Воїн 128 бригади розповів, що найважче на війні
У 44-річного Володимира, бійця самохідного артилерійського дивізіону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, позивний Шабай. Усе тому, що 20 років він їздив по «шабашках» (заробітках).
До 2014 року це була росія, а потім хоч Шабаю й дзвонили звідти й пропонували хорошу роботу з великою зарплатою, він принципово відмовлявся й знаходив заробіток в Україні та Польщі, — розповідає пресслужба 128 бригади.
— Восени 2022-го я приїхав додому з роботи, побачив у дверях повістку й пішов у військкомат, — розповідає Шабай. — У мене давні проблеми зі здоров’ям, однак я про них особливо не розповідав, а ВЛК на це не звернула увагу. Так і потрапив у самохідний дивізіон 128 ОГШБр, працюю тут із гусеничною самохідною гарматою 2С1 «Гвоздика», моя посада — заряджаючий.
Шабай зізнається, що на всіх напрямках, де воює дивізіон, гаряче й небезпечно. Навіть з урахуванням того, що гармати стоять на певній віддалі від лінії зіткнення.
— Недавно по нашій позиції прилетів КАБ (керована авіаційна бомба). Я почув страшенний гуркіт від вибуху, й кинувся на землю. Біля голови просвистів величезний осколок і врізався в траву за 2 метри від мене. Іншим разом, коли ми стояли в населеному пункті, прилетів «Ураган» (реактивна система залпового вогню з 220-міліметровими снарядами) і вибухнув за дві хати від нас. Вистачало всього, але живий, слава Богу. Людина поступово до всього звикає, хоча дуже неприємно, коли поряд прилітає… Я воюю більше на автоматі, це вже ввійшло у звичку. Коли бачиш, що відбувається в тилу, як дерибанять гроші, які могли б піти на озброєння, то мотивація пропадає. Що для мене найважче? Тут одне на одне накладається — побутові незручності, психологічний пресинг, втрата товаришів, страх від прильотів… Але найважче, що далеко від дому. Я вже третій Новий рік зустрів не вдома. Ми його тут взагалі не відзначаємо. Лягаєш і намагаєшся поспати, а одним оком і вухом пильнуєш, чи все тихо. І в будь-яку секунду чекаєш команду «До бою!»
Дома, на Рівненщині, Володимира чекають дружина й син. Саме заради них він у ЗСУ.
— Я не хочу, щоб воював мій син. Я б хотів, щоб ніхто не воював, щоб люди жили в мирі й злагоді, йшли на компроміси, поважали один одного. Бо війна — це жахливо… Але не виходить, на жаль, бо є чокнутий сусід, який вирішив побикувати, поставити себе вище, ніж є. Ось чому доводиться воювати…
Раніше воїн 128 бригади розповів, як за допомогою дронів нищить ворога.