Де на Закарпатті вже знаходили скарби та де їх ще шукати

У 70-х роках минулого століття жителька Нанкова на Хустщині, копаючи город, знайшла в землі горщик, повний срібних монет. Селяни із Малих Геївців на Ужгородщині 2008-го так само на власній ділянці викопали 113 бронзових виробів, яким виявилося понад три тисячі років. А в Ужгороді 2006-го під час знесення старої споруди будівельники виявили скриньку зі старожитностями.

Знахідки Легоцького

«Археологи знайшли на Закарпатті дуже багато цінних речей, однак у землі досі лежить незвідана кількість архаїки, – розповідає археолог з 30-річним стажем, старший науковий співробітник інституту карпатознавства при УжНУ Ігор Прохненко. – Річ у тім, що територія нашого краю була заселена дуже давно (згадайте знайдену в Королеві стоянку первісних людей, якій уже понад мільйон років), тому й старожитностей різних епох і народностей у нас чимало».

За словами науковця, масово знаходити в землі цінні речі закарпатці почали десь наприкінці 19-го століття, коли території у низовині стали активно використовуватися для потреб сільського господарства. Не секрет, що в ті часи все, що було знайдено під шарами ґрунту, селяни приносили до мукачівського будинку прокурора графів Шенборнів Тиводара Легоцького. Цей заможний пан завжди щедро платив людям за такого роду знахідки, врешті назбиравши унікальну колекцію старожитностей, яка нараховувала більш ніж 7 тисяч предметів і була чи не найбільшою в усій Австро-Угорщині.

«Якби не Легоцький, ми знали б про історію нашого краю куди менше, ніж тепер. До прикладу, коли на горі Ловачці біля Мукачева люди почали закладати виноградники, роблячи земляні тераси, масово знаходили там різноманітні металеві знаряддя праці, елементи зброї тощо. Все знайдене приносили Легоцькому, а той збирав докупи. Потім, коли науковці все це дослідили, стало зрозуміло, що на цій горі колись існувало унікальне кельтське городище – оппідум. Однак проводити там якісь дослідження вже не було жодної можливості – все розкопали й понищили під час земляних робіт».

Власне, Легоцький шукав старожитності й сам, зокрема розкопав курган у Зняцеві Мукачівського району (казав, що на території села є 90 таких курганів), знаходив цінні речі в Берегові та Великій Бігані Берегівського району, в Домбоках на Мукачівщині.

Археолог Ігор Прохненко зауважує: якби нині збереглися ті ж підходи до винагородження, які застосовував Легоцький, наука дізналася б чимало цікавих фактів про історію Закарпаття. Нині ж люди, котрі випадково розкопали щось у себе на городі, здебільшого тримають це в секреті, перепродуючи знахідки приватним колекціонерам. А все через те, що людині, котра знайшла скарб, держава виплачує всього 25% ціни ваги металу. Так, жінці, котра в Нанкові у 70-х знайшла на городі близько тисячі срібних динаріїв, СРСР виплатив всього 25 карбованців. Розповідають, селянка потім довго жалкувала, що таки віддала скарб історикам.

«Чорні» копачі

«Через те й з’явилася у нас величезна кількість так званих «чорних» археологів, котрі грабують місця розкопок, – скаржиться науковець. – Проблема нині є дуже гострою. Ми проводимо дослідження лише на трьох ділянках: у замку Нялаб у Королеві, на старовинному дакійському городищі в Малій Копані та біля ротонди в Горянах.

Не раз до нас під час роботи підходили якісь люди і зневажливо казали: «Копайте, копайте…Тільки ви, хлопці, не там копаєте». Вихід із цієї ситуації бачу в тому, щоб змінити законодавчу базу. До прикладу, у Великобританії «чорна» археологія легалізована. Там працює величезна кількість шукачів старожитностей, котрі відшуковують безліч цінних з наукового і матеріального погляду речей. Все, що  знаходять, мають право залишити собі. Однак є одна умова: обов’язково мусять показати знахідку науковцям, аби ті її задокументували. Бо, власне кажучи, вченому знайдена річ не потрібна – більше важлива та інформація, яку вона несе. Така практика була б дуже доброю і в нас. Бо сьогодні «чорні» археологи працюють досить активно, і, на жаль, ми можемо ніколи й не дізнатися, які старожитності вони роздобули в нашій землі».

Аби перелічити всі знахідки, які траплялися історикам на території Закарпаття, мабуть, не вистачить газетної шпальти. Чого варті тільки римські монети в штольнях Солотвина, численні коштовності у сімейному склепі під королівським замком Нялаб, золота прикраса-торквес завважки  500 г, знайдена на місці дакійсього городища в селі Малій Копані, 10 золотих кілець, вибраних з кургану в Ізі на Хустщині, десяток золотих підвісок, відкопаних на святилищі в селі Солонцях Ужгородського району.

Між тим, за легендами й народними переказами, на Закарпатті сховано куди більше золота. Найбільше таких історій пов’язано зі скарбами, захованими карпатськими розбійниками – опришками. Кажуть, незлічені багатства заховані під Смерековим каменем в лісі біля Ільниці. У горах між селами Луг, Косівська Поляна та Ділове, розповідають люди, є стільки золота, що можна цілу шахту викопати. Ці гори здавна так і називають – Банськими (від угорського слова «баня» – «штольня»).

Біля Квасова у горі, яку називають Келеменовою, ще за татарської навали сховали величезні багатства. Їх досі так і не знайшли. Коштовності розбійників, можливо, й досі чекають власників у печері Молочний камінь на Тячівщині, коло скелі Щербатий камінь поблизу села Обави, у печері гори Кобила біля Кобилецької Поляни та на полонині Чорній біля Лопухова.