Про деякі аспекти організаційної діяльності адвокатури в Україні

"Зараз в адвокатському середовищі і в суспільстві в цілому активно обговорюється яким має бути інститут адвокатури та яким має бути профільний закон. Очевидним є, що оскільки закарпатська адвокатура відіграє помітну роль у функціонуванні всього інституту української адвокатури, то свою точку зору на ці процеси закарпатські адвокати теж вирішили викласти. Нещодавно у матеріалі «Не дамо угробити українську адвокатуру» свою думку виклав один з патріархів закарпатської адвокатури Василь Кошеля. Закарпатська школа адвокатури за багато років свого існування сформувала справжню еліту адвокатури, до якої належать цілий ряд видатних адвокатів, таких як Василь Кошеля, Олександр Бондаренко, Володимир Думнич, Нінель Масяк, Петро Немеш, Іван Рибар, Віктор Отовчиць. В контексті порушеної теми свою точку зору викладує один з найавторитетніших правників закарпатської школи адвокатури, адвокат з багаторічним стажем, який має досвід виграшних справ в Європейському суді з прав людини Володимир Думнич. Головною його тезою, яку підтримують переважна більшість адвокатів Закарпаття, є те, що чинний профільний Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» в цілому забезпечує нормальне функціонування як системи адвокатського самоврядування, так і всього інституту адвокатури. В цьому він входить в полеміку з баченням багатьох процесів, пов’язаних з українською адвокатурою, викладених в статті Голови Ради адвокатів Одеської області Йосипом Бронзом", – Олексій Фазекош.

В якісному плані сучасна адвокатура в порівнянні з адвокатурою періоду входження України до складу СРСР, без всякого перебільшення, не дотягує до рівня останньої, коли робота кожного окремо взятого адвоката була предметом дуже ретельного вивчення й аналізу висококваліфікованих його колег щодо належної підготовки до участі в якості представника та відповідно захисника по цивільним та кримінальним справам, які охоче з молодими  адвокатами ділилися своїм багатогранним досвідом, де особлива увага приділялася якості та змісту складених ним  процесуальних документів та обрання правильної правової позиції чи лінії захисту.

На жаль, тепер кожний адвокат сам вчиться на помилках у справах своїх клієнтів, отримуючи за свій брак ще й немалу оплату, а стажування подекуди взагалі носить формальний характер, що не сприяє їх професійному росту та наданню ними кваліфікованої допомоги.

Тому цілком правильно створено Вищу школу адвокатури НААУ для підвищення кваліфікації, навчання, а також надання інших освітніх послуг адвокатам, помічникам адвокатів, стажистам адвокатів, особам, які готуються до складання кваліфікаційного іспиту та іншим особам тощо. Проте, до цього часу її філії на місцях в регіонах ще не створені, хоча для професійного щорічного навчання майстерності й перепідготовки усіх без винятку адвокатів за відповідну плату їх невідкладно слід створити.

Якщо пригадати імена відомих адвокатів  періоду входження України до складу СРСР, то це були дійсно корифеї адвокатури, недарма в той період  склався певний стереотип, що адвокат – це високооплачувана й поважна професія, хоч і важко доступна, при цьому  не для кожного юриста, а лише для дуже добре підготовлених фахових юристів, що вже мали певний практичний стаж юридичної роботи в народному господарстві або в правоохоронних органах, з визнанням такого статусу на державному рівні (офіційна зарплата адвоката була більшою за голів місцевих судів  і прокурорів).

На даний час, професія адвоката стала дуже доступною, а фаховий рівень достатньої підготовленості юриста не є пріоритетним, а грають роль зовсім інші, чинники, з чим миритися не можна. При цьому все це відбувається доволі на примітивному рівні.

Тому, на мою думку, питання складання кваліфікаційних іспитів особами, які бажають стати адвокатами повинно бути віднесено виключно до компетенції ВКДКА, а на місцях повинні тільки підбирати гідні кандидатури та давати їм рекомендації для можливості зайняття ними адвокатською діяльністю.

За період, що минув з часу проголошення незалежності України, адвокатура України постійно перебуває в пошуках та експериментах щодо її місця і ролі та організаційної діяльності в сучасних умовах, що не можна вважати позитивним моментом, оскільки це дуже негативно впливає  на якість надання адвокатами правової допомоги, в тій чи іншій мірі є зазіханням на порушення принципу незалежності адвокатської  професії.

Тим не менше, слід відзначити, що на практиці життя довело, що об’єднання усіх адвокатів під один дах в єдину потужну й монолітну громадську професійну організацію НААУ є великим позитивом, хоча для тих, хто не бажає добровільно входити до неї слід визначити законодавчо можливість здійснювати адвокатську діяльність самостійно, за умови наявності необхідного робочого місця у вигляді відповідного розміру власного офісу зі сплатою суми одноразового внеску  у розмірі, що істотно в десятки разів перевищує той розмір, який сплачують адвокати,  що входять до національної асоціації.

Найменше всього мені хочеться знову  інтерпретувати ті позитивні моменти й очевидні зрушення в адвокатурі України з приходом в її керівництво Ізовітової Л.П., особливо на прикладі здобутків голови Ради адвокатів Закарпатської області Олексія Фазекоша, про які я вже неодноразово писав, як про феномен такого успіху цього регіонального керівника, але й на цей раз, знову не можу утриматися та їх не відзначити.  Бо вона, на відміну від її попередника, який знівечив підходи через хибну монополію насаджування адвокатам в керівні органи на місцях своїх людей, раз і назавжди елімінувала, надавши можливість адвокатам самим самостійно вирішувати це важливе питання, що дало їй змогу гідно вивести адвокатуру в окремих регіонах з тривалої конфронтації з керівництвом в центрі, що виникала здебільшого на грунті цього свавілля.

Адже такий підхід лише руйнував адвокатуру постійними війнами й протистояннями  адвокатів у боротьбі за владу, оскільки він сам по собі з самого початку був змодельований як неминучий перманентний  конфлікт, за існування якого, керівнику адвокатури України дозволяло ділити адвокатів на «своїх» і  «чужих», а з допомогою батога і пряника, коли страх перед батогом робить людину залежною від пряника, це забезпечувало йому успішне довготривале безтурботне життя в статусі такого собі міністра адвокатури.

Різних думок бачення моделі ефективної й успішної адвокатури в Україні, що претендують на істину, не так вже й багато. До того ж, ніхто не може гарантувати, що вони в практичній адвокатській площині її діяльності будуть ефективними й принесуть більше користі, ніж діючий Закон. Гадаю, що нагальної необхідності приймати новий закон нема, тому потрібно набратися усім терпіння й розсудливо зважити усі «за» і «проти», адже останній закон приймали протягом десяти років.

Наразі професійні юристи зі стажем, на мою думку, безпідставно піддали його огульній нищівній критиці й заповзятливо пропонують доволі різні, на їх хибну думку, нібито кращі варіанти формування та організації діяльності адвокатури та її керівних органів, під виглядом розширення демократичних засад шляхом «вдосконалення» норм закону, які бачите, обмежують право обирати й бути обраними адвокатів до керівних органів адвокатського самоврядування знизу до верху, пропонуючи свої сумнівні варіанти за дивно визначеними дефектними правилами формування та обмеженими стислими строками обрання цих органів, що не є характерним для громадської професійної організації. Я більш ніж переконаний, що пропозиції щодо прийняття нового закону або внесення змін до існуючого переслідують мету не тільки передачі повноважень і обов’язків по прийняттю рішень з центра в регіональні органи адвокатського самоврядування, але най головне: нестерпне бажання уникнути існуючого контролю та відповідальності від  владної вертикалі. А це – повернення знову до безладу й хаосу, тобто послаблення влади в адвокатурі в центрі і на місцях. Адже по суті мова йде про фіктивне бажання покращити діяльність адвокатури, а насправді – знову повернутися  в її лавах до конфронтації, від якої вона ще не оговталася повністю та не вийшла остаточно й досі. Заодно бажання у такий спосіб влади «відкрити шлюзи» для приходу в керівництво адвокатури своїх, хоч і далеких від адвокатури людей, замість тих, які титанічною працею та креативними професійними підходами успішно змінили її обличчя на краще, системно вдосконалюючи її роботу як професійного правозахисного органу  в розбудову правової держави.