Незгасаюча пам’ять серця

19 червня 2013 року відзначатимемо ювілей, у якому радість і сум обнялися. Нашому славному і незабутньому землякові й товаришу, доктору історичних наук, професору, завідувачу кафедри історії УРСР, історіографії та джерелознавства Ужгородського державного університету, заслуженому працівникові вищої школи УРСР Михайлу Васильовичу Трояну виповнилося б 90 років. Але сумно на серці, бо цю подію ми відзначатимемо без ювіляра, якого ось уже 26 років немає поміж нас…

У подарованій мені книзі «Михайло Драгоманов у спогадах» її укладачами і моїми київськими колегами-науковцями й друзями І.С. гриценком та В.А. Коротким є такі рядки: «… Не менш важливими убачаються пошуки Драгоманова як реальної, цілком земної людини з її живими почуттями, наболілими проблемами тощо. Адже кожна знакова постать стає набагато ближчою та зрозумілішою, коли ми не лише оцінюємо її політичні чи наукові погляди, а й розглядаємо як учасника тодішнього історичного процесу, не відділяємо від стихії повсякдення та простежуємо її багатогранні зв’язки з оточенням».

На наш погляд постать професора Трояна є такою ж знаковою для Закарпаття, як і Драгоманова – мислителя європейського масштабу – для України. Тому своїми спогадами спробуємо внести скромну лепту до оживлення образу М.В. Трояна і наближення його до сучасників. Проте, як історик, нагадаю, що спогади є досить специфічним документом, оскільки людська пам’ять вибіркова, упереджена, а в силу цього не зовсім об’єктивна. Та все ж хотілося б, щоб усі затямили головне – за добро слід платити добром, а зло, як би воно не маскувалось, рано чи пізно жорстоко буде покарано.

Древні мудреці казали: велике бачиться на відстані. Сталося так, що ці рядки народжувалися за тисячі кілометрів від Закарпаття – на іспанському острові Тенеріфе, що входить до знаного у світі архіпелагу Канарських островів. Отже чарівна природа Канарів і плюскіт хвиль Атлантичного океану сприяли спогадам про людину, яка стала світлим променем у моїй долі і залишила вічний слід у моїм серці.

Примхлива доля подарувала мені знайомство з Михайлом Васильовичем, але жорстко відміряла нам всього одинадцять років товаришування і дружби. Уявіть собі, що може бути спільного між переляканим першокурсником історичного факультету і впевненим у собі, авторитетним професором, доктором наук, завідувачем кафедри, єдиним на істфаці (а може і в університеті) заслуженим працівником вищої школи? Як виявилося, може! Якщо ця людина – Троян.

Маючи за плечима унікальну біографію, десятки наукових праць, вагоме слово у науковому світі, він ставився до оточуючих з надзвичайною повагою, делікатністю і любов’ю. Напевне далися взнаки сімейне виховання, європейська освіта та природній дар. Тому в університеті всі любили і поважали професора Трояна, хоча були і заздрісники. Як у кожної талановитої людини. У багатьох життєвих ситуаціях Михайло Васильович керувався народною мудрістю, прислів’ями, у тому числі древніми латинськими, яких знав силу-силенну, здавалося на всі випадки життя. А жив за однією простою формулою: «Можеш допомогти людині – допоможи. Не можеш допомогти – не шкодь!» І колег, і студентів націлював говорити і писати «курто, а товсто», тобто коротко й зрозуміло. Проте в жанрі мемуарів до втриматися цієї настанови досить складно, принаймні її першої частини.

Крім суто професійних і журналістських інтересів з Михайлом Васильовичем нас об’єднувало Мукачево, де ми обоє проживали. Тому понад тридцять років шанований професор, чекаючи квартиру в Ужгороді, якої так і не дочекався!, доїжджав туди на роботу. І хоча його рідня майже вся трудилася на транспорті, автобусів він не любив, віддаючи перевагу «автостопу». Проте маючи сотні знайомих по всій області і унікальну пам’ять, довго «голосувати» на дорозі не доводилось та й люди тієї пори були якісь добріші. А в дорозі, як відомо, трапляються різні історії, іноді й кумедні.

Їдемо якось у Мукачево. В Ужгороді на вулиці Мукачівській за переїздом зупиняються «Жигулі». Голова обкому профспілки працівників освіти Іван Вовканич, до речі батько нинішнього професора-історика, вибачається перед Михайлом Васильовичем, що не може підвезти нас до Мукачева, бо поспішає у справах у Середнє. На березі перед Середнім професор просить нас висадити. На моє німе здивування, спокійно пояснює: елементарна логіка. На вершині берега швидкість автомобілів найнижча, а отже ймовірність того , що нас хтось підбере – найвища. Не встиг професор закінчити свою «лекцію», як на підтвердження теорії біля нас на практиці зупинився «Москвич». Не молодий водій відразу ж попередив: «Хлопці, я їду в Копинівці, то підвезу вас до повороту на Іванівці». Із заднього сидіння я спостерігав, як Михайло Васильович вдивляється в обличчя нашого благодійника. Задавши водієві кілька несуттєвих питань, професор почав словесно описувати йому, де той живе. Здивуванню шофера не було меж, і той прямо спитав: «Звідки Ви?» На що професор з лагідною посмішкою на обличчі, але цілком серйозно відповів: «Ми з безпеки!» Шофер від здивування навіть на мить випустив кермо з рук. Проте наступна фраза професора доконала його. «Я навіть був у Вас дома!». «Коли?» – видавив із себе водій. «Років тридцять тому», – відповів Михайло Васильович.

І почав розповідати історію. Виявляється, наприкінці 40-х років Михайло Васильович працював заступником директора Мукачівського педучилища, де тоді навчалася сестра нашого водія. Коли вона проходила практику, М.В. Троян приїжджав у Копинівці на перевірку і його запросили до дівчини додому на чай. Почувши це, водій на диво також пригадав цей випадок і навіть прізвище гостя –Троян. «Але він, кажуть, професор в університеті, а в безпеці я нікого не знаю!» На що Михайло Васильович, щиро розсміявся і мовив: «Так от я і є той професор Троян, а це – мій аспірант. А про безпеку ми пожартували».

Тим часом під’їхали до повороту на Іванівці і Михайло Васильович спантеличеному водієві нагадав, що той їде в Копинівці. На що водій категорично заявив: «Які Копинівці? Таких людей я везу туди, куди скажуть!»

І хоча я ніколи офіційно не був аспірантом професора Трояна, Михайло Васильович всюди представляв мене саме так: і своєму другові секретареві обкому партії, і доброму знайомому заступникові міністра освіти України, який приймав мене як рідного, адже я від самого професора Трояна… Тому не міг не виправдати високого довір’я і сподівань, які по-батьківські покладав на мене мій учитель, наставник і друг. Друг, не зважаючи на 36-літню різницю у віці. І, повірте, робив він усе це цілком безкорисливо, не чекаючи ні винагороди, ні особливої вдячності. «Да, были люди в наше время. Не то, что нынешнее племя…» – ці рядки вочевидь і про Михайла Васильовича.

Оскільки поетичної оди професорам на очі ще не попадалося, а професор Троян дуже любив поезію і музику, скористаюся рядками з пісні про спортивних тренерів, адже і перші, і другі – споріднені душі:

«Да разве серце позабудет

Того, кто хочет нам добра

Того, кто нас выводить в люди

Кто нас выводит в мастера!»

На життєвому шляху траплялося всяке. Але в кожній житейській ситуації свої помисли і вчинки звіряв з Ним: а як би поступив у цьому випадку Михайло Васильовчи?

А в нього на озброєнні завжди була універсальна фраза: «Ще ніколи так, не було, щоб якось не було!»

Поет висловився категоричніше:

«Одійте в морок підле і лукаве,

Холуйство у минувшину спливе,

Лиш той ніколи не доскочить слави,

Хто задля слави на землі живе».

Михайло Васильович Троян жив не задля слави, а ради життя на землі. Щасливої долі він бажав своїм чотирьом дітям, онукам, рідним і друзям, всім, кому віддав часточку свого великого добром нагрітого серця. І цим самим «себе великий лицедей при жизни памятник поставил в сердцах достойнейших людей».

Василь Гарагонич, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, член Міжнародної федерації журналістів