ, більшість яких стосувалася поділу нерухомості.

Зараз Василь активно займається громадською діяльністю, через організацію «Генерація» допомагає людям із особливими потребами. Та в той же час найбільше він мріє продовжити навчання, знайти гідну роботу (влаштуватись на державну службу), а ще – вирішити проблеми з зором, підлікуватися. На жаль, для цього йому не вистачає коштів. Утім чоловік ніколи ні на що не нарікає,  навіть підтримує батьків-пенсіонерів, знайомих.

– Погане стараюся не «помічати», навіть музику слухаю в основному з веселими, позитивними текстами. Люблю класику, наукову літературу. Переконаний, що безвихідних ситуацій немає, є просто небажання боротися, – розмірковує Василь Вовчок.

Скромний, але незламний  чоловік, який уже більше дводцяти років не бачить схід сонця, сяйво зірок та виплаканих очей рідної матері, вірить у щиру дружбу, людську порядність, проповідує високі моральні цінності і переконаний, що не зламатись у житті, наперекір долі, йому допоміг тільки Бог.