Роздуми про книгу Мирослава Дочинця «Вічник. Сповідь на перевалі духу», або карпатська робінзонада
Серед людей, прискіпливих, мінливих, письменники чи не найбільш вразливі – палять свою свічку з двох кінців. У пошуках віртуальної над-істини, в перманентних докорах сумління вони живуть у нескінченних вимірах – власним життям і життям своїх героїв. А ще, художньо досліджуючи дійсність, не можуть обійти політичні аспекти реальності.
Кажуть, що жінку легко полюбити з першого погляду, а книжка може «сподобатися» за титульною сторінкою. Але жінку можна розлюбити після кількох сказаних нею слів, а книжку відкласти, прочитавши один абзац її тексту, якщо він бездарний, мілкий, «припудрений»...
«Якби я так годен, як не годен, я б написав вербовим прутиком свою книгу на плесі води і втішно спостеріг би, як птахи з високости зчитують її, і як слова, спіткнувшись об каміння ріки, підносяться в небо, а відтак спадають на землю місячною росою. Бо слово написане не вичахає, не обертається в земний тлін, як ті, що виводять його. Слово, зачате пером і запліднене мислю, несе свою службу довіку»...
Якби українські читачі так «бирували», як не «бирують», вони невідкладно прочитали би нову книжку мукачівця Мирослава Дочинця «Вічник. Сповідь на перевалі духу», з якої взято попередній абзац.
Якби у сучасній українській школі вчили так як треба, а мільйони українських заробітчан повернулися на Батьківщину і одержали вдома роботу за уподобаннями і фахом, якби мільйони українських безробітних мали гроші на книжки і газети, – вони, певно, зачитали би згадану книжку до дірок... Жанрово вона – не повість, не роман, а – «сповідь великої душі, документ мудрого серця». У ній письменник пише про долю наших краян у роки Другої світової війни та повоєнні радянські десятиліття. З відстані часу, у нових політичних реаліях, скажемо так, тепер нелегко відновити типові, спільні для всіх почуття, переживання і думи учасників тих історичних подій.
Комусь із закарпатців, мобілізованому в угорську армію, довелося на східному фронті під Воронежем мерзнути в окопах, а потім у полоні чекати закінчення війни. Ще хтось за веліннями долі і серця брав безпосередню участь у боях проти фашизму в армії Людвіка Свободи, у комуністичних підпіллях, партизанських загонах і з'єднаннях О. В. Тканка, В. П. Русина... А комусь, як Вічнику із нової книжки М. Дочинця, довелось після Красного поля гарувати відлюдником, як Робінзон Крузо, у Чорному лісі. Хто з них, як кажуть, для історії цінніший? – то вже вирішувати сучасним українським читачам.
Справді, треба було піднятися на вершину духу, щоб споконвічно закарпатська Срібна земля, яка йшла через століття згорьована, подерта на панські лани, опалена страшною несправедливою війною, стала колискою майбутніх поколінь наших краян. До слова, у радянський час населення Закарпаття подвоїлося. Тодішній уряд не взяв жодної копійки іноземних кредитів, в історично короткий час, наперекір зовнішнім і внутрішнім ворогам, відбудував народне господарство, відкрив робочі місця для усіх працездатних, побудував школи, заклади культури, бібліотеки, безплатні квартири, лікарні... І при цьому щорічно знижував ціни на товари першої необхідності.
У якоїсь частини індиферентних закарпатців не склались добрі відносини з радянською владою, але вони не були і поганими. Про це пише письменник Мирослав Дочинець, відповідаючи на запитання: «Хто ми? Звідки, для чого і куди йдемо?» Переконливо у його книжці йдеться про те, що диспути інтелектуалів на теми з мудрих фоліантів тільки на користь українським олігархам, які не втомлюються повторювати, що в усіх бідах винен… український народ, бо неспроможний самовдосконалюватись. Безнастанне калатання в усі дзвони на одну й ту ж тему про несправедливість радянської влади має на меті відвернути увагу знедолених людей від справжніх винуватців усіх сьогоденних рукотворних бід на Україні. Книжка, а вона, без сумніву, публіцистична, вчить, яким не треба бути! Чи треба славословити недужих політиків, які заради власних меркантильних спонукань посилають на вірну смерть необстріляних, неозброєних юнаків на Красному полі? Чи треба стріляти з гвинтівки по танках, щоб у такий спосіб заявити про свої ідейні переконання? Чи обов'язково треба вірити в існування душ і духів, що нібито управляють усім матеріальним світом, аби економіка була продуктивною, а життя людей повноцінним?
Через тонку вишукану інтерпретацію автор згаданої книжки підводить читачів до думки про жорстоку несправедливість такого світу, у якому панують омана, зрада, підступність. Окрім того, вона може слугувати і тестом на буржуазний педикульоз.
У книжці Мирослава Дочинця можна виділити чи не найголовніше – соціальний оптимізм – як передумову розв'язання усіх проблем сьогоденного життя українців. І чи треба, покладаючись на чужий досвід, заради надуманих «реформ», заганяти людей у робінзонади? Двадцять років таких «реформ» привели до того, що Україна, маючи третину світових чорноземів, імпортує гречку з Китаю, картоплю – з Єгипту, масло і цукор – із Білорусії, м'ясо – з Бразилії... А населення країни при цьому зменшилось більше ніж на шість мільйонів! Сім мільйонів працездатних українців живуть і заробляють на життя за кордоном, а ще стільки ж виживають безробітними вдома. Одному Богу відомо, з чого і як вони живуть? Економісти ж переконують, що Україна може прогодувати 1,6 мільярда чоловік!!!
Отже, «Вічник. Сповідь на перевалі духу» Мирослава Дочинця, звичайно, не тільки про минуле, але і про сьогодення, про неперебутню цінність правди, про дефіцит критичної свідомості у наші дні. І багато про що інше, яке не можна, та й не треба, переповідати. Про це варто прочитати у згаданій книжці.
Іван Дзьобак