Як полтавський хлопець стоматполіклініку збудував
Коли, вже не пам’ятаю скільки років тому, всідався в стоматологічне крісло і підійшов кремезний ескулап, подумалося, що такий величезний дядько разом з хворим зубом і цілу щелепу вирве. Аж ні, лагідним басом говорив якісь заспокійливі слова, ніжними, не доберу іншого слова, рухами мало помалу затис зуба кліщатами і я незчувся, як його видалив. Так ми познайомилися з головним лікарем Мукачівської стоматологічної поліклініки Іваном Івановичем Стародубом. З тих пір при кожній зустрічі завжди радо здороваюся з ним, як із добрим знайомим. А то зайшли ми якось із ним на чашечку кави й за розмовою не помічав плину часу, настільки Іван Іванович ерудована, різнобічно розвинена людина, може зі знанням говорити не лише власне про свою справу, але й про речі, дуже далекі від медицини. Загоряються очі, коли розповідає про полювання і не так про сам відстріл зайця чи куріпки, як про довколишню природу, напрочуд гарну осінньої пори.
Народився в селищі Котилово, що на Полтавщині. Був у сім’ї за старшого, батько загинув на війні, до трьох синів мама взяла в родину і двох доньок померлої сестри. Отож з малих літ добре знав, що таке робота і відповідальність. Ще в школі обрав майбутню професію – лікаря. Та коли поїхав поступати до Харківського медінституту, вирішив раптом подавати документи на стоматологічний факультет. І за все життя не пошкодував про цей вибір. По закінченні навчання поїхав за направленням у місто Комарне Львівської області. І замість трьох обов’язкових відпрацював тут шість років. Причина ще і в тому, що зустрів тут свою другу половину, чорнявочку медсестру Світлану. А потім була пропозиція попрацювати за фахом у Центральній групі військ в Угорщині, а це окрім іншого і непоганий заробіток, що для рішення молодої сім’ї було визначальним. Призначили завідуючим відділенням шпиталю в Сейкешвегерварі. Це схоже на Івана Стародуба, вирішив вивчити угорську мову, сподобались традиції і культура цього народу. А коли стік строк контракту, вирішив працевлаштуватись у Мукачеві, такому схожому в усьому на європейські міста.
Це був 1968 рік. Начальник обласного управління охорони здоров’я Палфі невдовзі запропонував молодому спеціалісту очолити Мукачівську стоматологічну поліклініку. А він довго відмовлявся, пояснюючи, що в поліклініці багато місцевих більш досвідчених спеціалістів. Однак обласний керівник таки настояв на своєму. Молодий головлікар з головою поринув у адміністраторську роботу. Потрібно було розширювати штати, встановлювати нове обладнання, робити добудови. Однак будівля на вул. Ужгородській, де тепер жіноча консультація, була таки замалою. Іван Іванович уже як депутат міської ради, а був народним обранцем упродовж багатьох скликань, очолював депутатську комісію з питань охорони здоров’я, раз за разом ставив на сесіях питання про необхідність будівництва стоматологічної поліклініки. Казав: «Під лежачий камінь вода не тече, а наполегливість і камінь точить». І таки домігся свого. Одночасно з новим терапевтичним корпусом ЦРЛ почалося і спорудження нової типової триповерхової стоматологічної поліклініки. Тільки сам Іван Іванович та ще його дружина і доньки знають, скількох нервів і праці коштувало те будівництво. Сьогодні подібної поліклініки не те що в Закарпатті, але і в сусідніх областях немає, більшість знаходиться в пристосованих будівлях. Він першим можливо і в Україні розробив програму профілактики зубів у дітей, яка тепер успішно втілюється в дитсадках і школах.
Маючи комунікабельний характер, подружився з керівниками промислових підприємств й тому один завод виробляв для поліклініки різні приладдя, інший комбінат – меблі… Колеги сьогодні згадують, що приходив головлікар на роботу першим о 7-й ранку, а йшов додому після 8-ї. І весь персонал працював за таким графіком. Чи були невдоволені? Нинішній заступник головлікаря Емілія Петрівна Карнацька каже, що кожен розумів: так треба. І коли сьогодні хтось із персоналу поліклініки відзначає День народження, обов’язково запрошують Івана Івановича, який очолював цей заклад понад тридцять років. Десятки стоматологів не тільки Мукачева і району, але й інших населених пунктів Закарпаття називають його своїм вчителем - наставником. Сьогодні він на пенсії, не кажу, що на заслуженому відпочинку, бо відпочинок йому тільки сниться. Й далі працює стоматологом на одному з мукачівських підприємств. Зазвичай, коли пишеш про заслужену людину, згадуєш і про її звання та нагороди. Немає в Івана Стародуба ні звання, ні орденів, але є все одно найпочесніше звання – улюбленого і шанованого багатьма доктора, до якого і сьогодні стають у чергу…
Микола Рішко