"Федір Манайло є прикладом достойним для наслідування", – внучка корифея закарпатської школи живопису

Серед об’єктів туристичної інфраструктури мистецького спрямування обласного центру Меморіальний будинок-музей народного художника України Федора Федоровича Манайла – філія Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая займає, у силу багатьох причин, цілком осібне місце.

І якою приємною, хоч і очікуваною несподіванкою, було зустріти у цих історичних стінах нинішню завідувачку музею – внучку одного з корифеїв закарпатської школи живопису, історика, викладача, мистецтвознавця і художника в одній особі Вікторію Манайло-Приходько. Хоча знайомі ми з пані Вікторією понад три десятиліття – з часів нашого навчання на історичному факультеті УжДУ – бачились епізодично, «на ходу». Тож нарешті настав час для грунтовнішої розмови, – зазначає Василь Гарагонич у своїй публікації "Федір Манайло – у житті і в музеї" в газеті "Панорама" від 20 жовтня.

– Що цікавого відбулося у Вашому післяуніверситетському житті?

– Період навчання в університеті мабуть для кожної людини, що мала досвід студентства, є часом, наповненим енергією, подіями, друзями, барвами, надіями, планами, але опісля життя коригує, трохи «заземлює» людину, кидає у свій вир, іноді нещадно топчеться по ілюзіям, ставить важкі завдання. Завжди було не просто тримати удар, шукати рішення і зберігати, при цьому, віру і любов (так, саме любов!) до людей.

Якщо відкинути емоції, так би мовити, у «сухому залишку» післяуніверситетське життя подарувало чотирьох чудових дітей, найкращого у світі чоловіка, період роботи у музеї свого дідуся (біля 10 років), потім у ПАДІЮНі, коротке викладання в університеті, другу освіту у художньому інституті, щасливі моменти творчості, викладацьку роботу у коледжі мистецтв, навчання в аспірантурі і, з весни цього року, повернення до музейної праці.

– Це, мабуть, не тільки захоплююче, а й відповідально завідувати музеєм свого прославленого дідуся, та ще й у будинку, де пройшли твої дитячі і юнацькі роки?

– Якщо бути точною, дитячі і юнацькі роки тут не пройшли (наша родина жила окремо), але навідувалися ми до дідуся часто, іноді залишалися на нічліг, і мене (це живе у мені яскравим спогадом!) вкладали на ліжку у дідусевій майстерні, у царстві улюбленого запаху олійних фарб, серед барвистих, казкових образів дідусевого живописного всесвіту. Мабуть, якраз тоді, в дитинстві, я просякла його мистецтвом, на інтуїтивному рівні осягнула філософію і зміст його творів, прийняла за аксіому їх образний стрій.

Сьогодні, коли довелося завідувати музеєм дідуся, маючи за плечима певний життєвий та освітній досвід, дитяче сприйняття дідусевого мистецтва набуло достатньо чіткого теоретичного підґрунтя, хоча на емоційному рівні грає все ще вагому роль.

Щодо захоплення від факту завідування музеєм дідуся – це не те відчуття, що характеризує моє відношення до посади. Так, я майже щодня приходжу до рідного будинку, зустрічаюся з творами дідуся, його речами, подумки вітаюся з ним, чи, навіть, розповідаю про плани, але, водночас, я свідома того, яку відповідальність перед дідусем, перед родиною і, врешті, перед краянами нашого рідного Закарпаття повинна нести. Адже, діяльність меморіального музею, враховуючи існуючу матеріальну та експозиційну базу, вже не є достатньо ефективною, необхідно перебудувати роботу згідно сучасних досягнень та практики музейної роботи.

– Що являє собою нині будинок-музей Федора Манайла і які плани на його модернізацію?

– Ви вжили правильне слово щодо майбутньої діяльності музею – модернізація. Меморіальний музей Ф.Манайла відкрито у 1981 році. На той час це був перший меморіальний музей в області із достатньою матеріальною базою та достойним рівнем експозиції. У створенні музею були зацікавлені і активно долучилися і родина художника, і музейні працівники Закарпатського обласного краєзнавчого музею, художнього музею, інтелігенція краю, керівництво міста, області, партійні органи. Зусилля такого широкого кола людей дали дуже гарний результат. Проте, пройшло вже 35 років, а інфраструктура не змінювалася, інформативний ряд морально застарів, адже вся інформація тоді подавалася з урахуванням вимог пануючої комуністичної ідеології.

Світ давно змінився, а музей і нині знайомить із життям та творчістю художника через слова та символи радянського минулого. Зрозуміло, що це треба змінити. Так само, як треба змінити і форму подачі інформації, застосувати сучасні методи музейної роботи, поширені у розвинених країнах, де музеї переповнені і стають центрами культурного життя.

Чи вдасться здійснити модернізацію музею? Працівники музею вже розпочали підготовчу роботу: готуються нові тематико-експозиційні плани, вивчається досвід європейських країн (переважно віртуально), відшукуються джерела фінансування, поки що здійснюються перші кроки по поширенню реклами. Впевнена, коли оновиться експозиція, інформація буде актуальною та цікавою, будуть створені комфортні умови і застосовані інтерактивні форми роботи – меморіальний музей Ф. Манайла стане одним із найбільш відвідуваних осередків культури нашого Закарпаття.

– До речі, чи досягли консенсусу з не дуже толерантними сусідами музею?

– Консенсусу нема. Є період затишшя. Проблема не зникла. У музею відібрано половину двору, де Ф.Манайло вирощував свої знамениті «диньки» та зберігав унікальні взірці природного каменю, який власноруч привозив з усього Закарпаття, відібрана половина підвальних приміщень, де були розташовані фонди, існує загроза захоплення горища.

– Ким для Вас як людини і художниці є знаменитий дідусь?

– Федір Манайло є прикладом достойним для наслідування не тільки для мене, але й для багатьох творчих людей, патріотів своєї землі. Він був надзвичайно цілісною людиною. Завжди знав для чого він живе, працює і творить. Від цього не відступав навіть у найважчі часи. Тому сприйняття дідуся давно вийшло із площини родинних відносин. Ф.Манайло вже давно не належить тільки своїй родині, власне, як своє життя він свідомо вже з молодих років не присвячував тільки родині. Тому почуття, які викликають його творчість та плідна багатогранна діяльність, це не просто родинна гордість, але й глибока пошана до знакової постаті нашої культури.

– Учора, до речі, Федору Манайло виповнилося б 106 років. Як музей і родина відзначили день народження народного художника?

– Так, вчора ми святкували річницю Манайла. У музеї був день відкритих дверей із безкоштовним відвідуванням, ми підготували невеличку фотовиставку, вперше представили глядачеві портрет Ф.Манайла, виконаний сином художника Іваном на початку 1960-х років, демонстрували документальний фільм, створений до 100-річчя митця, проводили безкоштовні екскурсії, ділилися планами, давали інтерв’ю журналістам.

– Знаю, що фах історика Ви доповнили мистецьким ремеслом. Нині Ви знана самобутня художниця – окраса Вашої мистецької родини. Ви не пишете те, що є відображенням дійсності, а лише те, що є її осмисленням…

– Трохи завеликі компліменти. Окрасою і гордістю нашої родини є Федір Манайло. Яскравим талантом володів його син Іван Манайло, талановитий художник мій брат Андрій Манайло, що нині живе в Угорщині і, нарешті, творчістю займаюся і я.

Кожен з художників нашої родини має свій особливий колорит, свою стилістику, улюблену тематику. І хоча я часто інспіруюся творчістю свого дідуся, надихаюся сюжетами його творів, у мене, як і в кожного художника, творчий процес є індивідуальним. Кожен митець має свій власний життєвий та професійний досвід, уподобання, творить мовою свого серця і технікою своїх рук. Тому, скільки б не було на світі художників, скільки б живописних образів не творила їхня уява, завжди буде потреба у їх творчості, завжди знайдеться коло людей, яким те мистецтво буде до душі.

– Чому вчить нас своєю творчістю і своїм музеєм Федір Манайло?

– Я вже зазначала, що головне для Федора Манайла було служіння своєму народові, як би пафосно це не звучало. Він з абсолютною внутрішньою переконаністю підпорядкував цій місії свою життєву та творчу програму. Крім того, завжди в усьому працював із повною віддачею, не зважаючи на хворобу, чи вік. Встиг за своє життя, а прожив 68 років, реалізувати себе у багатьох творчих та життєвих проектах. Досконало дослідив історію, етнографію, фольклор, знайшов свій унікальний синтетичний творчий метод, у якому архетипну образність народного мистецтва застосував у написанні своїх експресивних модерних живописних трактуваннях. Крім живопису, плідно і, знову таки, із застосуванням новаторських прийомів працював у різних графічних техніках, відродив архаїчний, давно забутий вид народного декоративно-прикладного мистецтва – гравірування декоративних гарбузів – диньок, виконав десятки творів монументального мистецтва (звісно, у різноманітних техніках), працював біля 20 років на педагогічній ниві, долучався до організації обласних музеїв, співпрацював із Закарпатським народним хором, був художником театру та кіно. Зокрема, був консультантом всесвітньовідомого фільму «Тіні забутих предків».

Тобто, насправді людина, якщо має міцний внутрішній стрижень, сформульовану мету, чітке розуміння шляхів, може вирішувати безліч життєвих задач. Не всі так можуть та й не всім так треба прожити життя. У кожного своя дорога. Але Манайло був таким, і хто прагне більшого – може надихатись його прикладом.

– До всіх Ваших достоїнств Ви – любляча дружина і турботлива багатодітна мама. Як справляєтесь, як встигаєте і де черпаєте на всіх тепло?

– Я роблю те, що робить більша частина наших жінок: народження та виховання дітей, навчання, дотримання робочого режиму, нескінченна хатня робота. До цього, правда, додається творчість, для якої залишається небагато часу, але яка дарує щасливі миті життя. Як кожна, обтяжена неймовірною кількістю обов’язків жінка, мушу планувати і встигати, а якщо не встигати, то доганяти.

– Ваш дідусь родом із знаменитого мукачівського мистецького (не бермудського) трикутника: Ракошино-Лохово-Іванівці, які дали світові народних художників України. Чи підтримуєте стосунки зі своєю малою батьківщиною і чи гідно пошановано ім’я Манайла земляками (меморіальна дошка, бюст, пам’ятник…) Що треба зробити, аби над нами не сновигали тіні забутих предків?

– Минулого року ми з дітьми та мамкою відвідали школу у селі Іванівці, де 19 жовтня 1910 року народився і вчився у початкових класах Федір Манайло. Школа вразила нас своїм охайним виглядом, шкільним кутком, присвяченим життю та творчості славного земляка. Після відвідин Іванівців, ми надали школі більш розширену інформацію про художника і запросили до музею. Меморіальної дошки на школі нема. Не знаю достеменно, але чомусь думаю, що немає такої дошки і на гімназії в Мукачеві, де вчився (1920-1927) у старших класах художник, (яка тоді називалася Мукачівська реальна гімназія), є така дошка на меморіальному будинку-музеєві в Ужгороді, є вулиця Манайла в Ужгороді. Скульптор Дзиндра є автором бюсту художника, який зберігається у нас в музеї. Пам’ятника поки немає.

– Що хочете побажати нашим читачам?

Вірити у себе, не зважаючи на труднощі, які на всіх нас сьогодні навалилися, перебороти негаразди, знайти своє місце у житті і бути щасливими, здоровими і коханими.