Життя   • 11 червня 2018 року, 09:59380

Війна у келиху

Україна, Грузія та Молдова. Три країни, які є сусідами, мають свої традиції та культуру, відрізняються територією та чисельністю населення, але мають і спільний знаменник – історія вина. Звичайно, у кожного вона особлива. У когось терпка і бере початок високо у колхідських горах ще до прийняття християнства, в інших – насичено-бордова і врятована з останньої галузки, а у третіх – тільки починає активно розвиватися й набирати обертів, хоча зародилася ще в часи Стародавньої Греції. Сотні років ці країни берегли свої виноградники та землю. Звичайно, не обходилося без воєн. Землероби втрачали наділи, а з ними і виноградники, та, попри все, знищити традицію виноробства на цих територіях не вдалося.

УКРАЇНА

Коли запитують, який алкоголь є традиційним в Україні, то спершу на думку спадає медовуха, наливка і самогон, і лише пригадавши українські пісні, розумієш, що є ще й інший несправедливо забутий напій – вино. А все тому, що Україну не асоціюють із ним. І дарма. Можливо, в нас немає таких виноградників, як у Франції чи Іспанії, нам ще далеко до масштабів Чилі чи Аргентини, але Україна має свої привабливі особливості і може похизуватися унікальною смаковою палітрою напою.
Здавалося б, такі світові сорти, які вирощують у відомих виноробних країнах, в Україні не приживуться, але фахівці заперечують. Виявляється, клімат Криму та Одещини є унікальним для будь-яких сортів, адже земля, вологість та сонце надають вину свого особливого й унікального смаку. Тому століттями тут культивували найвідоміші сорти винограду. Як стверджують спеціалісти, на території України вирощували єропейсько-азіатську лозу, яку своєю чергою поділяють на три еколого-географічні групи: західно-європейські сорти (Аліготе, Піно, Рислінг, Трамінер, Каберне-Совіньйон, Мурведр, Мерло), сорти басейну Чорного моря (Ркацителі, Сапераві, Мцванє, Цолікоурі, Александроулі, Плавай, Фурмінт) та східні сорти (Тербаш, Кара узюм, Баян Ширей, Тавквері, Хусайне, Тавриз, мускатні та кишмишні сорти). Усі ці види здебільшого були завезені у 19-20 столітті, і деякі з них приживалися добре, інші ж довелося замінити.

Утім історія українського вина розпочалася ще задовго до 19 століття. Існує легенда, що робити вино світ навчили грузини, спершу греків, ті своєю чергою ‒ італійців, а вони ‒ французів. Технологія поширилася завдяки війнам і міграціям. Археологічні знахідки і перекази свідчать, що вино до Криму привезли греки, вони ж і навчили місцевих його виготовляти. Так виноробство на півострові існує вже більше 2 тисяч років. Дуже багато сортів винограду походять від лози, яка прибула з берегів Хелласа, які розташовані в Греції. У 6 столітті до нашої ери в Криму почали з’являтися грецькі міста-колонії. Саме з появою цих міст можна пов’язувати і виникнення автохтонних українських сортів: Кокур, Сари пандас, Кок пандас, Екім Кара, Кефесія.

Вино в Криму виробляли не тільки для споживання, але і для торгівлі. Існує згадка, що у 1794 на руїнах Херсонеса Таврійського відомий голландський антрополог Ежен Дюбуа знайшов напис на кам’яній плиті 4 ст. до н.е., де згадно про досягнення місцевого діяча Агазіклета, зокрема зазначено, що «народ присвячує цей пам’ятник Агазіклету, який сприяв розвитку виноробства та торгівлі вином у селах».

Вино в тогочасному Криму лилося ріками. Цей напій вживали не тільки за бенкетними та обідніми столами, але і з лікувальною метою. Греки передали місцевим досвід вирощування та технологію виробництва і пробували прищепити культуру споживання вина. Та, мабуть, не вдалося. Адже досі існує приказка «пити, як скіф», тобто вживати у великих кількостях не розбавлене водою вино. Та золота доба виноробства на півострові згодом минула.

Ще упродовж деякого часу виноградарство розвивалося після того, як грецькі колонії увійшли до складу Римської імперії. Та землероби дуже часто втрачали своє добро через набіги кочових племен у 4 столітті. Тому нерідко доводилося відроджувати виноградники з нуля. Численні напади гунів на Кримський півострів, постійні набіги та війни із ост-готами призвели до загибелі античних міст. Та після приєднання до Хозарського каганату у VII столітті виноградарство не занепало, хоча й не розвивалося. Але саме завдяки Хозарському каганату кримське вино почало подорожувати світом.

Існує підтвердження того, що вино, яке за грецькими традиціями зберігали в амфорах, іноді на волах везли в хозарські кочів’я та в далекі лісостепові селища Східної Європи та в ліси Поволжжя , де обмінювали на худобу, мед і хутра. На знак перемир’я хозари дарували саме кримське вино як найцінніший подарунок. Та згодом Крим став османським і на довгий час тут забули про виноробство. Але турки-османи, на щастя, не знищили виноградників, які місцеві десятиліттями доглядали та культивували.

Історія кримського вина, а також вин Бессарабії відроджується вже на початку 19 століття. Тоді Російська імперія почала посилено колонізувати Південь України. В одному з листів відомого винороба князя Лева Голіцина йдеться, що імперські урядовці створили спеціальні комісії, які на території Криму та Бессарабії мали б вивчити сорти винограду, кліматичні умови та якість ґрунту.

Тим, хто бажав переїхати до Криму та започаткувати виноградарську справу, відповідно до царського указу надавали великі маєтки та земельні угіддя. На початку 19 століття в Україні налічувалося близько 8,5 тисяч гектарів виноградників, які головним чином належали поміщикам та підприємцям. І не дарма, адже тогочасні науковці дізналися, що українська земля є унікальною для вирощування винограду, і особливими є території не тільки півострова, але й Одещини та Херсонщини.

Безперечно, часи Голіцина-Трубецького – це золота ера для українського вина. Та все змінила Перша світова війна. Вона принесла страшну розруху, а опісля – більшовицьку окупацію. Саме це спричинило масову загибель виноградників. Тож до 1919 року в Україні (разом із Кримом) їх збереглося тільки 13 тисяч гектарів. На Закарпатті після війни виноградні насадження становили менше 3000 га, у 20-30-ті роки їхня площа збільшилася до 4500 га, а валовий збір – до 20-30 тисяч тонн винограду на рік. Ще більше виноградників було знищено під час Другої світової війни.

І після відбудови та стабілізації Союзу, після того як з вина зробили масовий напій і ніхто не звертав уваги на його якість та благородство, 18 травня 1985 року у країні вирішили боротися з алкоголізмом. І боротися не з причинами, а з продажем самого алкоголю. Тоді з дозволу Михайла Горбачова, єдиного і останнього президента СРСР, у Криму та на Одещині було вирубано численні площі виноградників, а це 60 тисяч гектарів. Лише поодиноким винзаводам вдалося врятуватися від розгрому. Одним із них була «Масандра».

А пізніше настали важкі 90-ті, час, коли кожен думав про те, як вижити, а не про хороше вино. Тому на полицях магазинів зʼявився так званий «шмурдяк», походження і якість якого була такою ж сумнівною, як і його ціна – 3 карбованці за літр.

Та з часом якість українського вина почала покращуватися. І лише нещодавно, фахівці стверджують, що років 10-15 тому, в Україні заговорили про культуру споживання вина, фактично відмовилися від напівсолодких вин і перейшли на благородні сухі сорти. І знову біда. У 2014 відбулася анексія Криму.

Звичайно, деякі заводи змогли переїхати на материкову Україну, але виноградники залишилися там. З анексією півострова Україна втратила половину своїх виноградників. А нещодавно Росія виставила на продаж найстаріше шато в Україні «Новий світ», яке у1878 році заснував князь Лев Голіцин.

Окрім чистого прибутку, із захопленням Криму Україна втратила і вигідний ринок збуту – Росію. До прикладу, до анексії Україна експортувала до Федерації майже 60 відсотків усього вина, зараз цифра експорту сягає заледве піввідсотка. Східний ринок був вигідний тим, що покупець не був вимогливий, та й ціна для нього була приваблива. Тому аби зараз вивести українське вино на європейський ринок і завоювати його, потрібно змінити якість напою і підхід до виробництва.

Насамперед, запевняють експерти в галузі виноградарства, треба збільшити площі виноградників в Україні. Адже якщо порівнювати цю аграрну галузь із вирощуванням зернових культур, то вона є набагато прибутковішою та вигіднішою. Бо, наприклад, 1 гектар виноградників дає робочих місць у 14 разів більше, аніж 1 гектар зернових культур. Проте підтримувати потрібно не масове виробництво, а маленькі шато, розвивати так звані теруарні виноробні. Адже таким чином можна створити якнайбільшу кількість ексклюзивного вина, яке так цінують за кордоном і з яким можна достойно конкурувати на світових ринках.

Про такий крок, безперечно, знають у Міністерстві аграрної політики України, та кажуть, що, окрім бажань та ідей, потребують ще підтримки депутатів. Насамперед це стосується зменшення податку для таких маленьких підприємств. Тут роз’яснюють: якщо ти власник промислового винного гіганта, то тобі слід заплатити 50 копійок податку з кожної пляшки. Для таких заводів це незначна сума. Але от власникові маленького шато, яке випускає на рік набагато менше продукції, з однієї пляшки треба буде заплатити 50 гривень, а це величезні гроші для винороба такого рівня.

Тому аби було вигідно створювати теруарні виноробні, передусім треба врегулювати закони та відповідні державні вимоги. Законопроект, який полегшить життя українським виробникам вина, уже погоджений із Кабміном, зареєстрований у Верховній раді і чекає першого читання, от тільки його автори не дають жодних гарантій, що його ухвалення пройде швидко й безпроблемно. Якщо ж закон таки приймуть, то Україна матиме шанс збільшити кількість сімейних виноробень, а їх, до слова, зараз лише 4, тоді як у Франції 40 тисяч.

Ще одна прогалина в українському виноградарстві – погана популяризація продукту. Наприклад, торік Україна виробила 100 мільйонів літрів вина, а відправила на експорт лише 4%. Це мізер, і такі цифри говорять про збитки виробників. А причиною такої непопулярності українського вина у світі є навіть не якість продукту, а його невпізнаваність.

За кордоном зазвичай рекламують українські горілчані та лікерні вироби, з вином же – проблема. Про вітчизняне вино споживачі Західної Європи та навіть сусідніх країн нічого не знають, трохи краще обізнані професійні винороби. Але й вони дивуються, чому заводи чи окремі марки вин не рекламують себе. А відповідь очевидна – дорого. Українські винороби практично не мають жодної підтримки від держави, усі свої витрати й ризики бізнесмени беруть на власні плечі. І аби виноградарство розвивалося в Україні на рівні з іншими винними країнами, потрібно створити бодай своєрідне агентство, до прикладу, як це зробили у Грузії, де після втрати Осетії та ембарго Росії популяризація вина стала державною програмою. Завдяки спільній праці бізнесменів і державних установ грузинське вино за дуже короткий час (усього 5-7 років) вийшло на світовий рівень.

ГРУЗІЯ

Грузія – країна, з якої почалося виноробство. І це не пафос, а наукові дані. Торік археологи знайшли амфори і залишки глиняного посуду, в якому зберігали вино. Дослідження довели: цьому посуду більше 8 тисяч років. Тож це поки що найдавніша згадка про виноробство. Будь-які сумніви зникають, якщо хоча б раз побачити сучасну Грузію, де, без перебільшення, чи не кожен житель країни вміє робити домашнє вино. Можна сказати, що винна традиція у них у генах, і упродовж століть вони берегли її для прийдешніх поколінь.

Грузія як держава на сучасних територіях сформувалася ще за царя Парнаваза, за 300 років до нашої ери. Саме Парнаваз уперше об’єднав усі маленькі князівства і створив велику державу. Щоправда, країну тоді називали Іберією, а опісля Картлі. Основна частина держави була розташована в басейні річки Кури. Тепер Картлі – це адміністративний регіон, який розташований у Горійській та Мухранській долині, де клімат помірний, зими теплі, а літо сухе й гаряче, щоправда, дуже мало опадів. Попри це, саме цей регіон є найбільш придатним для вирощування столового винограду.

На території Картлі виготовляють сировину для ігристих вин та виноградних бренді. Зараз у регіоні Картлі не виробляють вина у промислових масштабах, але є багато маленьких шато, які вже сьогодні можуть конкурувати із найвідомішими підприємствами Франції. Одним із найстаріших є шато Мухрані.

Картлі та й уся Грузія завжди були ласим шматочком для довколишніх держав. Адже країна розташована на славнозвісному Шовковому шляху, тому й воювали тут часто. У 8 столітті, у 735 році, відомий арабський полководець, а потім і халіф Меруані Мухамед захопив і підкорив Тбілісі. За безжальність та жорстокість халіфа прозвали Глухим. Йому вперше за багато років вдалося підкорити грузинів. На території сучасної Грузії створили Тбіліський емірат, і Грузія на 386 років втратила волю, а разом із нею і десятки гектарів лози, адже для мусульман традиції виноградарства були чужими.

Окрім того, існує легенда, що Меруані Мухамед наказав вирубати всі виноградники ще й для того, щоб грузинські вояки від того напою не перетворювалися на вовків. У Грузії досі поширені перекази про те, що перед усіма боями для хоробрості та зміцнення сили воякам наливали вина, і вони ставали безстрашними, як вовки.

Лише в ХІ столітті, після сходження на престол Давида Будівничого і відновлення самостійної Грузії, селяни почали відроджувати свої виноградники у тих масштабах, у яких вони існували до Тбіліського емірату.

За Давида Будівничого територія Грузії збільшилася. Так, у 1104 році він приєднав до свого царства Кахетинське князівство. Ці землі виявилися золотою жилою для виноробства, і навіть нині 2/3 усього винограду вирощують саме в Кахетії. Взагалі передгір’я Кавказу славиться своїм унікальним кліматом та ґрунтами. Саме тут вирощують знаменитий на весь світ сорт винограду – Сапераві. Місцеві мешканці кажуть, що вино із цього сорту є цілющим, і більшість довгожителів цього регіону пояснюють тривалість свого життя тим, що «п’ють Сапераві».

Саме у Кахетії вино виготовляють за стародавнім методом. Тут його вичавлюють ногами у спеціальних резервуарах, а опісля виноградний сік потрапляє в ємності. Квеврі – це спеціальний глиняний горщик яйцеподібної форми, який і нині виготовляють за стародавньою технологією із вапнякової глини з додаванням кольорових металів (золота, срібла та міді). Таким чином, вапно, вступаючи в реакцію з вином, укріплює стінки квеврі та виконує антисептичну функцію. Сам же глек закопують у землю.

Вино, потрапивши до квеврі, упродовж 3-4 місяців проходить ферментацію. Допоки молодий напій бродить, господарі що чотири години помішують його. За смаковими та органолептичними властивостями таке вино є унікальним, тому нещодавно традицію виготовлення грузинського вина внесли до світової спадщини ЮНЕСКО.

Але Кахетія не весь час була віддана улюбленій справі. Річ у тім, що упродовж 5 століть мешканцям передгір’я доводилося боронитися від загарбників. З початку 15 століття і до середини 18 кахетинці потерпали від постійних набігів іранців та турків, які намагалися підкорити цю територію. А знаючи традиції мусульман, можна впевнено стверджувати, що ані виноградників, ані вина вони цілими не залишали. Існує навіть легенда, що під час одного з таких набігів було знищено всі виноградники, а поля спалено. І от один із землеробів прийшов на своє поле і з горя заплакав, а від його сліз відродилася лоза.

Взагалі у Грузії немає такого регіону, який би не займався виноградарством. Просто в окремих областях це ремесло, яке має подекуди тисячолітні традиції, тут існує лише кілька століть. Наприклад, другим за значенням винним регіоном країни є Імереті. Його адміністративний центр – місто Кутаїсі. Саме в цьому регіоні виробляють 80% усіх ігристих вин Грузії.

Не менш важливою є і географічна зона Чорноморського узбережжя – Аджарія, Гурія, Мегрелія та Абхазія. Усі ці регіони розташовані у вологому субтропічному кліматі на висоті 500 метрів над рівнем моря. Саме тут народжується найвідоміше мегрельське вино Оджалеші, яке за якістю і смаком можна порівняти з винами Бургундії. До 1992 року вина виробляли і в Абхазії. Утім після її анексії Російською Федерацією і створення на цій території самопроголошеної і ніким не визнаної республіки, грузинське виноробство там припинилося. А виготовляли там вина із сортів Авасірхава, Качічі та Чхавері. З яких виходило природне напівсолодке вино.

Окрім території Абхазії, втраченої в 1992-1993 роках, Грузія втратила і значну частину Південної Осетії у 2008 році. Завдяки втручанню Росії на цій території( Південній Осетії) створили самопроголошену республіку. Проте на цих землях не було великої кількості виноградників. Війні 2008 року передував економічний конфлікт. До прикладу, у 2006 році Росія ввела ембарго на грузинське вино. Тоді грузини втратили найбільший ринок збуту вина, адже майже 80 відсотків усієї своєї продукції вони експортували до Федерації. Звичайно, це дуже вдарило по економіці маленької кавказької країни. Утім сум’яття та розруха тривали лише 2 роки. За цей час у країні домоглися реформ, змін до законодавства та покращили якість вина.

Так у Грузії з’явилася Національна агенція вина, а опісля і дегустаційна палата. Саме тут почали контролювати якість виготовленої продукції. У невеличкій кімнаті експерти, яких навчали у Франції та Іспанії, анонімно визначали смакові якості напою.

Ця палата працює і досі. Розташована вона в столиці Грузії – Тбілісі, і саме сюди надсилають усі зразки вин, які існують у країні. Якщо за смаковими та зовнішніми ознаками вино відповідає необхідним показникам, йому ставлять відповідну оцінку і відправляють до лабораторії, яка перевіряє хімічний склад. І лише після цього дають змогу придбати ліцензію на продаж за кордоном.

До речі, аби контролювати якість винних виробів, у агенції розробили ще один механізм. Так, кожен господар виноградника восени мусить прозвітувати в урядовій агенції, скільки кілограмів ягід він зібрав. Ці дані дають змогу контролювати продаж вина, та запобігають його фальсифікації чи виготовленню зі спеціальних порошків.

За 7 років грузинське вино виходить на зовсім інший рівень якості. І тоді в 2007-2008 створюють ще й рекламні агенції, які мають на меті популяризувати продукт. Його рекламують не тільки на внутрішньому ринку, але й за межами країни. Зараз Грузію вважають економічно успішною. Тут налагодили експорт не тільки вина, але й мінеральних вод, фруктів, кисломолочних виробів, а віднедавна постачають і енергетичні ресурси, хоча і в малих обсягах. Втрата Осетії та Абхазії у перші 5 років, звичайно, дуже негативно вплинула на економіку Грузії, але зараз це практично не відчутно, адже країна економічно, культурно і політично виросла порівняно із самопроголошеними республіками.

Але й тут не все так гладко. І подальше процвітання експорту, як і грузинського бізнесу, залежить від виважених дій уряду. Звичайно, із 2004 року Грузія зробила значний стрибок, піднявшись із 133 на 48 місце за рівнем несприйняття корупції в рейтингу Transparency International. Валовий внутрішній продукт зростає з 2009 року й зараз становить 3743 долари США на кожного мешканця (в Україні – 2005 доларів). Проте за розрахунком паритету купівельної спроможності Грузія стоїть не набагато вище за корумповану Україну – 9162 долари проти 8665 українських. Попри економічне зростання, Грузії ще далеко до того, щоб подолати бідність навіть за допомогою розвитку туризму, нарощенню експорту та зростанню внутрішнього промислового ринку.

МОЛДОВА

Відомий російський блогер, нещодавно побувавши в Молдові, сказав, що «вино для цієї країни, як нафта для Росії». І не помилився. Адже ВВП Молдови на 4,2% складається з винного сектору. Окрім того, ця продукція становить 7,5% від загальної кількості того, що експортує Республіка Молдова. Щороку у країні виробляють до 15 мільйонів декалітрів вина, це колосальна кількість для такої маленької держави. Але це не єдині рекордні цифри, якщо говорити про вино й виноград у Молдові. Саме в цій країні найбільш густо насаджені виноградники у світі. Площа, яку займає ця аграрна культура, становить 147000 гектарів. Більшу частину, звичайно, засаджують комерційні структури, та чи не кожен фермер має свій невеликий виноградник і свою маленьку виноробню.

Але історія вина, як і історія цієї країни, почалася значно раніше. Молдавани запевняють: якщо трохи пофантазувати і не прискіпуватися, то можна переконатися, що територія їхньої країни нагадує гроно винограду. І розповідають легенду про те, як один цар поїхав на полювання. Їхав він довго, кілька днів. Полювати любив із великим почетом і з улюбленим собакою із кличкою Молда. За цією ж легендою, уся королівська процесія загубилася в густих лісах. Блукали вони довго і вже знемагали від спраги. Та врятував їх собака, який натрапив на річку. Цар присів біля її берегів, де на пагорбах ріс дикий виноград,
втамував спрагу та голод, а опісля назвав річку на честь собаки, який врятував його і його почет.

Хоча насправді історія Молдови трохи інша. Заснували цю країну даки. Перші згадки про Молдову датуються 70-44 роком до н.е. Приблизно на території сучасної Молдови і було створено царство. Дакія була відома аж у Римській імперії, адже славилася родючими землями та багатими лісами. Знахідки археологів свідчать, що саме даки почали на цій території виготовляти вино. І напій цей був неперевершеним, бо про нього згадав і сам Гомер у поемі «Іліада». В одному з віршів зазначено, що «грецькі воїни поїхали до Дакії у пошуках вина».

Після того як на молдавські землі прибули греки, вони дещо удосконалили процес виробництва вина. Зокрема, розказали і показали дакам, як можна витискати ягоду за допомогою преса (до речі, його удосконаленим варіантом багато сімей послуговуються й досі).

Утім не тільки греки навчали виноробству, даки показали колоністам і свій особливий спосіб зберігання вина. Для теплої Греції він мало годився, але от у Молдові його застосовували: даки залишали виноград до перших морозів, так відбувалася консервація вина методом заморожування. Можливо, саме звідси походить такий спосіб виготовлення вина, відомий нині у світі як «айс вайн».

Територія Молдови була надзвичайно привабливою для сусідніх держав. Тому без воєн і загарбування земель тут теж не обійшлося. Приблизно в 105 році нашої ери, за часів правління царя Децебала, на Дакію напали римляни і підкорили її. З горя цар наклав на себе руки. Традицій і культури даки римляни не змінювали, для імперії ця країна була вигідним ресурсом. Саме звідси вивозили велику кількість вина та зерна на продаж.

Прадавня культура і залишки місцевого населення асимілювалися вже в часи Середньовіччя, коли ці землі поступово почали заселяти слов’яни. Саме в цей період Молдова сформувалася як держава. У 10-11 столітті кількість населення на цій території невпинно зростало, адже уздовж Дністра почали заселятися «вигонці» – слов’яни, які втікали від гніту бояр з володінь галицьких і київських князів. В 11-13 ст. у пониззі Дунаю існувало державне утворення – Берладська земля – з центром у місті Берлад (сучасний Бирлад у Румунії).

Але найбільше зміцнив державу, укріпив її кордони та економіку Штефан чел Маре або Штефан Великий у 15 столітті. Цей правитель усвідомив, що найбільше багатство Молдови – виноградники, тож аби мати прибуток, потрібно спершу щось вкласти в них. Саме чел Маре ввів при дворі посаду виночерпія, в обов’язки якого входило стежити за всіма виноробами країни, удосконалювати якість напою та придумувати методи обробітку та збереження виноградників. За часів Штефана Великого на територію Молдови було завезено нові сорти лози.

Але не завжди все було так спокійно, хоча й таких перипетій, як із виноградниками в Україні та Грузії, у Молдові не було. Османська імперія, яка пробувала підкорити землі молдавських господарів, звичайно, намагалася знищити масиви виноградників і тут, але зробити це їм не вдалося. Як свідчить легенда, саме виноград врятував молдавських воїнів від поразки. А відбувалося все так. Закрившись у фортеці, вояки були оточені османами, провізія закінчувалася, та й сил обороняти місто далі не було. Але хоробрих лицарів врятували лелеки. Саме вони у дзьобах принесли ягоди винограду, які і надали воякам сили перемогти і врятувати місто та країну. Тому досі символом виноградарства та виноробства в Молдові є лелека з розкритими крилами.

Але не османські набіги та нищення виноградників були найбільшою трагедію виноробства у Молдові. Деякі історики вина та лози розповідають, що для їхньої країни є окремий розділ, і стосується він саме царської Бессарабії. У 1812 року частину молдовської території анексувала Російська імперія.

Найбільш родючі землі роздали російській знаті. Тут вони будували так звані «винні дачі». Утім, у цій історії є і плюси, адже для удосконалення виноробства загарбники запрошували професіоналів із Франції, і саме ті заявили, що Молдова – це як маленька Франція, адже лежить у широтах, у яких можна вирощувати найкраще французьке вино. За цей період молдавський напій змінився настільки, що на міжнародній виставці вино з автохтонного сорту винограду Негру де Пуркарь здобуло в Парижі найвищу нагороду. Імперські винороби навіть створили спеціальні мікрозони для вирощування особливих сортів лози, які, до речі, існують і нині. Зокрема сорт Пуркарь і досі переважно вирощують в регіоні Штефан-Воде, сорти Кодру та Фетяска в регіоні Бєльці, а інші червоні сорти – у регіоні Траянові Вали.

Звичайно, виноробство у країні потерпало і в період революцій та воєн. Та найбільшого розвитку молдавське вино набуло за часів радянської імперії, а саме в кінці 80-х. Тоді наростили просто колосальний промисловий потенціал. За статистикою, кожна друга пляшка, випита на території СРСР, була виготовлена в Молдові. Останнє найбільше потрясіння для молдавських виноградників сталося за часів Горбачова. Борючись із алкоголізмом, він, як і в Україні, наказав вирубати усі виноградники. Тоді, у 80-х роках, країна втратила більшу частину лози.

У радянський час у Молдові були також створені найбільші підземні погреби, де зберігають вино. Один із них – Milestii Mici – занесли до книги рекордів Гіннеса як підвал, який містить найбільшу у світі винну колекцію. А от у Крікові погреб розташований в колишній каменоломні перетворили на спеціальне підземне містечко, де є свої вулиці, квартали.

У 2006 році Молдова також пережила ембарго Росії. І зробила це за грузинським сценарієм: удосконалила якість вина і вийшла на найбільш претензійний ринок, що дало країні можливість продавати більш дорогий і вишуканий товар. А опісля знайшла й інші ринки збуту. Сьогодні Молдова постачає вино в країни СНД, а це 68% від усього експорту молдавського вина. Найбільшими споживачами продукції Молдови є Казахстан, Україна та Білорусь. Утім після зняття ембарго у 2016, Росія залишається на першому місці за обсягами споживанню цього продукту. А найбільшими покупцями молдавських вин на Заході є Польща, Чехія та Румунія.

Зараз Молдова, як і Грузія, освоює китайський ринок. Країна дбає, аби найбільш прибуткова галузь розвивалася. Тому закони та законопроекти тут доопрацьовують, часто беручи приклад із провідних виробників вина у світі. Дбають тут і про винний туризм. До прикладу, з 2002 в країні проводять фестиваль вина. Традиційно епіцентром свята є Кишинів. Просто в середмісті столиці влаштовують ярмарок, де представлені всі виноробні компанії країни. У 2016 це свято відвідали понад 100 тисяч осіб – молдаван і гостей з інших країн. Адже тут вважають: «вино любить тишу, коли дозріває, і компанію, коли відкорковують пляшку»!

Джерело: Сусіди
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
PMG.ua