“Цей день був для мене найщасливішим у житті”,— згадує про 24 серпня 1991 року мукачівка Барбара Козик

"Їй уже — 83! Пані Барбара народилася і виросла у селі Верхній Коропець на Мукачівщині у німецькій родині. Звісно, що все життя дотримувалася своїх національних традицій. Її чоловік Антон Козик походив із Воловеччини. Вона кохала його, тому й дорожила усім українським. За її словами, благословенна Срібна Земля стала її справжньою Батьківщиною. У 70-х роках минулого століття більшість родичів повиїжджали у Німеччину. Та пенсіонерка і не думала цього робити. Вона відмовляла від такого кроку і свою доньку та внучок. «Хіба можна покидати насиджене гніздо, — казала вона,— цих чудових людей, до яких навіки прикипіла. Тут я народилася, тут пройшло моє життя, у цій землі хочу знайти свій останній спочинок». Ця старенька німка є великою українською патріоткою й нині. Рідними стали мова, культура, вишивки, страви. І хоча вона католичка, глибоко поважає віру своїх українських земляків. Завжди мріяла про незалежність своєї Батьківщини. «Чому це майже кожен народ має свою державу, а чим ми гірші, запитувала я сама себе, — зізнається пенсіонерка. Була впевнена в тому, що колись це станеться. І таки дочекалася! Я не відходила від телевізора ні на крок, пильно вглядалася в екран і із заціпенінням спостерігала за подіями у нашому парламенті. Коли проголосили Акт про незалежність, була на сьомому небі від щастя. А тут іще одна надзвичайно велика радість. Донька Ельвіра повідомила, що у моєї внучки народився синочок Кристіан, мій єдиний правнук, біля якого упадаю всією душею. Саме тому цей знаменний для нашого народу день виявився для мене щасливим, мовити б, у квадраті. Дуже шкодую, що до цієї благословенної днини не дожили рідні мені люди — тесть Михайло Козик та чоловік Антон. У далекому 1945 році чоловікового батька мали намір позбавити життя радянські «безпекарі». Його викликали у Воловець, а там, взявши під варту, вивели за райцентр, в урочище Широке Поле. Встромивши в руки штикову лопату, примусили копати собі яму. Так і донині залишилося загадкою, яким чином він тоді не загинув. Та на цьому його митарства не завершилися. У 1949 році його визнали куркулем і експропріювали воли, корови, пару коней, сільськогосподарський реманент, забрали силоміць 12 восьмин землі (одна восьмина дорівнювала 58 сотинам). Та якби тільки це! Ще через якийсь час викликали у «безпеку» й повідомили, що його, як ворога народу, висилають у Чечню, яку тоді заселяли так званими неблагонадійними з різних регіонів «великого і неподільного». Повернувся репресований на рідне Закарпаття аж після смерті «батька усіх народів» Сталіна. Так розправилися з ним комуністи тільки за те, що все життя працював, був справжнім ґаздою». "Цей день був для мене найщасливішим у житті" Неабияк потерпів від радянської влади і чоловік пані Барбари Антон Козик. Його засудили на 14 років таборів, які він відбував у Іркутську. Голод, холод, воші, нелюдське ставлення до в’язнів підірвали здоров’я молодого чоловіка. Повернувся додому він уже надзвичайно хворим і у віці 36 років помер, залишивши молоду вдовицю та доньку. Чотири десятиліття важко працювала мукачівка. І хоча пенсію заробила невелику, не нарікає. «Головне, щоби мир був у світі, — по-філософськи мовить, — та щоб наші діти й онуки росли щасливими і любили свою землю. Якщо кожен буде патріотом свого народу, то, ось побачите, недалекий той час, коли наші люди не будуть поневірятися по світах у пошуках роботи, а працюватимуть удома. І не потрібно буде нам на правах бідного родича проситися в Європу, бо та Європа буде у нас вдома. Шкода тільки, що мені не доведеться все це бачити та відчувати». Бути патріотом прабабця вчить і свого правнука Кристіана. «Пишаюся тим, що я — ровесник нашої молодої держави, — каже юнак, — і робитиму все для того, аби Україна стала процвітаючою європейською країною. Вірю, що так воно і буде!». Віталій Пумпинець