Славних прадідів великих…

Збираючись у гості до Кашшаїв, здавалося, що за роки, відколи «вдарився» у мистецтво, про главу цієї родини знаю все, або майже все. Стільки начитався, надивився, наслухався билиць і небилиць від багатьох людей, у чиїй людській і мистецькій долі Антон Михайлович зіграв неабияку роль.

Знаючи про місце Кашшая у художньому процесі краю, де ціла епоха названа його іменем («Від Бокшая – до Кашшая»), його лідируючу позицію у мистецькому табелі про ранги, ціну його полотен на світових аукціонах – журналістська уява малювала таку собі ідилію: вілла з басейном на акуратній заасфальтованій вулиці його імені, вражаюча меморіальна дошка на фасаді, повна чаша у домі… Адже ця людина, не маючи спеціальної освіти, у 39 років стала заслуженим діячем мистецтв тодішньої УРСР, у 44 – народним художником республіки, п’ятнадцять років очолювала Закарпатську організацію Спілки художників України, «вибивала» для колег-художників майстерні, квартири, машини..., – йдеться у газеті "Панорама" у номері від 22 лютого.

Народний художник Кашшай з внучкою Олею та дружиною

А насправді все виявилось значно прозаїчніше. Занедбана вулиця недалеко від середмістя Ужгорода з невідомо якою назвою. Де-юре – ніби Кароя Мейсароша, а де-факто (судячи з табличок) – Івана Туряниці. Коли в Україні почався процес декомунізації, мешканці тодішньої вулиці Туряниці, на якій майже 40 років проживав митець, виступили з ідеєю назвати її іменем свого колишнього сусіда Антона Кашшая, зібрали для цього відповідні підписи. Родина такий задум підтримала. Однак влада вкотре проігнорувала волю ужгородців і вирішила по-своєму. Натомість втішає, що вулиця імені Кашшая існує десь у лісовому масиві. То може варто нарешті керуватися побажаннями людей і здоровим глуздом, а не владними амбіціями?
Жив Антон Михайлович з родиною у власноруч збудованому скромному трикімнатному будинку з 1954 до 1991 року. Єдине, що зробив за час своєї зоряної кар’єри – це прибудував до оселі простору майстерню. Один лише перелік знаменитостей, які побували тут, зайняв би цілу газетну сторінку. А на будинку ні меморіальної дошки, ні найменшої згадки про господаря та його іменитих гостей, що однозначно автоматично зробило б цей дім відвідуваним туристичним об’єктом нашого краю. З меморіальною дошкою взагалі детективна історія з кримінальним ухилом. Виявляється, гроші на неї вже кілька разів виділялися і… зникали у невідомому напрямку… У результаті – ні меморіальної дошки, ні грошей…

Чи не єдиним прикладом гідного вшанування пам’яті Антона Кашшая в Закарпатті є присвоєння його імені Спілці незалежних закарпатських художників і видання до його 90-річчя від дня народження у 2011 році під егідою Управління культури Закарпатської облдержадміністрації цікавого альбому «Антон Кашшай. Живопис», що став бібліографічною рідкістю. Як поінформував нас земляк Антона Михайловича Кашшая народний художник України Тарас Данилич, у рідному селі митця Дубриничах на Перечинщині його іменем названа вулиця, а також у центрі йому встановлено пам’ятний знак.

Антон Кашшай із синами

Народний художник України Іван Бровді згадує Антона Михайловича як добрішої душі людину, провідного живописця колишнього Союзу, поважну і авторитетну постать.
… На зустріч з Антоном Кашшаєм ми запізнилися. На 27 років. Наприкінці переломного в долі України 1991 року його не стало. Проте порившись у закапелках пам’яті та власному архіві, вдалося згадати, що у мій перший ужгородський період навчання та роботи в УжДУ, доводилось бачити цю інтелігентну імпозантну людину, вітатися з нею. А одного разу на обласному зібранні з нагоди дня преси навіть сидіти з Кашшаєм разом у президії. Він вітав журналістів від творчих спілок, я – від молоді і початкуючих авторів.

Двері скромної оселі відчинив наймолодший син художника – Мирон, якому самому вже 66 років. І ростом, і рисами обличчя він серед трьох синів найбільше схожий на батька. Старших братів Степана – архітектора, та Антона – лікаря-кардіолога – на жаль, вже немає. Сиджу у просторій майстерні маестро у його улюбленому кріслі, де було зручно багатьом знаменитостям. Нині пам’яттю батька і дідуся опікуються син Мирон з невісткою Одаркою і внуки та правнуки, яких доля розкидала по світу від Ужгорода до Києва та Канар. Олена Степанівна стала в столиці мистецтво-знавцем та членом НСХУ. Наймолодшій Ользі Миронівні передалися дідові гени і вона, закінчивши юридичний факультет УжНУ, здобула ще й мистецький фах і робить серйозні успіхи у малярстві як молодий член Національної спілки художників України. Ось і зараз готується серйозний мистецький проект під назвою «Спадкоємність», де дідові і внуччині полотна виставлятимуться разом. Але про це – трохи згодом.

24 лютого цього року Антону Кашшаю виповнилося б 97. Через три роки – сторіччя. Тож є час довести спільними зусиллями рідних, влади, громадськості, науковців, журналістів, що шевченківські рядки про «славних прадідів великих правнуки погані!» – це не про нас з вами.