«Слышь, хохол, оставь десять «баксов» на чай»

Ця пострадянська держава - одна з тих п'яти я в середньоазіатських республік, які до 1991 року входили до складу СРСР. Вона розташована на південному сході Середньої Азії і межує на півночі з Киргизстаном, на сході - з Китаєм, на півдні - з Афганістаном, на заході - з Узбекистаном. Населення — 6 мільйонів 600 тисяч чоловік. До її складу входить Гірсько-Бадахшанська автономна область. Столиця - Душанбе.

За коханим — у Середню Азію

«Так уже вийшло, що моя 73-річна тітка Олена вийшла заміж за таджика, — розповідає мукачівець Іван Синько. - її чоловік Ісмаїл Саїдов, наприкінці п'ятдесятих років минулого століття служив у Радянській Армії в одній із військових частин міста над Латорицею. Уже в кінці служби внаслідок неправильного поводження зі стрілецькою зброєю був поранений на полігоні і потрапив у Мукачівський військовий госпіталь. Там у той час працювала медсестрою мамина молодша сестра Олена. Вона приглянулася чорнявому таджикові, і він став приділяти їй знаки уваги, носити шоколадки та цукерки, а, виписуючись із лікувального закладу й одночасно демобілізуючись, попросив її руки. Покійна бабуся і чути не хотіла, щоб свою найменшу дитину видавати заміж у таку далечінь, та ще й до іновірців. Вона страшенно плакала і казала, що втрачає її назавжди. Забігаючи наперед, скажу, що наче у воду дивилася, бо більше її так і не побачила. За півстоліття тітка приїжджала додому лише один раз у 1976 році на похорон бабусі. Після розпаду Радянського Союзу зв'язки з нею зовсім обірвалися, і наша родина вже мала намір звертатися в програму «Чекай мене». Та все вирішив один випадок».

Якось сусід і товариш пана Івана, «далекобійник» Валерій отримав завдання везти вантаж в Узбекистан. Він і підбурив сусіда їхати з ним до його рідні, а там, мовляв, уже рукою подати до Таджикистану. В Узбекистан Валерій їхав на шість днів, за цей час Іван мав «метнутися» в сусідню державу і повернутися. «Я попервах не погоджувався на таку пропозицію, але потім добре все розміркував і таки наважився, — веде далі пан Синько. - По-перше, поїздка майже безплатна, а, по-друге, щось довідаюся про рідню та світа побачу». Одного суботнього ранку мукачівці взяли курс на Середню Азію. Поїздка тривала майже тиждень. Врешті-решт ми дісталися узбецького Самарканда. Звідти я добирався десь автобусом, десь «попутками». Так опинився на таджицькому кордоні. З цією державою у нас безвізовий режим, отож гадав, що на переході довго не затримаюся. Та тут різні прикордонні служби довго крутили-вертіли в руках мій паспорт з тризубом. Він їм видався дуже цікавим, і вони його довго вивчали, а потім, порадившись між собою, послали до мене «ходока». Той ламаною російською мовив: «Сльїшь, хахол, оставь десять «баксов» на чай». Така зухвала поведінка прикордонних службовців мене дуже здивувала, і все ж я віддав їм тих десять доларів. На знак подяки вони зупинили легковика, котрий мене привіз аж до Душанбе».

Душанбе

«Тут я вже не став поспішати в Гірський Бадахшан до родичів, а залишився роздивитися головне місто Таджикистану, — провадить далі Іван Синько. — Чогось особливого тут немає, це типове східне місто, та для мене воно виявилося таки досить цікавим. Мечеті з мінаретами замість традиційних наших храмів, своєрідна архітектура, форма вікон та дверей на східний манер - все це привертало мою увагу, і я довго оглядав довкруж себе все, милувався побаченим і таким не звичним. Найдовша вулиця міста - проспект Рудакі — тягнеться десь упродовж п'ятнадцяти кілометрів. Магазинів тут і справді багато. Є чимало й базарів. Для нас, слов'ян, тут неймовірно цікаво, бо ні архітектура, ні стиль життя не схожі на наші. У крамницях повно китайського дешевого одягу та взуття. Воно й не дивно, адже китайський кордон - поряд. Супермаркетів на всю столицю стільки і вони не такі великі, швидше нагадують наші типові радянської пори гастрономи, їхніх продуктів харчування не зустрічав ніде. Більшість товарів з Європи, Росії, Білорусі, Казахстану. Кока-колу таджики п'ють кабульську, бо у них цей напій не виготовляється. Мені було приємно бачити чимало наших, українських кондитерських виробів. Як пояснили продавці, наші солодощі тут вважаються найсмачнішими. Спілкуватися з ними можна було вільно, бо всі володіють російською мовою. Повсюдно виставлено великі портрети президента Емомалі Рахмонова. Надзвичайно цікавими є і місцеві базари. Чого там тільки нема! Та найбільше вразило мене величезне розмаїття горіхів. Тут тобі і ліщинові, і кедрові, і кеш'ю, і арахіс, і мигдаль і ще якісь такі, яких я зроду-віку не бачив і навіть не чув про них. Перебуваючи тут, відчував на собі привітні погляди таджиків, вони радо зі мною спілкувалися, багато розпитували про нинішнє життя в Україні. Дуже дивувалися, коли я стверджував, що не хотів би повернення до радянського минулого. Більшість таджиків, особливо старшого віку, ніяк не можуть забути брежнєвські та горбачовські часи».

Гірський Бадахшан

Це найвища місцина у Таджикистані, область прилягає до Китаю та Афганістану. У часи Радянського Союзу сюди не можна було заїжджати, бо це прикордонна зона. Тут існує свій уклад життя, інший побут. Люди ще привітніші і значно гостинніші, ніж у столиці. Поки в одному містечку закарпатець стояв на автобусній зупинці, його майже силоміць затягнув за рукав старенький таджик з бородою. Він сказав: «Я бачу, що ти подорожній, а Аллах велів усіх подорожніх нагодувати і дати прихисток». Пан Синько мусив випити зі старим по піалі чаю з бубликами. А потім таджик провів його на зупинку і наказав водієві опікуватися чужинцем, бо він, мовляв, наш гість. «Приїхавши до тітки, я ніяк не міг намилуватися чудовими краєвидами, —згадує мукачівський турист.

-Краса, якої не бачив світ. Наші Карпати, здається, неперевершені, але тут гори ще гарніші. Гострі шпилі, величезні урвища, потічки — дивний, неповторний ландшафт. Передати словами відчуття від споглядання цих райських місцин неможливо, це потрібно побачити і пережити. У цих гірських селах люди живуть своїм розміреним життям, як і

багато століть тому. Вони нікуди не поспішають, як їхні столичні земляки, або ж наші, їх усе влаштовує, вони не нарікають на життя, задоволені всім, що їм посилає отець небесний Аллах. Вони не мріють про заробітки, про євроремонти, їхнє цікавлять великі гроші, іномарки, ресторани і шикарне життя.

Тітка і вся її величезна родина зустріли племінника дуже привітно. Стара не впізнала свого родича, і ніяк не могла повірити, що той насмілився на таку далечінь. У їхній глиняній хижці для українського родича було виділено кімнатку. Їли всі на великому килимі сидячи. Плов із барана, якого спеціально різали для гостя, був надзвичайно смачним. Два дні пролетіли наче одна година. На дорогу родичі напекли східних традиційних солодощів та дали велику валізу фундукових горіхів. Найважче було прощатися. Тітка від жалю аж зомлівала, плакали і двоюрідні брати та сестри. Один із братів проводжав його до узбецького кордону. «Я щиро вдячний своєму «цімборові», котрий взяв мене із собою в Середню Азію, — сказав на завершення нашої розмови Іван Синько. - І світа побачив, і з родичами познайомився та поспілкувався. А для людини це так важливо».

Віталій Пумпинець