Не могла уявити, що війна триватиме понад рік: історія про дівчину з Бахмуту, яка опинилась в Мукачеві

24 лютого 2022 року кожен українець запам’ятає назавжди. Це день, який розділив життя на «до» та «після». В день повномасштабного вторгнення росії в Україну хтось був вдома, когось війна застала на роботі, а когось – за кордоном. Саме так трапилось і з дівчиною із Бахмуту, що на Донеччині, Аліною Білоус, яка 24 лютого перебувала за тисячі кілометрів від дому.

Аліна у лютому мала день народження, тому взяла тиждень відпустки і полетіла на відпочинок у сонячний Єгипет, аби зустріти своє 25-річчя за кордоном. Полетіла вона разом із подругою в Єгипет 17 лютого. 20 числа відсвяткувала День народження, а 25 лютого мала повертатися додому, в рідний Бахмут, в якому народилася і виросла.

Та, на жаль, вже понад рік дівчина не була в рідному місті. 24 лютого 2022 року назавжди в пам’яті Аліни. Це мав бути крайній день відпочинку в Єгипті, адже наступного дня, 25 лютого, дівчина з подругою повинні були летіти в Україну. «24 лютого ми запланували невелику екскурсію морем. Я була на яхті, мобільний зв’язок був поганий, тому я не одразу побачила, коли мені написала мама і повідомила, що в Україні розпочалась війна, – згадує Аліна. – Мама повідомила, що в країні ввели воєнний стан і запропонувала надіслати мені гроші на картку, адже було невідомо, що буде далі і коли ми повернемось. Всі авіарейси в Україну скасували».

«Спочатку я не розуміла масштаби вторгнення і заспокоювала маму, мовляв, війна в країні триває вже з 2014 року. На що мама мені відповіла, що це геть інше, це дуже страшно. І попросила подивитись новини, коли в мене буде змога. На яхті в той момент були й інші українці. Вони вже знали, що відбувається в країні. І, звісно, всі якомога швидше хотіли повернутись у готель, а не продовжувати екскурсію», – розповідає Аліна Білоус.

По поверненню в готель, за словами Аліни, біля рецепції було чимало українців. Всі були шоковані тим, що відбувається, постійно моніторили новини в телефонах, не розуміли, що робити далі. Атмосфера була напружена, всі плакали, були в паніці. Ніхто не знав, що робити.

«Я відразу почала читати новини, подзвонила мамі. На момент повномасштабного вторгнення вся моя родина була в місті Бахмут: батьки, сестра з чоловіком та донечкою. Ми жили в приватному будинку. Мої рідні обговорювали, що робити далі, адже розуміли, що наше місто війна також зачепить. І через кілька тижнів вони вирішили, що жінки і діти повинні виїхати за кордон. Обрали Угорщину. Моя мама, сестра, племінниця та рідні чоловіка сестри 20 березня виїхали з Бахмуту, – каже Аліна. – В Угорщину вони їхали кілька днів. Дорога була важка, з пересадками. Їхали то автобусами, то потягами. В Угорщині вони жили в одному із санаторіїв. Там моїм рідним та інших українцям допомагали волонтери».

Через 3-4 місяці рідні Аліни Білоус вирішили повернутися в Україну. Але не в Донецьку область. Обрали Закарпатську область, а саме місто Мукачево. Аліна пригадує, що одним із критеріїв вибору міста для її сім’ї була близькість до кордону з країнами ЄС.

Сама ж Аліна після повномасштабного вторгнення залишилась у Єгипті. Там їй запропонували роботу. Вона працювала дитячим аніматором, розважала діток. Після закінчення школи Аліна Білоус вступила до Харківського національного педагогічного університету імені Сковороди на кафедру хореографії. Там навчалась 6,5 років. Отримала диплом магістра. Після навчання працювала з дітьми та дорослими у сфері спорту, фітнесу, танців. Понад рік працювала фітнес-тренером в Харкові, а під час пандемії коронавірусу повернулась в рідний Бахмут і з часом влаштувалась там на роботу в Бахмутський міський центр дітей та юнацтва. Працювала фітнес-тренером та хореографом. Тому коли Аліні запропонували роботу з дітками в Єгипті, вона погодилась, адже вже мала чималий досвід подібної роботи.

«Я була приємно здивована, що мені запропонували таку роботу. Іншої можливості в мене не було, тому я вирішила спробувати і попрацювати», – каже бахмутянка.

Загалом в Єгипті українка працювала 8 місяців. Але умови, зізнається дівчина, були важкі. «Клімат дуже спекотний, спека постійно: і вдень, і ввечері. Було складно і фізично, і морально. Працювала 6 днів на тиждень, вихідний був лише в неділю. Спочатку я думала, що попрацюю місяць-два. Вірила, що за цей час війна закінчиться. Я навіть не могла тоді уявити, що війна триватиме понад рік. Скільки я змогла, стільки попрацювала. Загалом 8 місяців. А потім вирішила повертатися в Україну. На той час мої рідні вже облаштувались у Мукачеві і я приїхала до них. І досі ми з сім’єю у Мукачеві. Оформили статус переселенців», – розповідає Аліна Білоус.

Хлопець Аліни не на Закарпатті. Він та чоловік її сестри рятувальники, працюють в ДСНС України. Зараз вони знаходяться в Донецькій області, гасять пожежі, розбирають завали. Коханий Аліни наразі в місті Миколаївка. Зараз він виконує там свою роботу та допомагає тим жителям, які не виїхали і залишились в місті. Людей забезпечують водою, продуктами тощо.

В Мукачеві сестра Аліни кілька місяців тому народила другу дитину. І зараз Аліна допомагає їй з дітками. Вони часто гуляють і знайомляться з місцевими. За словами дівчини, вона вже знайшла друзів у Мукачеві. З роботою важче, поки що бахмутянка не знайшла її в Мукачеві. Тому доки має вільний час, то вивчає місто, відвідує спортзал, ходить на екскурсії. Зокрема, була з рідними в замку Паланок. А в цю неділю теж планує піти на екскурсію містом, бо хоче довідатися історію Мукачева та більше дізнатися про місто, а якому зараз знаходиться.

Також спілкується з іншими переселенцями. «У нас в одній із соцмереж є група «Переселенці Мукачева». Там ми спілкуємось, підтримуємо одне одного, допомагаємо хто чим може. Ми з сестрою часто віддаємо переселенцям із інших міст дитячі речі в гарному стані, – каже Аліна. – Коли люди приходять за речами, то завжди приносять щось діткам: то цукерки, то фрукти. Це дуже приємно, тішить, що така тепла атмосфера. Вони розуміють, що ми теж в такій же ситуації як і вони, теж залишились без рідної домівки».

Крім рідних, за словами дівчини, в Мукачево приїхала ще одна родина з міста Бахмут, друзі родини Білоус. «Вони родом з Торецька, але останні кілька років жили в Бахмуті. Аліна каже, що зараз в її рідному Бахмуті не залишилось ні друзів, ні рідних.

«Всі знайомі, друзі, родичі повиїжджали. Вони розуміють, що там небезпечно і покинули рідні домівки. Багато хто поїхав у Дніпро та Кривий Ріг», – каже Аліна.

«Бахмут до війни був дуже гарним, охайним, чистеньким, комфортним, затишним містом. Наш міський голова вкладав всю свою душу в місто. Коли ще у 2014 році до нас приїхало багато людей з окупованих територій, зокрема з Донецька, і вони казали: «Яке в вас гарне місто, як тут класно». Ці люди за кілька років вже обжились у Бахмуті, знайшли роботу, купили квартири, а зараз через російських окупантів змушені вже вдруге покидати домівку і знову тікати на більш безпечні території. Це дуже важко. Мені так шкода цих людей», – розповідає дівчина.

А зараз місто не впізнати. «Його зруйнували, зрівняли із землею. Серце кров’ю обливається. Бахмут вже став другим Маріуполем. Але в моїй пам’яті Бахмут залишився таким, яким він був коли я народилася, коли росла і навчалась. Я його запам’ятала таким: гарним, яскравим, чистим, дуже теплим», – зазначає Аліна Білоус.

Дівчина каже, що після перемоги України хотіла б більше пізнати рідну країну. «Я б хотіла більше подорожувати саме Україною, побачити різні міста і села разом зі своїм коханим. Також я б дуже хотіла повернутись у рідний Бахмут і допомагати чим можу, аби його відбудувати. В цьому місті було все моє життя. А зараз воно зруйноване, але я сподіваюсь на краще і вірю в те, що буде змога повернутися в своє місто, в свій дім. Дуже хотілося б, аби місто не залишилось лише в пам’яті, а щоб я повернулась і побачила всі куточки свого міста, вже відновленого. Я дуже на це сподіваюся. Все буде Україна», – підсумовує Аліна Білоус.

Проєкт "Висвітлення соціальної інтеграції ВПО та релокованого бізнесу в Закарпатській області та підвищення цифрової безпеки медіа" реалізується ГО "Закарпатське Вільне Медіа" в межах програми "Стійкість", яка упроваджується Фондом Східна Європа у консорціумі неурядових організацій на чолі з ERIM (Франція) у партнерстві з Фундацією домів з прав людини, Домом прав людини – Тбілісі, Чорноморським фондом регіонального співробітництва та коштом Європейського Союзу.

Думки, викладені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю ГО "Закарпатське Вільне Медіа", і не обов’язково відображають позицію організацій-партнерів консорціуму та Європейського Союзу.