El Кравчук: "Знаєте, чому я обожнюю Закарпаття?"

Натхнення – чи не найважливіший аспект у праці будь-якого музикального виконавця. Андрій Кравчук – більше відомий як «El Кравчук» – не є виключенням. Епатажний, екстравагантний та неймовірно розумний – саме цими рисами можна охарактеризувати головного героя нашого інтерв’ю, який з неабиякою люб’язністю погодився поспілкуватися з нами, відповівши абсолютно на всі питання, які зародилися при підготовці до діалогу. Варто відзначити, що він, безумовно, є людиною настрою, натхнення для якої є «сакральним, точно невід’ємним фактором», людиною, зі своїм власним світоглядом, людиною, яка живе саме для  високих цілей, але точно не заради матеріальної жаги.

– Якщо мама у вас працювала лікарем, а батько військовим професором, то, власне, ким вони вас бачили у майбутньому? Чи хотіли, щоб ви пов’язали своє життя з музикою?

– Точно не музикантом. Однозначно не музикантом. Мій старший брат програміст, наприклад, і взагалі мене більше бачили саме у технічному напрямі. Тобто, викладач у школі якоїсь точної науки, але тільки не в шоу-бізнесі. Моя сім’я дуже далека від цього, хоча був такий збіг обставин, що загасити цей вогонь всередині мене було неможливо. Тому вони й змірилися з моїм вибором.

– Яка реакція була тоді у батьків, враховуючи ваш нахил?

– Негативна. У консерваторію я поступив проти волі батьків, зокрема батька. І щоб не створювати ніяких конфліктів, я нікому не розказував про це, поки вони не вирішили перевірити, де я вчусь насправді. Коли вони прийшли в університет, їм просто сказали: «Немає у нас такого студента, він на заочному вчиться. Де ж він пропадає цілодобово?» - після цього прийшлося казати правду. Тобто, я навчався у двох учбових закладах паралельно: на заочному відділенні університету Драгоманова на історичному факультеті (вони мріяли, щоб я був вчителем історії).

– Щодо ваших успіхів у школі: ви були ударником, наскільки мені відомо.

– Навіть не те, щоб ударником, я, переїхавши до Києва, відразу поступив у експериментальну школу, називалась вона гімназією ім. Пушкіна при університеті Драгоманова. Там був перший мій кастинг у житті, власне, коли я і зрозумів, що таке кастинг. Тобто, коли дуже багато дітей, а відбирається всього 13 у клас, і серед такої кількості претендентів я був також обраний. Нас  було там тринадцятеро, з, до речі, поглибленим навчанням історії та іноземних мов. Власне, особливо прагнути до великих п’ятірок я не дуже бажав. Хоча я мав п’ятірки по тим предметам, які мене цікавили, це  історія, мови, література і так далі, але вже математика, фізика і хімія давалися мені значно гірше. До того ж у мене завжди була своя точка зору, якщо мені щось не подобалось, я просто не ходив на уроки до того чи іншого педагога, якщо мені не подобалось, що він говорить або думає, я просто не ходив. Не можна, звісно, про це казати, але я за те, щоб не прогулювати школу. Але  бувають такі вчителі, які не заслуговують уваги, вони можуть так тебе вести, що розучать взагалі всьому, що ти знав до цього.

– Які музикальні навички ви розвивали, окрім вокалу? Мається на увазі саме інструментальна музика.

– Я вчився грати на фортепіано у музичній школі. Коли я приїхав до Києва, я мав екстерном здати екзамени і довести, що я можу закінчити музичну школу. І ось переїхав з Вільнюса, здавши всі екзамени, поступив до музичної школи і довчився вже у Києві у музичній школі. Саме у цій музичній школі до мене навчалась Ірина Білик, а до неї – Женя Ступка, відомий нині музичний продюсер. Саме так ми познайомились ще в музичній школі, і коли Іра почала займатися професійною музикою і поступила до училища Глієра на музичне відділення, я поцікавився навіщо. Вона, в свою чергу, розповіла, що там дуже класні викладачі, і я подав документи до Глієра також, на вокальне відділення саме, не на фортепіано. Хоча всі ми вчились на фортепіано.

– Виходить, ви бачили відразу у собі співака, так?

– Справа в тому, що років до 15 я взагалі у собі не бачив співака, навіть не мріяв про це. А потім випадково були вже якогось роду фактори, які дали мені проявитися. Наприклад, будучи в якійсь компанії з друзями з музичної школи (я музику обожнював, але не співи, і точно не стояння на сцені в головному місці, грубо кажучи), Женя Ступка займався в якомусь джазовому оркестрі й у них захворів вокаліст, а я знав пісню, яку вони співали, напам’ять, вона була на англійській мові, а я вчився в такій школі, де у нас мова там і… Тобто я підготовленим був, так я став першим і мені сподобалось. Потім сподобалось їм, вони мене попросили приходити ще, я й почав, мені це подобалось, і якщо в житті я був скромним, сором’язливим, мовчазним, а там я міг бути яскравим, сміливим, епатажним, тобто все, чого в житті своєму я не мав при військовому в сім’ї. Там взагалі було єдине питання: «Який епатаж?»

– Назвіть своїх улюблених виконавців, які, можливо, надихали вас. Два приклади було б достатньо: іноземний та вітчизняний.

– Для музиканта це некоректне питання, як мені здається. Можу назвати класичних виконавців: Елвіс Преслі, наприклад. Якщо українського – то Назарія Яремчука, але це доречно, лише говорячи про музичні смаки. Тепер робити аналіз, хто співає, що співають – я, на жаль, не можу. Хоча надихали мене, скажімо, коли я починав свою вокальну кар’єру, такі люди, котрі робили на сцені особливі події якісь. Які не просто виходили співати, до прикладу Фреді Мерк’юрі. Я думаю, що можу його назвати своїм духовним натхненником. Тобто ті, хто банально виступали як подія. Він і співав, і танцював добре, і виглядав цікаво, і з костюмами працював… Він змусив мене сприймати сцену як щось цікаве, не тим заангажованим варіантом, який був за радянських часів.

– В 1995 році ви виграли музичний фестиваль «Червона Рута», і, як мені відомо, ви більше не приймаєте участь у схожих заходах принципово. З чим це пов’язано, саме ваша принциповість?

– Я спробував взяти участь у «Євробаченні», це таке нервування… У цьому так мало правди, якщо чесно, бо будь-який конкурс неймовірно суб’єктивний. Тобто, сидять люди зі своєю точкою зору, при цьому власна думка є ще у когось. Мені ж було завжди важливо, яка думка склалась про мене у слухачів. Не якоїсь людини в журі, ні, лише аудиторії. Ось чому мені і сподобалось «Євробачення» – воно передбачає орієнтування на глядача. Там є можливість голосувати людям, тому, можливо, колись я ще раз відкрию для себе таку сторінку як «Євробачення». Мені це подобається, коли за тебе голосують, а не хтось приймає своє там рішення. Можу навіть сказати, що я планую взяти участь у домашньому «Євробаченні». Відбір, як мінімум, думаю, я точно захочу пройти.

– Яка ваша найбільш визначна винагорода?

– Це українська винагорода… Хоча тепер немає вже такого конкурсу, точніше фестивалю, але це була дуже важлива подія, тому що рідко коли нагороджували артиста за сольний виступ. Саме за живий концерт. Називається вона «Золоте перо Жар-птиці», це – фестиваль «Таврійські Ігри» (був колись), вони робили схоже нагородження, ось, і саме вона найцінніша для мене, бо це саме за живе виконання.

– Якщо ваш музичний талант ви розвивали все життя, то як ви покращували свої акторські здібності?

– Все, що пов’язано з акторською діяльністю, мені все одно допомогла проявити музика. Навіть просто читати виразно текст. Тією ж поведінкою на сцені… Поступово,  крок за кроком, коли ти накопичуєш щось невелике, тобі хочеться спробувати щось масштабне… Тобто вже не пісню, не сольний концерт, а щось ще. Зобразити в них щось таке, що допомагає йти далі. Саме в моєму досвіді – це декілька спектаклів, але головним з них є «Гамлет», режисера Андрія Жолдака. Це була робота, яка пов’язувала мене 4 роки, яка надихала мене весь час. «Гамлет», до речі, дуже рідко коли був на гастролях в Україні, тобто ми виступали скрізь («Гамлета» не бачили ніде»): ми об’їздили всю Угорщину, всю Словенію, Словаччину, Хорватію, Болгарію... І коли ми поверталися додому, ми проїжджали Ужгород, і одна із вистав був «Гамлет». Виходить, ми грали тільки у Львові,  Києві і в Ужгороді, виявляється. В Україні його практично і не було. Це був міжнародний проект, який передбачав три роки праці. В моєму випадку вийшло чотири роки, бо ми продовжили ще на рік. Все вийшло успішно та неймовірно цікаво.

Сьогодні розвивати акторську діяльність не дуже хочеться, тому що немає нині такого режисера в Києві, та і настільки високого театрального рівня тут вже немає. Можливо він з’явиться і мені знову захочеться займатися цим.

Прийти навіть до цієї людини, спитати, чи не хоче він мене кудись запросити. Я, як і раніше, мрію про українське кіно і вірю, що воно буде, хоч дуже важко воно тепер йде. Хоча роки два назад я знімався вже у дуже цікавому проекті українського режисера Любомира Левицького. Дуже крутий режисер, класний хлопець з Верховини, мені вельми подобається його гумор, його погляди на життя, але працювали ми не для України, а для Казахстану. Це був фільм жахів, я граю демона такого, називається він «Хранитель душ». Ми дуже любимо екшн, щоб це дивилися відповідно. Але, на жаль, проявити свої кіноздібності нам тут не вдалося, тому ми поїхали в Казахстан, і там на кіностудії «КазахФільм» ми й знялися. Окрім всього іншого у мене декілька ролей в арт-хаусах, але все залежить від сценарію, я не люблю фільми без сенсу. Я проти режисерів, які борються лише за аудиторію, на мою думку, ідея відіграє чи не найважливішу роль у фільмі. «Гамлет» – також арт-хаусний спектакль з незвичними костюмами та неймовірними монологами. Це скандальний спектакль! Я за особливі, сміливі спектаклі!.. Гамлет з голим задом, ну, вибачте ви мене, це ж, як-не-як, цікаво!

Знаєте, до речі, чому я обожнюю Закарпаття? Тому, що тут публіка, так би мовити, реагуюча на свіжачок і саме тут найлегше знайти підготовленого глядача. У мене навіть перший сольний концерт був саме на Закарпатті.

Виграв конкурс – відразу запросили співати. Саме тепер я активно відновлюю гастрольну діяльність. Зимою у мене було декілька концертів у Києві, як тільки дізналися, що я продовжив свою вокальну кар’єру – відразу, повторюю, відразу запросили сюди. Першими. Справа в тому, що у вас є можливість, і у ваших батьків була можливість дивитись нормальне телебачення, прикордонне, слухати музику не радянську, бути більш просунутими в культурному плані. Тому аудиторія тут більш європейська, вільна також. Можна порівняти з вашим вином – безумовно особлива.

– Як ви вважаєте, чи розвивається українська естрада на даний момент?

– Саме в цьому плані я стараюсь не бути толерантним. Сьогодні на концерті прозвучить дуже багато української музики, я є саме українським співаком і завжди ним був. Можу сказати, що навіть тепер, приносячи пісні на радіо, хороші пісні, які і в інтернеті популярні, їх важко розміщувати на радіо, як і раніше. Навіть тепер ми сидимо і слухаємо будь-кого, лише не україномовні пісні. Здавалось би, що заважає? Хоча, вигравши «Червону Руту», тоді я приносив на радіо пісню на українській мові, мені казали: «Спасибі», – тепер мені її важко вже поставити. Просунутий слухач, незважаючи на все, робить сам вибір, що йому слухати. Я саме за такого незалежного слухача. Мрією моєю є створення гідної музики, на моїй улюбленій українській мові. Щоб вона була такою ж конкурентноспроможною, щоб вона грала повсюди. На тому ж мукачівському ринку. Якщо ми хочемо, щоб щось було конкурентноспроможним, цьому потрібно дати шанс по-чесному конкурувати. Найближчим часом, сподіваюсь, з цим буде менше і менше проблем, вони банально почнуть доходити до слухача. Це значить стимул. Стимул композитору, музиканту, групі створювати матеріал. Розумієте, не дуже приємно, коли ти дуже старанно працюєш, а все зводиться до того, що тепер це не потрібно. Що тоді? Може купляти популярність? Я цього ніколи не робив і завжди старався пропонувати людям щиро саме те, що я відчуваю. Подобається? Слухайте! Я завжди це практикував. Восени у мене вийдуть дві пісні, вони також не будуть виключенням.

– Яка ваша улюблена пісня з вашого репертуару? Найуспішніша, найзнаковіша, можливо?

– Мені здається, що перша. Перша завжди, як правило, найважливіша. Хоча може та, з якою я переміг на «Червоній Руті», називається «Вогонь». Вона, напевно. Хоча, по правді, це «Голлівуд», в ній є якась таємниця, яка притягує як магніт слухача, і мене включно.

– Чим була викликана ваша творча стагнація останніх двох років?

– Війною, однозначно. Насправді – це дуже проблематична ситуація і не завжди хочеться, артисту, який створює свято, бути святковим в абсолютно несвятковий час. Подивимось, через тиждень у мене будуть гастролі в АТО, мені буде цікаво подивитись на це безпосередньо своїми очима. Я буду виступати у військових частинах, площах міст (їх 4 буде), на жаль, поки не можу сказати, де саме. Застій цей не тільки мій, але й багатьох інших, з’явився просто за рахунок наявності совісті якоїсь , бо не хочеться «а-ля-ля 3 рубля» в цей період. Такий час впливає і на створіння пісень, але, сподіваюсь, скоро все стане на свої місця. Кар’єра моя складалася завжди досить специфічно, я ніколи не був стабільним співаком,  у мене то театр, то ще щось. Тобто все залежить від того, куди затягне мене творчість, для мене натхнення завжди було сакральним, невід’ємним фактором. Поки, звісно, музика. Що завтра буде, я точно не знаю.

Саме таким видалось спілкування з Андрієм. Він – та людина, котра може зацікавити будь-кого просто своєю присутністю. Його думки дійсно свідчать про неабиякий рівень розвитку, а люб’язність у спілкуванні – про душевну ідилію, з чим і супроводжується кожен його хіт. Поспілкувавшись з ним, мушу сказати, що зацікавленість у цій персоні заважала навіть рахувати час, який попередньо був обговорений для інтерв’ю. Мушу додати, що враження «El Кравчук» залишив після себе найпозитивніші, і саме таким виконавцям, по-своєму особливим, ексцентричним навіть, хочеться по-справжньому побажати успіхів у їхній різнобічній діяльності та постійного долання нових творчих вершин.