В гостях у Джеймса Бонда, або Як журналіст "Панорами" потрапив у в’язницю США

Перебуваючи у США у складі групи журналістів із Закарпаття, що стали переможцями конкурсу програми «Громадські зв’язки» і мали щасливу нагоду впродовж трьох тижнів проходити стажування за океаном, ми висловили побажання на власні очі побачити справжню американську тюрму. Нами, мабуть, керувало глибоке переконання у тому, що рівень розвитку демократичного суспільства, перш за все, проявляється у його відношенні до дітей, пенсіонерів, інвалідів та інших обездолених, серед яких особливе місце належить тюремним в’язням.

Що стосується перших перелічених категорій американського населення, то відношення до них суспільства і держави справді святе, але це тема окремої розмови та й не однієї. Ми ж повертаємось до розповіді про умови життя людей, які потрапили за грати, котрих побачити у тюрмі нам так і не довелось. Але про це пізніше.

Як з’ясувалося, наше бажання побачити тюремне життя із середини в умовах демократичної американської дійсності є цілком реальним і здійсненним. У мільйонному місті Канзас Сіті штату Міссурі нам запропонували відвідати тюремну установу, яка розміщується у одному із центральних кварталів, – йдеться у статті газети "Панорама" у номері від 29 червня.

За зовнішніми ознаками (грати на вікнах, сторожові вишки, колючка, сірий похмурий колір тощо), вірніше за їх відсутністю, ми б ніколи не здогадалися, що у цій ошатній і привітній будівлі, у вестибюлі якої безтурботно граються діти, розміщується слідчий ізолятор-тюрма. Походивши коридорами її адміністративної частини, нарешті потрапляємо в кабінет начальника. Яким було наше здивування, коли перекладач представив нам міцної статури чоловіка з чималим «акваріумом», в уніформі – начальника тюрми майора Джеймса Бонда. Тезко і однофамілець відомого супермена виявився людиною веселої вдачі й до того ж, дуже допитливою. Господар кабінету, що чимось нагадував міні-музей, був не менш здивований візитом українських журналістів і навіть не приховував цього. Джеймс Бонд скористався нагодою, щоб отримати інформацію про тюремну систему та її порядки в далекій і маловідомій йому Україні. У міру нашої поінформованості, ми намагалися задовольнити інтерес пана майора із шестикутною шерифською зіркою на грудях та чималою в’язкою ключів на поясі. Проте, як згодом переконалися, ніякого відношення до численних дверей слідчого ізолятора вони не мали. Нашпигований електронікою та відеотехнікою ізолятор навстіж відчиняв свої міцні двері, реагуючи на магнітні картки наших провідників.

Той самий Джеймс Бонд

Сфотографувавшись із нами на згадку, майор попросив залишити тютюнові вироби у його кабінеті, оскільки палити у тюрмі суворо заборонено усім: і арештантам, і персоналу. Показати тюремне господарство гостям з України майор доручив своїй темношкірій, але надзвичайно привабливій і комунікабельній помічниці сержанту поліції Джессі Маккала. На запитання вашого кореспондента про можливість фото- і відео зйомки у приміщеннях ізолятора дозвіл було отримано одразу. З єдиним проханням – утриматися від зйомки арештованих, бо по багатьом із них слідство ще не завершено, а, отже, немає вироку суду щодо їх винуватості. А в Америці права людини понад усе!

…. Проминувши без пригод «рамку» металодетектора, відправляємося на оглядини тюрми. Побачене доповнюється розповіддю сержанта Джессі. Перше, що одразу кидається в очі, – відсутність будь-яких грат на вікнах і дверях. Їх успішно замінює куленепробивне скло, яким арештанти ізольовані від тисяч принад вільного світу.

Наша мила провідниця пропонує нам поспілкуватися із мешканцями тюрми. Для цього тут існує спеціальний бокс для одночасного спілкування з трьома в’язнями. Відвідувача і арештанта розділяє те ж саме скло, а спілкуються вони за допомогою телефону. 48-річна жіночка, з якою розмовляв наш перекладач, в тюрму потрапила вперше. У неї поліція виявила кокаїн та марихуану і тепер винна відбуває 15-місячне ув’язнення.

В охоронців тюрми, окремі з яких перебувають у безпосередньому контакті з арештованими, відсутня зброя. Лише на поясі – балончик із сльозоточивим газом. Кожен із ув’язнених має свою кімнату, яку назвати камерою язик не повертається. Жінки і чоловіки утримуються роздільно у одній тюрмі. Нас завели у величезний двоповерховий хол, де ув’язнені сидять на м’яких диванах і дивляться телевізор. Поруч із ними – за спеціальним пультом, нічим не відгороджений від арештантів, – сидить охоронець. На стіні висять із десяток телефонів, якими вони можуть через телефоністів спілкуватися із зовнішнім світом. За однієї умови – абонент на другому кінці дроту повинен сплатити за телефонну розмову.

Сержант поліції Джессі Маккала з автором матеріалу

Усі в’язні одягнуті у спеціальну форму оранжевого кольору і білі майки-теніски. Одяг у всіх чистий, адже у тюрмі є своя пральня, обладнана автоматичними пральними машинами, які обслуговують самі арештанти. Все тут сяє чистотою і порядком, тому нас не посоромилися завести і сюди.

Якщо провести порівняльний аналіз, кого у тюрмі більше за кольором шкіри, то переважає чорний. До речі, темношкірих чимало і серед тюремного персоналу.

P.S. Впорядковуючи особистий архів, натрапив на цікаву знахідку – рукопис цього матеріалу. Описані у ньому події відбувалися на межі весни-літа 2000-го року, коли мені пощастило побувати на стажуванні у США. На той момент жодного відношення до «Панорами» я не мав. Це вже по поверненні зорі розпорядилися так, щоб автор цих рядків пов’язав свою долю з цією газетою. Що не кажіть: Америка творить дива, бо після її відвідання люди стають в Україні і головними редакторами, ба, навіть мерами. Деякі – господарями заводів, газет і пароходів… Але повернімося до матеріалу, який чомусь залишився недописаним і відповідно ніде неопублікованим. Причини, на жаль, у пам’яті не збереглися. Але й в такому вигляді він залишається актуальним і заслуговує на увагу, тому ми й опублікували його без жодних втручань. Свідченням цьому є вживання нами терміну «темношкірі», на зміну якому у наші дні прийшов політкоректний «афроамериканці».