Пригоди українців в Італії

Щоразу, споглядаючи карту Європи, з якимось особливим інтересом дивився на Аппенінський чобіток і так кортіло приміряти його. Аж тут з’явилася несподівана нагода: київські друзі запросили на сімейний ювілей до Італії, який по часові співпав з католицьким Різдвом та передднем нового 2016 року.

У Римі, звичайно, краще б святкувати день народження Папи ( а 17 грудня Франциску виповнилося красних 79 років), проте й на « золото» київської мами ми відгукнулися з радістю. Ось вам й ілюстрація до прислів’я: «Не имей сто рублей, а имей сто друзей». Хоча при поїздці в Італію і гроші будуть не зайвими. А саме в таких закордонних вояжах особливо яскраво спрацьовує принцип: «Друг мого друга – мій друг».

І ось напередодні католицького Різдва наша міжнародна група, що кількісно дорівнювала числу апостолів на знаменитій фресці Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря», вилітає у передноворічний Рим. Майже як у Володимира Висоцького:

«А когда сообразите:

Все пути приводят в Рим.

Вот тогда и приходите,

Вот тогда поговорим».

А тем для обговорення, фактажу і вражень від тижневого перебування у «вічному місті» вистачило б на солідний роман, а не на короткі «путьові» замітки.

160 хвилин перельоту із Борисполя в Рим і київські -5 С змінюються італійськими +15 С, а наша зима - середземноморським літом і буянням живих квітів під прикрашеною новорічною ялинкою біля одного із чудес світу - Колізею. На цілих сім днів ми оселяємося у центрі Риму по сусідству з містом-державою загадковим Ватиканом: найменшим у світі і найвпливовішим на планеті. Потрапивши сюди, єдине за чим можна пожалкувати: чому цього не вдалося зробити набагато раніше.І визріває глибока впевненість: ось де потрібно вивчати історію священної Римської імперії. Тут, без будь-якого перебільшення, кожен камінь дихає історією і є її мовчазним свідком.

Нам поталанило з гідом-екскурсоводом. Разом з нами в Рим прибув відомий київський бізнесмен Коля, якого за перфектне знання італійської мови та історії всі називали на тутешній манер Ніколя. Та це не єдине, за що Коля користується повагою і авторитетом. Вдома, в Україні, він серйозний гравець на аграрному ринку держави, а його благодійний фонд впродовж тривалого часу щороку відправляє за свій рахунок на відпочинок в Італію до тисячі вихованців дитбудинків та шкіл-інтернатів. Буваючи десятки разів в Італії, він вивчив досконало мову та всі нюанси знаменитих достожитностей.

У римському соборі Пантеон, де за деякими відомостями покоїться прах Рафаеля та інших історичних постатей, ми зустріли наших співвітчизників з Івано-Франківщини разом зі своїми священиками, багато хто з них свого часу вчився тут, а тепер з вірянами приїхали на Різдво та побачити Папу Римського Франциска на власні очі і почути на власні вуха. Вони розповіли, що в соборі Св.Петра у Ватикані є унікальна фреска із зображенням київського князя Володимира із гербом-тризубом, який тримає на руці Софію Київську. Вирішили її побачити.

Собор Святого Петра вражає своєю величчю, оздобленням та розмірами. Його купол проекту Мікеланджелло здійнявся до Бога на 136,5 метра. І ми там також побували! У пошуках фрески підійшли до одного з секторів базиліки, яких тут десятки. Оскільки саме відбувалося богослужіння, то вхід відвідувачів був заборонений. І тут найстарший член нашої групи, зачепившись за парапет, впав і металевим браслетом годинника порізав собі палець. Побачивши кров, до нього кинулися монашки і персонал храму на допомогу, а сувора охорона проявила милість і пропустила нас до української національної святині, яка волею Божою опинилася в екзилі.

Центр римсько-католицької віри - собор Святого Петра, збудований на місці його гробниці, нині приваблює паломників з усього світу. Як і площа перед собором, яка разом з прилеглими вуличками здатна вмістити до 150 тисяч віруючих і туристів, що прийшли на аудієнцію з Папою. У день Різдва прямо навпроти вікна, з якого промовляв понтифік і благословляв присутніх, упродовж усієї месси майорів український державний прапор у руках школяра Михайла із Тернопільщини. Трохи згодом перед базилікою Св.Петра зібралися десятки українців, щоб заспівати Гімн України та сфотографуватися з жовто-блакитним полотнищем. І справді, разом нас багато, нас не подолати!

Ватикан – не лише осідок Папи, а й зібрання художньо-архітектурних шедеврів світового рівня. Чимало з них експонуються у Ватиканських музеях, до яких зранку вишиковується черга як колись у мавзолей. Якщо кожен камінь Риму просякнутий історією, то кожен експонат музеїв – шедевр з вказівкою на геніальність його творця. Чого лишень варті Сикстинська капелла і Рафаелеві Станці (кімнати). Сикстинська капелла – це головне приміщення Ватиканського палацу, прикрашене фресками художників 15-16 ст. А зі стелі капелли на гостей залу споглядають безсмертні герої геніального твору Мікеланджелло «Страшний суд». Напевно глибоко символічно, що кожного нового господаря Ватикану конклав кардиналів обирає під склепінням із зображенням душ, що спрямовані назустріч гніву Христа. Коли ж самому Папі загрожує небезпека, він з Ватиканського палацу спеціальним коридором, збудованим у 1277р., переходить у замок Святого Ангела на самому березі річки Тібр.

Серед ватиканських музеїв нашу увагу привернула збірня папських транспортних засобів: від спеціальних крісел, які несли на плечах охоронці, до сучасних папамобілів зі спеціальною куленепробивною капсулою. Проте нинішній понтифік і тут виступив революціонером та не тільки закликав священиків і черниць відмовитися від дорогих авто, а й сам перестав користуватися закритими машинами, аргументуючи це бажанням бути ближче до людей і тим, що в його віці йому вже майже нічого втрачати.

З оглядового майданчика на вершині куполу базиліки Св. Петра не тільки Ватикан з його площею цілої держави в 44 гектари, а й весь Рим як на долоні. Отож не можемо обійти увагою справжнє диво Римської імперії і всього світу, відкрите у 80-му році нашої ери, величний амфітеатр Колізей. Збудований за вісім років рабською працею й інженерно-технічним генієм римлян, Колізей ось уже майже два тисячоліття бентежить душу своїми загадками. Маючи вісімдесят арочних входів, амфітеатр за півгодини заповнювався майже сімдесятьма тисячами глядачів гладіаторських боїв і схваток тварин. У разі небезпеки публіка покидала його втричі швидше. Колізей віддзеркалював ієрархічну структуру і звичаї тодішнього римського суспільства, правителі якого забезпечували співгромадянам «хліба і видовищ». Досі при проектуванні і будівництві видовищних споруд активно використовують досвід будівельників римського амфітеатру. Майже як у Маяковського:

«Мой стих трудом своим громаду лет прорвет

И явится весомо, грубо, зримо,

Как в наши дни вошел водопровод

Сработанный еще рабами Рима».

Дорогою на віллу Боргезо, яка є одним із культурних осередків Риму, у величному парку, що її оточує, ми побачили вуличного музиканта, які тут на кожному кроці. Хтось із нашої групи почав із ним розмову. Хлопець виявився із Закарпаття, із села Приборжавського на Іршавщині, випускник консерваторії. В Італії вже кілька років. Життям, каже, задоволений і з ентузіазмом розтягнув міхи свого баяну. А неподалік у «Галереї Боргезо» експонуються безсмертні полотна знаменитого Караваджо, який теж свого часу змушений був покинути рідну країну. Що ж, емігрантська доля непроста у всі часи і у всіх народів. Як мовиться, немає пророка у своїй вітчизні.

Але ж ми, як пам’ятає читач, вирушили в Італію, щоб поєднати красиве і корисне, корисне і приємне. Тому не забули про нашу ювілярку Наташу, яку італійською жартівливо звали «буон Натале», що є еквівалентом нашому «Вітаємо з Різдвом». В одному з чисельних ресторанів, які тут на кожному кроці, замовили столик на 12 персон. У просторому, по-різдвяному прикрашеному залі, як, до речі, і вся італійська столиця, було всього кілька відвідувачів. Коли через годину ми повернулися із прогулянки середмістям святкового Риму, що потопає в ілюмінації і людському натовпі, вільним у ресторані залишився лише наш стіл. Італійська кухня, як і вина, – неперевершені. Проте апогеєм ювілейного вечора став момент, коли 78-річний член нашої групи, заслужений артист України Петро Іванович Авраменко, багаторічний бандурист хору імені Верьовки, затягнув для іменинниці українську пісню. Ми, як змогли, – підтримали. Інтернаціональний зал напружився і завмер. Коли пісня закінчилася, публіка, мов по команді, вибухнула оплесками і вигуками «браво». Овації не стихали кілька хвилин. Наш соліст змушений був розкланятися і заспівати на «біс». Мабуть з часів занепаду Колізею Рим не бачив такого прояву народної дипломатії і людського взаємопорозуміння…

На зворотньому шляху у Римському аеропорту Ніколя, мрійливо дивлячись на великих залізних крилатих птахів, поділився зі мною задумом – відкрити власну авіакомпанію. Вже й назву для неї придумали – «Лелека»… Що ж, як мовиться, Бог у поміч!

У передноворічному морозному Києві з динаміків авто розливалася пісня у виконанні Олексія Глизіна:

«Поздний вечер в Сорренто,

Нас погодой не балует.

Вот и кончилось лето,

До свиданья Италия!»