Володимир Суботовський: «Мої працівники мають високі зарплати, бо заслуговують на них!»

Побутує думка, що успішний керівник – це сувора персона за зачиненими дверима, яку побоюються підлеглі й нишком обговорюють по закутках. Він має вселяти страх і без жалю звільняти працівників за будь-яку провину. Бізнесмен та директор одних з найуспішніших підприємств на Закарпатті Володимир Суботовський такі міфи сприймає з усмішкою, адже добре знає, що насправді успіх будь-якого бізнесу залежить, в першу чергу, від того, наскільки задоволені працівники. Адже люди для цього бізнесмена – в пріоритеті.

На зустріч з директором ТОВ «Завод мінеральної води «Аква-Поляна» ми приїхали у санаторій «Кришталеве джерело» – ще один успішний проект молодого бізнесмена. Крокуючи стильними сучасними коридорами, важко повірити, що ще відносно недавно цей заклад знаходився у досить плачевному стані. За короткий термін збитковий комплекс перетворився на одне з найпопулярніших місць відпочинку поблизу Сваляви. А що ще краще може сказати про господаря, як не його обійстя?

У кабінеті бізнесмена – комфортний мінімалізм: жодних пафосних меблів і надмірних прикрас. На полицях стелажа замість бурштинових картин чи статуеток, на стінах  - прапори з підписами воїнів АТО і подяки. Володимир каже, що це – найкраща нагорода в житті, проте за що він їх отримав не зізнається. Каже, що добрими справами не хизуються…

За філіжанкою кави говоримо про сім’ю, дитинство, дітей, роботу і, звісно ж - Сваляву. На що нині успішний керівник, будучи школярем, позичав гроші в директора школи, що його доводило до сліз у дитинстві, як познайомився з дружиною, як його провчили австрійці, скільки платить працівникам і кого з відомих людей запросив би на каву – про все це у нашому інтерв’ю.

-Усім відомо, що шлях до успішного життя закладається ще з дитинства. Розкажіть про своїх батьків. Як їм вдалося виховати успішного сина?

-Батьки у мене просто чудові й, вважаю, правильно нас виховали. Вони вже 46 років разом і є для нас хорошим прикладом. Навчили любити і поважати людей та свою країну.

Мій батько, Віталій Михайлович, народився на Київщині, навчався в Київському сільськогосподарському інституті. Він у мене – поважного віку, я ж в нього – п’ята дитина, наймолодший син. Татові уже пішов 85-й рік. Все своє життя він пропрацював у лісі, до того ж  - більше 30-ти років на керівних посадах. Починаючи з майстра лісу, пройшов усі кар’єрні щаблі, щоб стати керівником найбільшого лісокомбінату в колишньому Союзі. 

Він першим на той час відкрив завод по виробництву ДСП. Батько був хорошим очільником, хоча зараз дехто пускає чутки, ніби через нього закрився завод. Це повна нісенітниця, бо коли тато йшов на пенсію, підприємство діяло по налагодженій системі, не було ані боргів по зарплатах, ані комунальних боргів, ані жодних інших невирішених фінансових питань. Батько з чистою совістю лишив завод своїм наступникам - молодшим керівникам, які, власне, цього й добивалися. 

Проте, вочевидь, у них не було бажання його розвивати. Як результат, все обладнання було вирізане та здане на металобрухт, і підприємтво зрештою збанкрутувало. Я впевнений, що якби мій тато був молодшого віку хоча б років на десять, то завод працював би й надалі, і на сьогодні мінімум 1500 людей мали б робочі місця. Та й уся система лісового гоподарства у Свалявському районі виглядала б зовсім по іншому.

Мама, Мирослава Йосипівна, молодша за тата на 16 років. Вона з Івано-Франківщини. В батька це другий шлюб. Маю старшого брата Віталія, зведених сестру Валерію та, на жаль, вже покійних братів Олега та Юрія.

Я радий, що маю таких батьків та родину і прагну бути так само хорошим прикладом для своїх чотирьох дітей.

-За що в дитинстві сварили вас найбільше?

-Як, напевно, у більшості сімей радянського союзу, в нашій сім’ї дітей особливо не балували. Практично, нашим вихованням займалася мама, вона в основному й проводила просвітницьку роботу (сміється – авт.). Тато повертався додому пізно, і йшов, коли ми ще спали. Він на той час був дуже зайнятий, очолював велике підприємство, де працювало 5000 людей. Вже, як їй не вистачало сил, тоді втручався тато. Він їздив у відрядження за кордон і якось з Америки привіз ремінь, оздоблений монетами. То ті центи були і на моїй «п’ятій точці» (сміється, - авт.). Але я радий, що такі методи були застосовані, бо я був дуже енергійною дитиною в школі, тож треба було інколи той мій запал притушити. А в цілому я вчився добре і був активним. Тож не дивуюся, що в мене і діти такі. 

- Яких традицій дотримувались у вашій родині?

- Традицією було навідуватись до родичів старшого віку. Ми завжди їздили в гості на Різдво, на всі Дні народження. Усі сімейні свята проводили разом, відпочивати їздили теж разом. В неділю завжди готувався сімейний обід, пекли пиріг, торт або, як кажуть в нас на Закарпатті - «кісто».

У нас була повага в сім’ї, кожен знав свою нішу. Оскільки нас було троє мужчин, ми виконували домашні обов’язки. Хата була поділена на дві території: одну прибирав мій старший брат, а другу я. Мама дуже жорстко ставилася до порядку. Мав бути вимитий посуд, а якщо ми приходили брудні, то один раз пробачалося, а вже на наступний ставали і, зі сльозами на очах, самі прали свої речі (сміється, - авт.).

А ще я з дитинства якось фанатично любив малих пташок: каченят, курчат… Якось навіть бігав на перерві й побачив, що привезли гарних курчат. Тож пішов до директора, позичив у нього 25 карбованців, сказав: «То ж верну, ви ж мого тата знаєте» (сміється, - авт.). Він позичив ці гроші, і я пішов та купив 50 курчат. Всього у мене було 200 пташенят. Одне з них навіть жило в моїй кімнаті.

- Поділіться найяскравішими спогадами дитинства.

-Дитинство було чудове! Проводив я його в селі на Львівщині у маминої тітки, або на Київщині в діда. Неасфальтовані дороги, калюжі, пісок… Тобі не треба ніяке озеро, бо ти можеш купатись в теплій калюжі, де води по пояс. Ми запускали кораблики, ловили рибу, катались на велосипеді, при чому він був один на всіх.

-З друзями дитинства зв’язок підтримуєте?

-Так, тим більше, що багато з них на сьогодні працюють зі мною в бізнесі й допомагають мені досягати поставлених цілей. Але в житті трапляється різне. У мене є знайомі, яким, так склалося, довелось відсидіти у в’язниці, або ж знайомі, залежні від алкоголю. Однак для мене це, чесно кажучи, ролі не грає. Я ж пам’ятаю цих людей такими, якими вони були у школі. Тож я намагаюсь підтримувати зв’язок з усіма товаришами і, якщо потрібно - допомагати і підтримувати. Особливо, якщо бачу, що людина стала на шлях виправлення.

-Продовжіть фразу: «Сім’я - це...».

- Сім’я – це моє життя. У мене прекрасна дружина та четверо чудових дітей. 

Старшому сину Володимиру – 14 років. Зараз він проживає з моєю першою дружиною. У нас добрі стосунки. 

У  шлюбі з дружиною Марією у нас народилось троє дітей: сину Віталію – 10 років, Михайлу - 8 років та донечці Марії – 3 рочки. 

- Ви – суворий чи поблажливий тато?

- Більш поблажливий. Сварю їх хіба за брехню, бо дуже не люблю, коли люди говорять неправду і не дотримуються свого слова.

- З дружиною як познайомились?

- Моя секретарка виїхала з чоловіком на проживання у іншу країну. І от моя майбутня дружина прийшла влаштовуватись до нас на роботу. Прекрасна, молода, енергійна дівчина. Якась така харизма в неї була! Чимось нагадала мені мою маму. Тож я її прийняв на роботу. 

Але стосунки зав’язалися лише через 2 роки. Мені був 31 рік, я вже був розлученим. 

Я радий, що мені Бог послав таку дружину, бо без неї я б не мав таких здобутків.

-Тобто ви згідні, що за кожним успішним чоловіком стоїть жінка?

-Однозначно! Тільки так і ніяк інакше.

-Пригадайте свій перший заробіток. Що стало першими кроками до успішного бізнесу?

-Я закінчив Тернопільську академію народного господарства, факультет «Міжнародна економіка». Захистив дипломну роботу. У 1992-му році почалися програми обміну між студентами. Мій брат навчався у Віденському університеті й працював у банку, тож запропонував приїхати, підучити німецьку мову, подивитися ще той світ. І я поїхав у Австрію. 

Це був 2000 рік. Чим заробляв? Тим же, що і більшість тих, хто не хотів сидіти в батьків на шиї. Пробував себе в торгівлі (сміється, - авт.). Потім почав займатися доставкою автомобілів. Був посередником між виробником та автосалонами. І заробляв досить великі на той час гроші. Це був хороший досвід, який дав багато знайомств.

До речі, мене австрійці добре провчили. Я зняв там квартиру і при переїзді все поприбирав, повимивав, запросив друзів на новосілля. Після святкування все сміття поскидав і виставив свій ящик у двір. Стоїть він там день, два, три, тиждень. Я розумію, що щось не те, якісь проблеми виникли. Пішов у магазин, приходжу, дивлюсь, а мій ящик у мене під дверима стоїть. А на контейнерах для сміття написано, де склотара, де папір, де біо-відходи. І знали ж в дворі, що новенький заїхав. Дивлюсь, а за дверима сусідка старшого віку спостерігає. Ну,я взяв пакети, все перебрав, поскладав. І сміття на другий день забрали. Вже сусідка посміхається – навчила! Але я заповажав їх, бо молодці - прекрасна школа. Досі пам’ятаю той випадок, і вдома ми так само сортуємо: скло, ПЕТ, біо, щоб не засмічувати нашу планету.

А ще мене в поліцію здали, бо я автомобілем заїхав трохи на бордюр. Машину в мене забрали, штрафи поплатив. Ну думаю, нічого собі! Жорсткі ви тут!

Але, я вам скажу, що не міг я там жити, так важко було. Я мріяв про рідні гори, про дім, про Україну. Так склалося, що саме там познайомився з товаришем з Башкирії, батьки якого хотіли налагоджувати власний бізнес по розливу вина, соків, води. Ми почали разом їздити по Європі, дивитися різні лінії виробництва. Я вже планував повертатись в Україну і думав чим займусь на рідній землі. Один з товаришів дитинства, який працював начальником збуту на заводі з розливу мінеральної води, мені й підказав цей бізнес.

Тож я довго не думаючи, заснував своє перше підприємство. Ми завезли лінії, запустили їх і почали працювати у 2004 році. Це і є початок «Аква-Поляни». Це була найбільша іноземна інвестиція в Закарпатську область на той час.

Проживши два роки в Австрії, я зрозумів, що будувати бізнес можна і в Україні. Бо багато сфер ще були не зайняті, а ресурс в нашій державі – шалений. Та й зараз, хто б мене не запитав, я переконую, що у нас – багата країна з величезним людським потенціалом.

На той час тато вже був поважного віку, вийшов на пенсію і поїхав з мамою жити на Київщину в будинок своїх батьків. Я ж повернувся додому, до Сваляви. Трішки підремонтував батьківське обійстя і тут оселився.

-Важко було починати нову діяльність?

-Я страшно віддаюся роботі. Тоді в мене працювало біля 100 людей, в яких були свої сім’ї. Я відчував відповідальність за них, тому завжди слідкував, щоб люди мали достойну зарплату, соцпакет. Бо для мене це важливо. Я тримаю своє слово. І якщо щось сказав, то так воно і буде. Тому й сидів на роботі з ранку і до вечора, бо знав, що взяв великі гроші в кредит, які потрібно було віддавати.

Першочергово потрібно, як то кажуть - «збити команду». Люди мають відчути себе частинкою колективу. І це відповідальність керівника. Досить легко працювати з людьми, якщо встановив з ними нормальне спілкування. Досвід приходить з роками. Насамперед треба самому бути психологом і вміти стати на місце людини. У 2005 році у мене був наймолодший колектив в Україні серед малого бізнесу  - до 50 чоловік. Ми хотіли розвиватися, тому завжди платили високі зарплати і немалі податки. У 2006 році мене визнали кращим молодим роботодавцем України. Мені було 28 років.

- Це досить вагоме визнання. Невже все йшло так просто? Були ж якісь підводні камені?

- Як тільки ти стаєш успішним, у тебе починаються проблеми. У нас страшно не люблять «білих ворон». На той час місцеві авторитети, які, роками вели бізнес за тих умов, які їм були вигідні. А тут зявився я і показав, як воно може працювати. Що можна платити людям достойні зарплати, з яких чесно платити податки, і при цьому прекрасно заробляти.

І з цього моменту почалися «певні труднощі» (сміється –авт.). Є різні варіанти їх вирішення. Можна спробувати домовитися. Але якщо ти раз дасиш слабинку, то далі тебе будуть постійно використовувати. Тому ми вирішили домагатися справедливості в суді. Такі речі роблять нас сильнішими, стабільнішими і серйознішими. Допомагають покращити виробничі процеси і спланувати захист підприємства від непередбачуваних обставин.

- А хто судиться? Конкуренти, чиновники?..

- В основному конкуренти. Вони не хочуть, щоб хтось розвивався, вони хочуть, щоб усі працювали за їх правилами. В мене ж інший підхід.

Коли ми увійшли на ринок, то були на 10-му місці. А зараз займаємо другу-третю сходинку після справжнього «монстра» - корпорації «Українські мінеральні води». Хоча, якщо порахувати, то податків ми сплачуємо вдвічі більше.

Конкурентів і чиновників обурює, що мої працівники отримують високі заробітні плати. Бо для перших я встановлюю тренд і вони змушені піднімати своїм підлеглим оплату праці, зменшуючи свої особисті доходи. А другим обмежую можливість зловити мене на незрозумілих речах і вимагати в мене хабарі.

Людям треба платити! І не лише заробітну плату, а й податки за них. Щоб коли вони завершать свій трудовий стаж, то мали хорошу пенсію. І про це я завжди говорю на всіх рівнях, демонструючи це особистим прикладом.

Знаєте, я увесь час займався бізнесом, сім’єю, і коли бачу, що плачу великі податки, а мені, до прикладу, беруть і перекривають воду на санаторій, в якому 200 чоловік відпочиває, то це не мотивує ні на грам. У мене є багато знайомих, які не витримали такого тиску і просто емігрували. Я ж не хочу виїжджати. Мені тут подобається працювати і жити, бо я - вдома.

-Що спонукало Вас відновити «Кришталеве джерело»?

-У 2012 році ми дізнались, що продається цей санаторій, який був у занедбаному стані після 30-річного існування. Його ще якось «підшаманювали», але заклад уже був під заставою в банку. Тож ми його викупили та почали в нього інвестувати. Зрештою, відреставрували його власними силами.

Мені часто болить, що я їжджу на дорогому авто, а дехто не має що їсти. Але я ці гроші заробив. І хочу, щоб і інші могли теж заробляти. Я не доводив заводи до банкрутства, щоб продати чи скупити його за копійки. Коли я приїхав з Австрії, то мав авто, але продав його, і ще й братову машину, щоб придбати автомобіль для розвезення води і все необхідне, для того, щоб нововстворений завод добре функціонував.

Щоб отримати щось в перспективі, сьогодні треба вкластися по максимуму. В першу чергу, особистими силами та залученням фінансів.

-Скільки людей перебуває у вашому підпорядкуванні?

-На «Аква-Поляні» – 49, а в санаторії – 130. Люди, що працюють в санаторії «Кришталеве джерело», отримують одні з найвищих заробітних плат в області серед санаторно-курортного бізнесу. 

-Карантин якось вплинув на робочі процеси?

-Так. Це був дуже важкий час, але ми його прекрасно використали. Підремонтували санаторій, а саме: зробили ревізію у внутрішньому басейні, десь підфарбували, десь замінили плитку і збудували вуличний басейн, доки людей не було. Розробили нову систему управління санаторієм. Продумали систему лояльності для наших відвідувачів. Бо кожен клієнт для нас є важливим. І вся команда працює над тим, щоб після перебування в «Кришталевому джерелі» у гостей залишилися лише найкращі враження про санаторій та Закарпаття.

Ми розробили мобільний додаток і тепер у своєму гаджеті можна бачити свій план перебування в санаторії, результати аналізів, рекомендації лікарів, заплановані та пройдені процедури. Кожному пацієнту дається свій код і він, чи вона, можуть приїхати через рік, знайти себе в базі і порівняти стан здоров’я.

-Ви – суворий керівник?

-Так, але справедливий. За брехню і невиконання завдань перший раз завжди «жовта карточка» - людина може помилитися, далі  -звільнення. За крадіжку – «червона» автоматично.

-Вам легко звільнити людину?

-Важко. Шкода, що людина втрачає можливість працювати в хорошій компанії. А я назад не візьму. Я всіх своїх підлеглих знаю особисто. Мені не грає ролі, чи це директор, чи технічний працівник. Всі для мене дуже важливі. Кожен з них вносить свій вклад у загальну роботу.

-А легко визнаєте провину?

-Легко. Без проблем прошу вибачення, якщо помиляюся в чомусь.

-А що для вас Свалява?

-Це – місце мого дитинства, школа. Прекрасний зелений туристичний привітний край. В мене тут народилося четверо дітей, і я вдячний за це. Я люблю це місто, ціную його і хотів би, щоб воно було набагато кращим, ніж зараз.

-З часів вашого дитинства місто змінилось?

-Змінилось, до того ж - в гіршу сторону. Бо ж треба любити не тільки самого себе, свій двір, а й те, що тебе навкруги оточує. Ти ж не живеш виключно у своєму дворі. Ти ходиш вулицями, гуляєш парком…

Я вважаю, що це місто великих перспектив і воно має всі ресурси. В першу чергу - унікальне місце розташування та потужний людський потенціал, який з кожним роком втрачається. Свалява ж була промисловим містом. Тут готувалися кадри для всієї Закарпатської області. Тут функціонували лісокомбінат, меблевий комбінат, хімзавод, «Електрон», продтовари, промтовари…

-Що треба змінювати насамперед, аби ці ресурси почати використовувати?

-Мають прийти професійні люди і патріоти. Якщо займатися роботою, залучати фахівців, працювати на результат, змінювати підходи і не красти – тоді є перспектива вивести Сваляву на новий рівень. Вірю в це і готовий допомагати.

- Кого з відомих людей ви б запросили на каву?

- Однозначно, людину, яка мені дала своєрідний поштовх. Це військовослужбовець Вадим Сухаревський, який першим відкрив вогонь, проігнорувавши всі накази, коли розстрілювали його хлопців у зоні АТО. Дуже сильна і потужна людина!

Якби можна було, то поспілкувався б з Володимиром Висоцьким. На мою думку, це була дуже мудра, смілива і харизматична людина з ґрунтовним багажем життєвого досвіду.

Ну і, якби це було можливо, запросив би на каву Стіва Джобса. Мені дуже імпонують його ідеї, прнципи та погляди. Завжди пам’ятаю його цитати: "Чим старші ми стаємо, тим більше ми розумнішаємо, і поступово ми розуміємо, що годинник, який коштує $30, і годинник, який коштує $300, показують один і той же час". 

-Любите читати?

-Люблю.

Зараз читаю «Історію України», оскільки спілкуюсь часто з людьми, які воюють на фронті. Вони й надихають на вивчення історичних моментів. Щоб відволіктися читаю детективи.

-Кого ви можете назвати щасливою людиною?

-Це людина, яка має сім’ю, дім, роботу з нормальною зарплатнею і відчуттям самореалізації.

-Яким ви бачите себе через 30 років?

-Таким, як і зараз, тільки з великою кількістю внуків. (сміється, - авт.).