Заробітчанин з Мукачева вже 8 років працює в Данії і додому повертатись не хоче

За весь цей час пан Юрій приїхав в Україну вперше, щоб світле свято Воскресіння Христового зустріти та провести із сестрою та її родиною, бо більше нікого з рідні уже не залишилося. Батьки повмирали, він навіть не мав можливості приїхати й провести їх в останню дорогу. «Ваше місто змінилося до невпізнанності, — каже заробітчанин, — і дуже приємно, що в кращий бік. Однак порівняти Україну з Данією ніяк не можна. Там люди живуть у своє задоволення, а тут не знаю, чи й за півстоліття настане така якість життя». …Наприкінці 90-х років минулого століття Юрій Марущак приїхав у місто над Латорицею до сестри, яка, вийшовши заміж за мукачівця, оселилася на Закарпатті. Після завершення навчання у сільськогосподарському виші він мав намір працевлаштуватися за спеціальністю у Мукачеві або районі. Та це йому ніяк не вдавалося. Колгоспи й радгоспи спочили, мовити б, у Бозі, а фермери такого фахівця не потребували. Щоб заробити собі на життя, довелося опанувати ще й цілий ряд будівельних професій – муляра, штукатура, плиточника, теслі й виїхати на заробітки в Португалію. Попервах доводилося дуже важко. Роботи там не було, перебивався випадковими заробітками. Працював по 12–16 годин, заробляв мало. Левова частка заробітку йшла на харчування та за житло. Якось у Лісабоні зійшовся ближче із власником будівельної компанії, португалець пошкодував українця й взяв його до себе. На той час пан Марущак уже добре володів мовою країни, в якій перебував. Сталося так, що на будівництво потрібен був зварник. Знайти такого фахівця патрону (власнику фірми) не вдавалося, і тоді він запропонував українцю піти вчитися на курси. На щастя, Марущак виявився здібним і уже за короткий час працював на будівельних майданчиках. Його старанність невдовзі була винагороджена, бо патрон підвищив йому зарплату. У квітні 2003 року на католицький Великдень у Португалію приїхали родичі власника будівельної фірми із Данії. Господар після свят привів свого швагра (данця) на будівельний об’єкт і представив йому українця, при цьому даючи йому добру характеристику. Той, довідавшись, що заробітчанин має вищу сільськогосподарську освіту, ніяк не міг збагнути, як у такій аграрній державі, як Україна, не знайшлося роботи для такого фахівця. «А чи не хотів би ти працювати у Данії, — поцікавився гість в українця. — Там зарплата утричі вища і робота, здається мені, буде не така важка». Марущак, вислухавши данця, радо погодився. А вже за кілька місяців Юрій отримав пакет документів, з якими мав звернутися у Данське консульство. Так невдовзі він опинився на півночі Європейського континенту. «Там усе зовсім по-іншому, ніж у Португалії, навіть взаємини між людьми, — згадує пан Юрій. — Португальці — народ простий, країна бідніша, а тому й чимось більше схожа на нашу державу. А ось данці – горді й попервах на мене дивилися звисока, особливо колеги. Вони чомусь вважали, що вся найчорніша робота на фермі має лягти на мої плечі. Мені довелося працювати на свинокомплексі, де водночас вирощувалося по 9 тисяч свиней. Цикл там замкнутий – від запліднення свиноматок до підготовки до забиття. І обслуговують усю цю «армаду» всього… 5 працівників. На перший погляд здається, що це дуже мало. Та ми встигаємо, бо усі процеси механізовані. З першого дня роботи я дуже відповідально до всього ставився, робив усе, що було треба. На час не зважав, бо мешкати довелося тут же у будиночку для персоналу на фермі. Попервах отримував 1200 євро на місяць. Та коли господар помітив, що я маю навички і ветеринара, і зоотехніка — підвищив зарплатню до 2000 євро. Данцю дуже вигідно мене тримати на фермі, бо я в будь-який момент і пологи прийму, й ін’єкцію введу хворій тварині своєчасно». Поступово данці стали краще ставитися до чужинця, а сам господар почав ставити своїм робітникам українця за приклад. Дуже йому сподобалося, коли Марущак зголосився зарізати велику свиню. «О, та ти ще й різник, — поплескав заробітчанина господар по плечу, — доведеться мені тобі й за це доплачувати». Слова свого він дотримав, і з того часу пан Юрій став отримувати по 2500 євро на місяць. Якось у неділю з ладу вийшла кормороздавальна установка. Господар не на жарт перелякався, що буде з тваринами, адже їх доведеться годувати вручну. Та якби ж то їх сотня чи дві, то можна би з цим якось справитися, але ж то 9 тисяч! Озброївшись викрутками, комплектом ключів та ще індикатором. Марущак взявся до роботи. За дві з половиною години неполадки було усунено й техніка запрацювала. Щасливий данець тоді додав до зарплатні заробітчанина ще 500 євро. «Повертатися зараз в Україну мені немає сенсу, — каже пан Юрій, — де ж тут я за місяць зароблю три тисячі євро? Крім зарплатні маю й житло з усіма вигодами, навіть з телефоном, за який мені не доводиться платити. Безкоштовним є й обід, який щодня привозить господар». Зараз українець намагається отримати дозвіл на постійне проживання у Данії. Господар уже кілька разів їздив по різних інстанціях і збирає усі необхідні документи. Це буде коштувати йому чимало часу, нервів і грошей, однак відпустити заробітчанина він наміру не має. Віталій Пумпинець